Велика трикутна геометрія та українська вузлова структура.

Ігор Петренко, кандидат наук з політики, спеціаліст аналітичного центру "Об'єднана Україна".

Знаєте, ми звикли сприймати нашу зовнішню політику через спрощене розуміння "друзів і ворогів". Однак, якщо придивитися до карти 2026 року з ясним розумом, стане очевидно, що світ більше не є двомірним. Сьогодні Україна стала центром складної геометричної ситуації, де вершинами трикутника є Вашингтон, Брюссель і Пекін. Кожен із цих потужних центрів має своє унікальне бачення нашої країни, і ці погляди часто знаходяться у конфлікті один з одним.

Почнемо з Вашингтона. Другий термін Дональда Трампа остаточно закрив еру "світу, заснованого на правилах". США не лише вийшли з цієї гри — вони активно беруть участь у руйнуванні старої системи, адже більше не вбачають у ній цінності для своїх національних інтересів. Епоха "допомога, поки це буде потрібно" поступилася місцем жорсткій транзакційній політиці. Сьогодні американський реалізм вказує: ми надамо вам зброю, але ви повинні стати частиною системи безпеки, яка не обтяжує бюджет США. Більш того, Вашингтон відкрито закликає до створення "сильної Європи", але під цим терміном мається на увазі не геополітична міць Брюсселя, а ідеологічна відповідність. Для них "сильна" Європа — це та, що дотримується консервативних цінностей, рішуче бореться з міграцією та поділяє політичний порядок денний республіканців.

У цій грі США формують своє ставлення до Росії та України, керуючись прагненням реалізувати концепцію "зворотного Кіссінджера", тобто відвернути Москву від Пекіна. Це пояснює, чому позиція Вашингтона щодо Росії часом виглядає незрозуміло м'якою. Для американців ми є інструментом стримування, який має залишатися ефективним і не ставити під загрозу великі домовленості щодо відокремлення Росії від Китаю. Це важливий, хоча й болючий факт, який потрібно враховувати.

З іншого боку, Європа переживає важкий етап переосмислення. Брюссель опинився між страхом дестабілізації та невмінням забезпечити справжню стратегічну автономію. Ми повинні відверто пояснити європейцям: сьогодні Україна виконує роль вашого щита. Саме ми надаємо Парижу, Берліну та Варшаві можливість для переозброєння та здобуття цієї самостійності. Підтримка України — це не акт благодійності чи марнотратство. Це найефективніша інвестиція в їхню власну безпеку, адже зіткнення з Росією в поодинці обернеться для них значно дорожче і трагічніше.

І тут на горизонті з'являється третя сила — Китай, який більше не дотримується позиції "нейтралітету". Пекін бачить в нас інструмент, здатний чинити тиск як на Росію, так і на Захід. Це формує вкрай обмежений простір для маневрів. Які наслідки це має для України? Це означає, що наша безпека тепер залежить від здатності знайти баланс між цими двома потужними гравцями.

Виходячи з цього, я пропоную три основні принципи, які повинні стати фундаментом нашої зовнішньої політики. Перший принцип - це принцип максимальної транзакційності. Ніяких ілюзій щодо "цінностей", лише чітка мова про конкретні інтереси та вигоди. Другий - це суб'єктність через незамінність. Ми повинні пропонувати такі рішення, без яких безпека жодного з учасників не може бути забезпечена. І нарешті, третій принцип - багатовекторна стійкість. Ми не можемо дозволити собі бути тільки "антиросією"; нам потрібно стати самостійним вузлом у мережі зв'язків між Європою, США та Азією. Лише в такому випадку ми зможемо перестати бути об'єктом, яким маніпулюють, і стати активним гравцем, з яким ведуть переговори.

Нам слід залишатися корисними для всіх трьох центрів влади, не підпорядковуючись жодному з них. Це і є суть сучасного політичного реалізму: перетворити нашу вразливість на геополітичну вигоду, яку світ буде зобов'язаний нам надавати.

Відійдімо від великих геополітичних стрілок на картах і поговоримо про те, що насправді лежить у фундаменті гри в трикутнику США-Китай- Європа. Чому за Україну продовжують боротися, попри втому? Відповідь прагматична: ресурси, технології та нова роль України в епоху деглобалізації. Сьогодні світ переживає фрагментацію. Кожен блок намагається створити власні замкнені цикли виробництва, і тут Україна стає критично важливою.

Ми – не просто аграрна нація. У 2026 році Україна може стати важливим центром для видобутку "критичних мінералів", які є ключовими для реалізації європейського "зеленого переходу" та американської оборонної промисловості. Літій, титан і рідкоземельні метали – ось що привертає увагу Вашингтона та Пекіна до наших територій. Оскільки Китай контролює більше 80% цього ринку, українські ресурси становлять унікальну альтернативу для Заходу. Управління ресурсами майбутнього – це наша найнадійніша гарантія безпеки, адже жоден ворог не стане атакувати підприємства, в які вкладено мільярди інвестицій від стратегічних партнерів.

Проте існує ще один важливий аспект, в якому ми вже зайняли позицію світового лідера – це виробництво дронів. Сьогодні дрони виступають як основа сучасних військових дій, їх "технологічний каркас". Ми створили унікальну індустрію, яка за темпами інновацій перевершує всі інші країни. Ми не просто імплементуємо технології, а формуємо стандарти для ведення війни майбутнього. Це наш неповторний актив, який ми можемо і повинні пропонувати в обмін на стратегічне партнерство. Саме це робить нас активним гравцем: ми не просто просимо про підтримку, а пропонуємо спільну перевагу на ринку військових технологій.

Звісно, тут ми стикаємося зі специфікою відносин з Китаєм. Пекін просуває свій інтерес через інфраструктуру - новий цифровий залізничний шовк. Для них Україна - найкоротший шлях до ЄС. Проте ми бачимо жорстке вето Вашингтона на китайські технології в нашій енергетиці чи зв'язку. Це створює постійну напругу: кожен крок у бік Китаю викликає роздратування США, а кожен реверанс перед Вашингтоном коштує нам економічних контрактів.

Але саме в цьому і полягає наша нова роль. Суб'єктність не полягає в тому, щоб бути улюбленим усіма, а в тому, щоб змусити всіх рахуватися з тобою завдяки твоєму унікальному потенціалу і незамінності. Наше завдання на найближчі роки полягає в тому, щоб стати тією самою "незамінною ланкою". Ми повинні представляти світові не лише свої страждання, а й свої можливості: від енергетичних хабів, які містяться в наших підземних газових сховищах, до виробництва дронів і комплектуючих, які раніше постачав виключно Китай.

Політичний реалізм вказує на те, що виживання забезпечує не той, хто найбільш гучно заявляє про справедливість, а той, чия стабільність є вигідною для ключових гравців на світовій арені. Нам потрібно представляти Україну як прагматичну державу, що виконує роль щита для Європи та інноваційного центру. Пора залишити статус об'єкта співчуття і перетворитися на важливий актив, без якого новий світовий порядок не зможе існувати.

У світі політичного реалізму підтримка не надається з почуття жалю, а лише тоді, коли це приносить вигоду. Нам слід навчитися максимально ефективно презентувати нашу роль у цій глобальній структурі, щоб отримати за неї найвищу ціну.

Отже, наше завдання полягає в тому, щоб змінити перспективу. Ми не просимо про підтримку, а пропонуємо стратегічне партнерство у сфері управління глобальними ризиками. Ми є джерелом військових інновацій, володіємо критично важливими ресурсами і виступаємо головними донорами часу для забезпечення європейської безпеки. Лише усвідомивши свою власну цінність, ми зможемо витримати виклики, що постають між США, Китаєм та Європою, зберігаючи при цьому нашу державність та суб'єктність.