Викладач політології з Покровська вирішив стати танкістом, а після повернення з армії намагається знайти своє місце в цивільному житті.
До навали росіян та проросійських бойовиків на Донбас Юрій Коваль працював викладачем у стінах своєї альма-матер -- Донецькому національному університеті, а восени 2014 року разом з нею переїхав до Вінниці. До повномасштабної війни він завідував сектором ІТ у Покровській міській раді. Навіть знаючись на політології Юрій не міг уявити собі, що Росія здатна на повномасштабне вторгнення в Україну. А коли це відбулось, приєднався до Збройних сил України.
Хвилі революцій майже не досягли Донецька.
Він з'явився на світ у місті, яке вже тривалий час привертає увагу всіх, хто стурбований майбутнім України. Сьогодні це місто відоме як Покровськ, хоча раніше його називали Красноармійськом. Юрій розповідає, що його життєва історія досить типова: він виріс у звичайній родині трудящих, після закінчення школи поступив до Донецького національного університету на факультет політології, який нещодавно відкрився на історичному відділі.
Це трапилося в 2004 році. Тож, коли в Україні розгорталася Помаранчева революція, я тільки починав своє навчання на першому курсі. Більшість моїх однокурсників ставилися до подій у Києві з нейтральним або позитивним настроєм. Лише декілька студентів мали чітку позицію, як негативну, так і схвальну, -- ділиться спогадами Юрій Коваль. -- Після завершення університету я вирішив продовжити навчання в аспірантурі, працюючи над кандидатською дисертацією та науковими статтями, а також вивчаючи основи викладання. Мені найбільше подобалися предмети, що здавалася цікавими і не надто складними: Соціологія, Історія та теорія політичних партій, Політична конфліктологія. Часто відвідував бібліотеку імені Крупської, де занурювався в літературу та готував лекційний матеріал. У мене була велика записна книжка, куди я збирав корисні відомості для своїх уроків. Згодом я придбав планшет, і підготовка стала набагато зручнішою.
Під час навчання в аспірантурі Юрій також експериментував з різними напрямками, зокрема й у бізнесі. Проте, після успішного захисту кандидатської дисертації в 2012 році, він вирішив продовжити свою кар'єру на кафедрі.
Через два роки після цього розпочався Євромайдан. Юрій був переважно нейтральний до цих подій, сприймаючи їх як звичайний протест, і навіть не уявляв, у що ця акція може перетворитися.
"Я розумів гасла Євромайдану і мене справді цікавила євроінтеграція та підписання Асоціації з Європейським Союзом. Проте, коли я детально вивчив умови та економічні ризики, які це могло принести Україні, то в душі я був проти підписання цього документу," — говорить він.
Згідно з Юрієм, в грудні 2013 року, а також у січні та лютому 2014 року, ситуація з Євромайданом у Донецьку була досить спокійною, і хвиля протестів з Києва тут не відчувалася. Прихильники Євромайдану організовували акції біля пам'ятника Тарасу Шевченку; іноді виникали незначні провокації, але міліція швидко реагувала, що не дозволяло ситуації перерости у серйозні конфлікти. Все змінилося різко після подій у Криму.
Інші люди сформували нову реальність.
У Донецьку почали помічати осіб з помітним російським акцентом, які, наче за сценарієм, запитували: "Скажите, а как пройти на площадь Ленина?"
1 березня почався мітинг, який переріс в проросійську акцію, на якій мов би протестувальники підтримували дії Росії в Криму.
"Суть в тому, що у вихідні Донецьк зазвичай виглядає пустим, адже багато місцевих жителів виїжджають: хтось вирушає на відпочинок, а хтось повертається додому з роботи, наприклад, до Горлівки. І раптом з'являється велика кількість людей, які, судячи з усього, не є місцевими, оскільки не знають ані географії Донецька, ані його традиційних назв районів. Місто складається з 17 населених пунктів, таких як Гладківка, Вєтка, Мар'їна Роща та інших. Люди, що живуть у Київському районі, ніколи не скажуть інакше, як "Я на Вєткє" або "Я на Гладковкє". Тому, коли мітингувальники піднімають плакати з написом "Ми – Київський район", стає очевидно, що вони не з цього міста. Тим часом, таких новоприбулих ставало все більше, і незабаром вони почали захоплювати адміністративні будівлі, що значно ускладнювало ситуацію", – згадує про ті події Юрій.
З того часу в пам'яті у нього залишилися кілька важливих дат. Перша з них — 13 березня 2014 року, коли відбувся проукраїнський мітинг, на який він прийшов разом з багатьма знайомими. Оскільки ввечері Юрію терміново потрібно було завершити роботу над науковою статтею, він змушений був піти з мітингу раніше і не став свідком головного інциденту, що закінчився трагічно для проукраїнського активіста Дмитра Чернявського.
Але пізніше бачив, як висвітлювало події російське телебачення: за його версією проросійські протестувальники побили приїжджих зі Львова, причому у якості "львів'ян" показали студента ДонНУ, горлівчанина Олега Саакяна та його друзів.
Пропагандистська машина набирала обертів, а в квітні в Донецьку з'явилися перші бойовики.
"Мені вдалося потрапити до вже захопленої будівлі Донецької обласної адміністрації. Я побачив там людей з автоматами, ящики з вибухівкою і зрозумів, що готується щось недобре. А після 10-го стали прибувати перші озброєні групи Гіркіна-Стрєлкова і так звані кадирівці. Вони захоплювали військові частини, розміщали у дворах свою техніку і цілі КамАЗи з автоматниками. Дуже добре я запам'ятав дату 26 травня -- початок битви за Донецький аеропорт. Якраз в той час машиною їхав з дому до Донецька і застав початок бойових дій. Не було вже сумнівів, що це вже війна, і я почав вивозити свої речі до Красноармійська. Встиг не багато, бо події дуже динамічно розвивалися і невздовзі дорогу на Донецьк закрили", -- згадує Юрій.
Він почав працювати в червні. В університеті сесії провели раніше, терміново організувавши державні іспити. Під час захисту кандидатських дисертацій на кафедрі історії України один з аспірантів, викладач псефології Кирило Черкашин, виголосив: "Не заважайте нам формувати справедливу державу!". На початку вересня він прийшов на кафедру в бронежилеті, тримаючи автомат, разом із групою підтримки, щоб змінити табличку "Кафедра історії України" на "Кафедра історії Росії".
У той місяць університет перейшов на онлайн-навчання, розробивши спеціальну платформу для цього, і навіть провів невеликий набір для нових студентів, серед яких були хлопці з Донецька та Вінниці. У середині жовтня Юрій Коваль дізнався, що ДонНУ переміщується до Вінниці. Так розпочалася нова глава його життя.
Епоха безперервної праці
Таким чином, у вигнанні Донецький національний університет розпочав новий етап своєї діяльності на привітній вінницькій землі. Склад викладачів зазнав змін, адже не всі з них вирушили в дорогу разом з університетом, проте на кафедрі політології залишилася більшість.
Юрій не знав вихідних: працював у рідному ДонНУ, додатково викладав у Ніжинському державному університеті ім. Миколи Гоголя, а також мав кілька годин у Донецькому технікумі профавтоматики. Так минуло два роки, і в листопаді 2015 року в Покровську (раніше відомому як Красноармійськ) відбулися місцеві вибори, на яких здобула перемогу команда Руслана Требушкіна.
Нова адміністрація оголосила про відкриття вакансії на посаду прес-секретаря. Юрій вирішив спробувати свої сили і незабаром почав виконувати свої обов'язки.
"У мене виникла думка: нова команда, нові випробування, і я вирішив не упустити цю можливість. Так розпочалася нова глава в моєму житті."
Юрій Коваль працював у міськраді Покровська, де його посади регулярно мінялися, згідно зі структурними змінами в самому органі місцевого самоврядування. Внутрішня політика, організація веб-сервісів по роботі з депутатами, а в 2021 році він очолив ІТ-сектор.
Рік 2021. Святкування Дня шахтаря. Знімок з приватного архіву.
Глибоко аналізуючи Мінські угоди, він, як фахівець у галузі політичних наук, з оптимізмом сприймав заяви про те, що "окремі райони Донецької та Луганської областей є частиною України, де буде запроваджено особливий режим самоврядування".
Я сподівався, що скоро з’явиться шанс повернутися до рідного Донецька, де більше не існуватиме так звана "ДНР". Щодо Росії, усвідомлюючи реальність її економічного та військового стану, я майже не сумнівався, що керівництво сусідньої країни матиме достатньо розуму, щоб не розпочинати масштабний конфлікт.
Я думав, що вони усвідомлюють, що втручання в Україну є політичним самоубивством. Проте, як з'ясувалося, я помилявся.
Прокинувшись вранці 24 лютого 2022 року, Юрій відкрив в телефоні стрічку новин і був ошелешений: російські війська розпочали повномасштабне вторгнення на територію України, ракети летять на Харків, Київ та інші міста.
"З цього часу розпочалося абсолютно нове життя. На роботі ми відмовилися від звичних завдань і зосередилися на підготовці до евакуації людей, співпраці з різними гуманітарними організаціями – всіма заходами, що стосуються підготовки міста до бойових дій, – ділиться Юрій. – Мені доручили організувати штаб, забезпечити доступ до інтернету в укриттях, а також налагодити зв'язок і комунікації на випадок блекауту. Я їздив до Дніпропетровської області, адже саме там відбувалася евакуація наших громадян. Мій робочий день, починаючи з 24 лютого 2022 року, тривав без перерви."
На початку збройного конфлікту Юрій мав бронювання, адже його посада підпадала під цю процедуру на півроку з можливістю подальшого продовження. Проте статус офіцера запасу, здобутий ним після завершення військової кафедри в університеті, мав інше значення: його бойова спеціалізація – командир механізованих підрозділів – не передбачала жодних броней.
Я вирішив, що не буду зображати різні схеми щодо цього питання, якщо вже так, то служити слід віддано. Особливо, враховуючи, що на роботі я багато чого встиг підготувати, а також морально налаштувався.
"Тоді я спостерігав, як земля починає танути."
Наприкінці грудня він прийшов у військкомат, щоб підписали повістку і вже знав, що 17 січня 2023 року на нього чекає ВЛК та розподілення. Юрій сподівався після навчання потрапити в один з підрозділів БпЛА, але тоді в пріоритеті були командири механізованих підрозділів.
Юрій Коваль. Зображення з приватного архіву.
Шлях до служби в Збройних Силах України розпочався для Коваля на тиждень раніше — 10 січня він вирушив до Львова, щоб пройти навчання в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Сагайдачного. За чотири тижні він пройшов прискорений курс, що охоплював три ключові напрямки: військова тактика, танкові технології та стрілецька підготовка. Протягом двох місяців новобранці мали стати повноцінною бойовою одиницею. Цілі навчання в центрах підготовки НАТО також були спрямовані на досягнення цієї мети, з інтенсивним графіком занять — від четвертої ранку до десятої вечора.
Юрій Коваль. Зображення з приватного архіву.
Абсолютно мирна людина Юрій Коваль, який до повномасштабного вторгнення з усіх видів техніки мав досвід тільки в керуванні автомобілем та велосипедом, навчився управляти як командир взводу діями трьох бойових броньованих машин. А потім зі своїм взводом в складі 117-ї механізованої бригади він потрапив на полігон, щоб протягом місяця підготувати техніку до бою. На початку травня вони вже опинилися на Запорізькому напрямку, де мали взяти участь у бойових діях поблизу села Роботине.
Юрій Коваль. Зображення з приватного архіву.
"Танк -- дуже жирна ціль для нашого ворога, як тільки ви підкачуєте його на поле боя, в нього летить все, що можна. -- каже командир танкового взводу Юрій Коваль. -- Росіяни не шкодують засобів, щоб його знищити. На жаль, на одному з бойових завдань 12 жовтня 2023 року загинув механік-водій з мого екіпажу Сергій Скоробреха. Пряме попадання в танк. машина згоріла, залишки тіла вдалося евакуювати..."
Протягом свого служіння в армії Юрій найбільше запам'ятав момент, коли російські війська виявили місцезнаходження його взводу поблизу села Мала Токмачка і почали інтенсивний обстріл.
Вони розпочали з Урагану, а згодом до нас завітали два Іскандера та КАБ. Протягом майже тижня наша позиція піддавалася постійному обстрілу. Тоді я вперше побачив, як земля починає плавитися, і в думках зрозумів, що для нас це вже кінець.
Юрій ділиться спогадами про те, як певний період його танковий батальйон брав участь у контрнаступі на Запорізькому фронті, а згодом виконував оборонні завдання в рідному Покровську.
"Емоційно для мене це було дуже складно. Але треба було зібратися і виконувати задачу".
Зображення з приватного архіву Юрія Коваля.
"Я все ще на місці. І я готовий продовжувати своє життя."
Військові випробування суттєво позначилися на здоров'ї Юрія, і через загострення його хронічного захворювання танкіста направили на військово-лікарську комісію. Однак, через зміни у географічному розташуванні частини, йому довелося проходити ВЛК п'ять разів!
"Я був переведений з посади командира танкового взводу до штабу, — ділиться він спогадами. — Зміни у законодавстві вимагали детального аналізу, щоб зрозуміти, що таке обмежена придатність під час постійних обстрілів. Крім того, потрібно було усвідомити цей стан, адже половину звуків ти чуєш, а половину — ні."
Коваль отримав статус непридатного до військової служби у грудні 2024 року, але покинув лави армії лише 30 липня 2025 року. Він не відчував себе готовим скласти рапорт про звільнення, тому вирішив залишитися на службі, щоб допомогти підготувати свою заміну.
По-друге, процес обміну документами в армії не завжди є швидким. Він не висловлює незадоволення, а лише зазначає, що йому довелося довго чекати на військовий квиток з відміткою про звільнення. Без цього документа він не може знайти роботу, змінити паспорт, а також стикається з труднощами на блокпостах, адже для перевірок недостатньо однієї ксерокопії наказу про звільнення.
Зображення з приватного архіву Юрія Коваля.
Ось він дембель. Але ж він став не раєм, а новим випробуванням.
"Коли я повернувся з дембелю, я відчував себе загубленим, -- ділиться Юрій у соцмережах зі своїми товаришами, -- адже на фронті все було зрозуміло: знали, хто поруч, хто є ворогом, куди направити погляд. А тут -- панує тиша, невідомість, неясність, ізоляція та хаотичні спроби знайти себе".
Він зізнається, що понад два роки життя згідно зі Статутом помітно вплинули на його морально-психологічний стан і вже в цивільному житті військові звички продовжують керувати поведінкою навіть в побуті. Яскравий приклад: на військовій службі Юрій звик записувати все, що потрібно виконати, і якщо бойова ситуація змінювалася, в записи робились корективи.
"Тепер, у повсякденному житті, мій розум не зупиняється – я не можу нічого втілити в життя, якщо не зафіксую це на папері. Це стосується навіть моїх особистих справ. Люди поруч зі мною вкрай стурбовані потребою постійно підштовхувати і підганяти мене", – зазначає він.
Після демобілізації Юрій знайшов нову роботу, повернувшись до адміністрування сайту Покровської міської ради та впровадження електронного документообігу. Проте відчуття дезорієнтації та труднощі з концентрацією залишалися з ним. Все змінилося, коли він звернувся до спеціаліста, що допоміг пережити маленьку внутрішню трансформацію.
"Під час одного з курсів я почав співпрацювати з психологом. Ми разом досліджували внутрішні переживання, які не були помітні ззовні: виснаження, апатію та емоційну відстороненість. Повільно, але впевнено я почав повертатися до своєї істинної суті, усвідомлюючи та відчуваючи свої справжні потреби. Я зрозумів, що не лише затяжне очікування військового квитка є проблемою, а й моє сприйняття його, як чогось надзвичайного. Війна змінила мене, і я усвідомлюю, що мені потрібен час, щоб адаптуватися до нових реалій," – ділиться Юрій.
Необхідно мати середовище для підтримки та зростання.
Взаємодіючи з ветеранами, які мають схожий досвід, Юрій Коваль усвідомлює, що кожен проходить через подібні етапи психологічної адаптації.
"Перший місяць після звільнення відчував такий ентузіазм, такий бойовий настрій: все заплануємо, все зробимо! Приходить другий місяць -- накриває апатія, бо звик жити згідно бойового розпорядження, а тут потрібно самому собі ставити завдання, самому шукати, як його виконати, контролювати процес і розуміти, чому воно виходить чи не виходить. На війні навіть в чомусь було простіше. Скажімо, у мене є ідея: в місті Світловодську є дитячий центр, потрібно під нього знайти приміщення. Порожніх багато, треба тільки вийте на відповідне керівництво, щоб воно вивчило наше питання і пішло назустріч. Вже два місяці, як я (сам працівник міської ради) не знаю до кого звернутися. До місцевих підходиш, кажуть, що приміщення на балансі області. Звертаєшся в область і натикаєшся на стіну. Питання здається просте, але я не розумію, як його вирішити", -- пояснює Юрій.
Є безліч подібних викликів, тому Юрій Коваль на своїй Інстаграм-сторінці повідомив про плани заснувати власний ветеранський центр:
Це стане простором для підтримки та особистісного зростання тих, хто після війни прагне знайти своє місце. Тут ми зможемо об'єднуватися, обмінюватися контактами та ідеями, розробляти бізнес-плани, просувати власні проекти, шукати гранти та знаходити однодумців.
Зображення з приватного архіву Юрія Коваля.
З ним вже зв'язалися представники деяких громадських організацій, органів влади, і було вирішено, що цей хаб здебільшого буде виконувати функції центру комунікації, як громадська організація чи певний відділ в органах соцзахисту. Тож, ідея визріває.
Юрій разом з ветераном Володимиром вирішили зайнятися цікавим проєктом – виготовлення дерев'яних іграшок для розвитку дітей, які створюють шляхом випилювання.
Знаєте, мені хочеться знайти заняття, яке б приносило задоволення. Це може бути 3D-моделювання або створення іграшок. Я вже придбав необхідні інструменти, а з паном Володимиром наразі обираємо матеріали. Нещодавно я спостерігав за діяльністю дитячого центру у Світловодську, який реалізують близькі мені люди, і це мене дуже вразило. Можливості використання таких іграшок надзвичайно різноманітні. Попит на них існує, пропозицій також достатньо, але єдина проблема – брак досвіду. Проте я маю велике бажання займатися цим.
Відповідаючи на запитання про найактуальніші потреби ветеранів війни, Юрій Коваль перш за все вказує на необхідність психологічної підтримки. По-друге, він підкреслює важливість отримання більшого обсягу грантової та фінансової допомоги для реалізації нових ідей. На його думку, підприємства повинні активніше залучати ветеранів, навчати їх новим професіям і забезпечувати роботою. Наприклад, фахівці з управління дронами могли б успішно адаптувати свої навички у сільському господарстві.
Зображення з приватного архіву Юрія Коваля.
Юрій Коваль до початку війни прагнув облаштувати комфортне та привабливе житло для себе та своєї майбутньої родини. Проте 2022 рік вніс корективи в його плани, зупинивши його зусилля на деякий час. Коли його мобілізували до армії, Юрій навіть не розглядав варіанти ухилення від служби і щиро зізнався:
"Я навіть не міг уявити, що буду незадоволений своєю долею."
Чи не висловлює він незадоволення своєю долею і зараз. Він просто усвідомлює, які труднощі йому належить подолати, і хоче підтримати інших хлопців у цьому. З цією метою навіть створив свій блог в Інстаграмі, де поділився такими думками:
"Історія самоповернення — це також битва. І я активно беру в ній участь. Єдина сила, здатна на позитивні перетворення, — це ти сам!"
