"Грандіозна угода" між Сполученими Штатами та Китаєм: чи зможуть економічні інтереси переважити політичні суперечності?
На фоні різких, але короткочасних загострень військових конфліктів в Азії – зокрема, між Індією та Пакистаном у квітні-травні, а також ізраїльської операції проти Ірану в червні цього року – міжнародні аналітики знову активно обговорюють ймовірність укладення "великої угоди" між Сполученими Штатами та Китаєм у контексті безпеки в Тихоокеанському регіоні. Цю тему, зокрема, висвітлює американський журнал Foreign Affairs.
В Сполучених Штатах термін "велика всеохоплююча угода", або grand bargain, переважно асоціюється із економічними угодами між Вашингтоном і Пекіном. Перший етап "тарифної війни", ініційованої тодішнім президентом Дональдом Трампом, розпочався з введення мита на рівні 145% для товарів з Китаю.
Пекін оперативно відреагував, запровадивши 125% мита на товари з США, а також наклавши обмеження на поставки рідкісноземельних металів, які є життєво важливими для певних секторів американської економіки.
Зрештою, учасники конфлікту оголосили про тимчасове припинення вогню у "тарифній війні", що можна розглядати як позитивний знак для глобальної економіки.
Слід зазначити, що концепція неформальної стратегічної угоди між Сполученими Штатами та Китаєм має свою історію. Під час Другої світової війни ці держави виступали союзниками у боротьбі проти японського імперіалізму. Проте, навіть після того як комуністи зайняли владу в Китаї, спроби зближення між країнами відновилися.
У 1970-х роках країни почали налагоджувати свої відносини, об'єднавшись перед спільною загрозою — Радянським Союзом. Ініціативи президентів Річарда Ніксона та Джиммі Картера сприяли зміцненню економічного партнерства між Сполученими Штатами та Китаєм, що в підсумку стало важливим чинником, який сприяв успіху Заходу в холодній війні, що завершилася крахом СРСР.
Проте сьогодні можна відзначити, що Сполучені Штати та Китай опинилися на протилежних сторонах конфлікту, що чітко проявляється в підтримці Пекіном військових дій своїх конкурентів США, зокрема Росії, Палестини та Ірану.
Основною причиною суперництва між цими двома державами є те, що Китай відчуває обмеження у своїй ролі регіонального лідера в Азії. Пекін прагне не лише зайняти гідне місце серед світових економічних лідерів, але й отримати прямий вплив на безпеку в Тихому океані. Це, у свою чергу, може загрожувати основам безпеки в цьому регіоні, які спираються на тісну військово-політичну та економічну співпрацю між США та їхніми союзниками, такими як Японія, Південна Корея, Філіппіни, Австралія, Тайвань, а також В'єтнам. Незважаючи на спільну політичну ідеологію, В'єтнам залишає за собою статус історичного конкурента Китаю на континенті Південно-Східної Азії.
Наслідками загострення цієї боротьби є нечувана досі мілітаризація Китаю, особливо в ядерній сфері. Іншим небезпечним фактором стало вкрай тісне військове співробітництво Північної Кореї та Росії, яка фактично фінансує ВПК і армію Пхеньяна, що вкупі з наявністю у Кім Чен Ина ядерної зброї значно дестабілізує безпеку в Тихому океані, несучи ризики навіть Китаю, що має спільні кордони з КНДР.
Також слід зазначити, що обидві держави (Китай і США) переживають період націоналістичних тенденцій у своїй внутрішній політиці. У випадку Сполучених Штатів цей період можна охарактеризувати як "антикитайський неомеркантилізм", що активно просувається адміністрацією Дональда Трампа. Щодо Китаю, то тут спостерігається політика "великого внутрішнього повороту", яка зосереджується на розвитку власних технологій, соціальній справедливості та зменшенні залежності від міжнародних ринків.
Таким чином, політичні орієнтири обох держав не особливо сприяють зближенню їх позицій у дипломатичній сфері. Проте, зважаючи на приклад перемир'я в тарифній війні, можна сподіватися, що економічні інтереси переважать над агресивною політичною риторикою і спонукатимуть США та Китай до зниження напруженості у своїх відносинах.
Фактор Тайваню продовжує грати ключову роль у двосторонніх відносинах, будучи неформальним союзником США з 50-х років XX століття. Це питання залишається одним з найспірніших у контексті можливого збройного конфлікту між Пекіном і Вашингтоном. Експерти звертають увагу на 2027 рік, вважаючи його потенційно критичним моментом, коли Китай може вжити силових заходів щодо Тайваню, періодично натякаючи на свої наміри.
У цьому контексті обмежена американська підтримка Ізраїлю у вигляді стратегічної авіації під час 12-денного конфлікту з Іраном повинна надіслати Пекіну чіткий сигнал: Сполучені Штати все ще здатні активно брати участь у військових діях на підтримку своїх союзників.
Можна стверджувати, що економічні інтереси Сполучених Штатів і Китаю відіграють ключову роль у можливості укладення "великої угоди" між цими державами. Проте політичні суперечності, а також територіальні вимоги Китаю і його амбіції щодо впливу в Тихоокеанському регіоні знову ставлять сторони в ситуацію, наближену до "нульової" точки.
Отже, найкращим варіантом для двох глобальних гравців, таких як США та Китай, буде уникнення конфліктів та ескалації в найбільш чутливих сферах, таких як митні збори, експорт рідкісноземельних мінералів, питання інтелектуальної власності, права людини та територіальні суперечки з Філіппінами. Лише через взаємні поступки в цих аспектах можна відтермінувати конфронтацію та наблизити Пекін і Вашингтон до компромісу, що призведе до значного підвищення рівня безпеки в Тихоокеанському регіоні.
