Відкрите послання до Міжнародного Комітету Червоного Хреста: чи є мовчання принциповою позицією? (Гюндуз Мамедов)

Разом із юристом і військовослужбовцем Миколою Форсенком ми підготували відкритий лист до Міжнародного Комітету Червоного Хреста, в якому закликаємо організацію не мовчати щодо злочинів, скоєних Російською Федерацією.

Текст звернення, написаний французькою, був опублікований на HEIDI.NEWS.

Російські агресія і злочинна політика щодо українців вщент зруйнували залишки ілюзії про гуманність під час війни. Замість верховенства права активно нав'язується право сильного, а базові конвенції міжнародного гуманітарного права і (без)діяльність МКЧХ все частіше піддаються критиці.

МКЧХ протягом багатьох років прагнув утвердити себе як гуманітарну організацію, що не залучається до політичних справ, а натомість займається захистом людської гідності в умовах, коли все інше зруйновано.

З цією метою Міжнародний Комітет Червоного Хреста створив комунікаційну платформу, що передбачає конфіденційний діалог із учасниками конфлікту. Це дозволяє ефективно впливати на порушників, при цьому зберігаючи можливість підтримувати зв'язок із полоненими та іншими особами, що потребують захисту.

Саме тому підняті сьогодні теми є надзвичайно актуальними: чи може бути обґрунтоване мовчання у той момент, коли країна, яка є підписантом Женевських конвенцій, свідомо, відкрито і систематично руйнує саму основу гуманності?

Безперервні катування, нелюдське ставлення та позасудові страти українських військовополонених і цивільних осіб, утримання їх у жахливих умовах за відмови Міжнародного комітету Червоного Хреста в доступі до них, жахливий теракт в Оленівці, використання газової зброї, екоцид через підрив Каховської дамби, регулярні обстріли мирних українських міст та численні воєнні злочини, скоєні російськими військами.

Вражаюча кількість порушень військових норм вже давно свідчить про наявність свідомої, систематичної злочинної політики з боку російської влади, що має на меті знищення ідентичності цілого народу в Європі у XXI столітті. Подібні події вже мали місце у 30-40-х роках минулого століття, чи не так? Однак, окрім шоку, ненависті та спроб притягнення винних до відповідальності, яка ще реакція могла б об’єднати всі ці жахливі вчинки?

Відповідь, яка для багатьох може здаватися не такою очевидною, проте залишається не менш трагічною, — це мовчання Міжнародного комітету Червоного Хреста. Після окупації частини України, зокрема Криму, у 2014 році, цивільні особи на цих територіях не мали жодного реального захисту (і, до речі, досі не мають). У 2022 році, коли російська агресія призвела до численних воєнних злочинів, та у 2025 році, коли виявляється, що кількість злочинів свідчить про наявність державної політики.

Коли гуманітарний мандат стикається зі злочинною політикою

Сьогодні важливим питанням є те, чи може мовчання бути виправданим, якщо країна, що підписала Женевські конвенції, публічно здійснює страти полонених, катує мирних жителів та руйнує основи гуманності.

Україна має справу не з поодинокими злочинами, а з системною політикою. За даними Офісу Генерального прокурора України, від початку повномасштабного вторгнення російськими військовими було страчено щонайменше 322 українських військовополонених. Станом на грудень 2025 року ООН підтвердила 96 випадків позасудових страт військовополонених, які вже перебували під захистом міжнародного права. Відеозаписи страт українців регулярно з'являються у відкритому доступі, однак публічної реакції з боку МКЧХ досі не було.

Наповнений, як остаточне рішення.

Тисячі українських військових і цивільних осіб опинилися в жахливих обставинах. Вони страждають від катувань, позбавлені медичної допомоги і змушені давати неправдиві свідчення під час візитів представників МКЧХ, адже в іншому випадку їх чекають нові знущання. Росія свідомо не створила жодного офіційного місця утримання для військовополонених, незважаючи на вимоги Третьої Женевської конвенції. Відсутнє також національне інформаційне бюро, яке повинно реєструвати полонених. Це призводить до того, що навіть точна кількість українців, які перебувають у російських тюрмах, залишається невідомою для міжнародної спільноти.

Українські організації повідомляють про численні місця, де люди утримуються без законних підстав. Кожен з цих випадків підтверджує, що Женевські угоди, на жаль, стали лише формальністю в реалізації з боку Росії. І тепер, коли Росія вирішила вийти з Європейської конвенції, що запобігає катуванням, саме Міжнародний комітет Червоного Хреста повинен не лише мати право, а й бути зобов'язаним порушити мовчання.

Маніпуляції на тлі відсутності прозорості.

Щорічні доповіді Міжнародного комітету Червоного Хреста, які повинні слугувати засобом прозорості, насправді викликають плутанину. У звітах за 2022-2024 роки інформацію про візити до полонених в Україні та Росії об'єднують у загальні розділи, уникаючи детальної інформації. Наприклад, у звіті за 2024 рік згадується про 55 візитів до 17 установ утримання "переважно в Україні", де перебувало більше 13 тисяч осіб. Проте, скільки з цих візитів відбулося в Росії, а скільки в Україні, залишилося незрозумілим. Це створює враження, що намагаються замаскувати суттєвий брак доступу до українських полонених у Російській Федерації.

Такі маніпуляції виглядають особливо небезпечно в умовах, коли йдеться не про формальні показники, а про долі тисяч людей, які щодня перебувають під загрозою катувань і смерті.

Українські правозахисники представили новий збірник під назвою "Московські конвенції", що містить 137 статей, які детально висвітлюють реальний досвід людей, що пережили полон. Цей документ не є офіційним і служить альтернативою Женевським конвенціям, які Росія систематично порушує. Він підкреслює, що замовчування злочинів сприяє формуванню нових "правил", де тортури та страти перестають вважатися злочинами, а стають чимось звичним.

Щоденне мовчання вносить нову главу до цього сумного альманаху. І з кожним днем, коли МКЧХ не виявляє публічної реакції, світ стає все ближчим до того, щоб сприймати безкарність як звичне явище.

Конфіденційний діалог чи виправдання бездіяльності

МКЧХ підкреслює, що основним методом його роботи є конфіденційний діалог з порушниками. Проте, якщо протягом багатьох років держава перешкоджає доступу, ігнорує запити, здійснює страту полонених, а тортури стають звичайним явищем, чи є доцільним обмежуватися лише приватними переговорами? Чи не стає така форма дипломатії зручним виправданням для бездіяльності?

Внутрішні документи Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ) містять значно більш широкі можливості для дій. Наприклад, в їхньому арсеналі є керівництво, датоване 2005 роком, яке описує "Дії МКЧХ у ситуаціях порушень міжнародного гуманітарного права та інших основних норм".

У документі передбачено широкий спектр реакцій, як конфіденційних, так і публічних. З'ясовується, що Міжнародний Комітет Червоного Хреста має можливість і обов’язок використовувати ці механізми, особливо коли конфіденційні переговори не приносять результатів. У контексті російської агресії всі умови для цього вже давно створені. Варто детальніше вивчити, які саме стратегії реагування обрав МКЧХ для себе.

Гуманітарна мобілізація

Коли конфіденційні переговори не приносять бажаних результатів, МКЧХ має можливість залучати сторонніх учасників, таких як уряди, міжнародні організації або авторитетні особи. Важливо, щоб ці учасники мали можливість здійснювати непублічний вплив на порушників. Цей підхід дозволяє здійснювати зовнішній тиск на держави, які порушують права, на користь жертв, зберігаючи при цьому загальний рівень конфіденційності. Саме тому ми не можемо відстежити використання цього механізму.

Публічна заява щодо якості діалогу

Цей інструмент вже надає можливість офіційно підтвердити, що двосторонні конфіденційні переговори не досягли бажаних результатів, хоча без конкретних звинувачень. Публічна заява, по суті, є відображенням невдачі конфіденційного діалогу та гуманітарної мобілізації. Мета такої заяви полягає в підвищенні ефективності переговорів або запобіганні неправильному сприйняттю, що мовчання МКЧХ свідчить про згоду. Навіть у такій формі публічного реагування Комітет може зберегти свою нейтральність, уникнувши прямих обвинувачень.

Протягом більше ніж одинадцяти років війни ми не спостерігали подібної заяви. Тому тривале мовчання Міжнародного комітету Червоного Хреста викликає численні запитання, адже організація неодноразово використовувала цей механізм у попередніх конфліктах. Складається враження, що МКЧХ намагається підтримувати певний рівень конфіденційного спілкування з Росією, незважаючи на явну безрезультатність таких зусиль. Доступ до постраждалих залишається обмеженим, а випадки катувань не припиняються. Уже існують судові рішення, що підтверджують систематичне застосування катувань Росією на окупованих територіях України, зокрема рішення Європейського суду з прав людини у справі "Україна та Нідерланди проти Росії".

Громадське осудження

Найрадикальніший метод, можна сказати "last resort", але (ви будете здивовані) також передбачений внутрішніми правилами МКЧХ. Громадське осудження застосовується, коли порушення мають серйозний і масовий характер, відбуваються неодноразово, підтверджені надійними джерелами, а конфіденційні заходи не дали результату. Такий крок розглядається як єдиний, що залишився, засіб впливу на ситуацію.

Якщо би МКЧХ його застосував, український кейс не був би єдиним в історії МКЧХ. Наприклад, у 1992 році, під час конфлікту в Боснії і Герцеговині, МКЧХ публічно заявив про факти масових арештів, депортацій, катувань та жорстокості, визнавши це елементом політики насильницького переміщення. У 1998 році, під час кризи в Косово, МКЧХ опублікував спеціальну заяву, в якій поклав відповідальність на сербську владу за ситуацію із захистом цивільного населення. Водночас організація закликала албанські формування припинити вбивства й вступити в діалог.

Ці приклади демонструють, що Міжнародний комітет Червоного Хреста здатний діяти відкрито, коли приватні переговори не приносять результатів або коли обставини є настільки кризовими, що вимагають негайного втручання. Проте, чомусь, у випадку найбільш очевидних і зухвалих злочинів на європейському континенті після Другої світової війни, за понад 11 років не було жодного публічного засудження з боку МКЧХ.

Чому мовчання може бути небезпечним

Безкарність спричиняє нову хвилю агресії. Кремль, усвідомлюючи відсутність покарань, все більше проявляє ворожість не лише по відношенню до України, а й до міжнародної спільноти в цілому. Тож питання виходить за межі українських інтересів, ставлячи під загрозу саму основу світового порядку, яка вже і так знаходиться під тиском.

В таких умовах тиша, яку ми "чуємо" від МКЧХ - вже не інструмент. Вона, на превеликий жаль, стала позицією. І саме така позиція ставить під загрозу не лише долю українських військовополонених і цивільних, а й авторитет міжнародного гуманітарного порядку як такого. Українці довели свою гідність навіть в полоні. Тому час вчинків, сміливості і мужності, час Женеві говорити вголос - давно настав.

Гюндуз Мамедов – український правник, який здобув науковий ступінь кандидата юридичних наук. Він обіймав посаду заступника Генерального прокурора України з 2019 по 2022 рік. Мамедов є ініціатором комплексних та скоординованих розслідувань міжнародних злочинів, що були скоєні в Україні, а також служив у Збройних Силах України.