Віктор Каспрук: Кровава дипломатія: Кремль маніпулює переговорами для загострення конфлікту -- Блоги | OBOZ.UA
Сьогодні мистецтво перемовин розглядається як антипод мілітарному зіткненню, а дипломатичні зусилля традиційно спрямовуються на мирне врегулювання ненасильницькими методами задля досягнення геополітичних цілей. Дипломатія виступає цивілізаційною альтернативою воєнним діям, перетворюючи "гру з нульовою сумою" - війну, на процес пошуку стратегічного компромісу в межах міжнародного права.
Однак, у Кремлі "дипломатичні" зусилля перетворилися на продовження конфлікту — специфічний інструмент гібридної агресії, де переговори використовуються не для встановлення миру, а для узаконення захоплених територій України, дезорієнтації супротивника та підготовки до нових атак. Дослідження подій наприкінці 2025 — на початку 2026 року свідчить про те, що "мирна" риторика Москви є невід'ємною складовою стратегії ескалації.
Все це стало можливо завдяки позиції президента Сполучених Штатів Дональда Трампа, який вже більше року продовжує стверджувати, що з Путіним можливо "домовитися", бо, мовляв, той хоче "миру". Це закономірно призвело до ситуації "домовляння про домовляння", і виглядає, що вічні переговори потрібні російському диктатору, як димова завіса для перегрупування своїх сил.
Росія й надалі не виявляє готовності до серйозних переговорів, замість цього використовує дипломатичні платформи для затягування процесу. При цьому чинна адміністрація США не проти підтримати Москву в цьому.
Кремлівська "дипломатія" замінила компроміс на мову ультиматумів. Жодна ініціатива, яка не передбачає повної капітуляції України, не може бути прийнята Москвою — вона автоматично оголошується "недопустимою". Після цього знову активізується "повторна дипломатія", мета якої полягає в легітимації окупації анексованих українських територій.
Наступає черговий "день бабака" у переговорах між Росією та США. Ключовою вимогою з боку Російської Федерації залишається безумовна передача під її контроль Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей в межах їхніх адміністративних кордонів, включаючи території, які вона ніколи не контролювала.
У цьому контексті, спираючись на неясність попередніх самітів (зокрема, на зустрічі в Алясці влітку 2025 року), Росія прагне змалювати Україну як "перешкоду для встановлення миру", одночасно створюючи умови для наступу на нові мирні населені пункти.
Москва звинувачує Україну в тому, що вона виступає за "тривалість війни", адже Київ наполягає на дотриманні міжнародного права та відновленні своїх кордонів. Ці заяви спрямовані на західну аудиторію та політиків, які дотримуються принципів "реальної політики" і втомилися від затяжного конфлікту, з наміром знизити військову та політичну підтримку України.
Росія, що здобула сумнівну славу чемпіона світу в підступності та ницості, намагається створити міжнародну легітимацію для своїх майбутніх руйнувань. Вона стверджує, нібито "пропонувала мир на Алясці", але через відмову України змушена продовжувати військову операцію. Це лише спроба звалити відповідальність за гуманітарні наслідки атак на міські території. Отже, можна з упевненістю стверджувати, що це маніпулятивне поєднання примусової дипломатії та контролю інформації, де переговори стають не засобом досягнення миру, а продовженням конфлікту іншими методами.
Москва застосовує методи рефлексивного управління Заходом, яке полягає в тому, що вона активно нав'язує західним лідерам викривлене сприйняття реальності.
Слід підкреслити, що рефлексивне управління є ідеєю, що бере свій початок у радянській військовій психології, зокрема у дослідженнях Владіміра Лефевра. Ця концепція передбачає передачу опоненту спеціально відбірної інформації з метою спонукання його до прийняття певного рішення, яке вигідне для того, хто маніпулює.
Наразі цей процес розгортається через наступні механізми:
1. Моделювання "картини світу" опонента
На відміну від традиційної дезінформації, яка має на меті лише обманути, рефлексивне управління зосереджене на модифікації процесу ухвалення рішень. Кремль аналізує цінності, страхи та логічні рамки західних керівників, щоб запропонувати їм таку інтерпретацію подій, де єдиний "раціональний" варіант збігається з інтересами Росії.
2. Основні способи впливу:
Виготовлення помилкових дилем. Стороні пропонується зробити вибір між "ескалацією (ядерним конфліктом)" та "уступками (через дипломатію)". З огляду на те, що демократичні лідери прагнуть уникнути катастрофічних наслідків, вони обирають шлях компромісу, що і є справжнім наміром Москви.
Трансляція через страх. Постійні ядерні загрози та військові навчання поблизу кордонів формують у свідомості західних політиків "червоні лінії", які вони окреслюють самі, що обмежує необхідну підтримку Україні.
Інформаційне перевантаження. Запуск численних суперечливих версій стосовно однієї події (як це було з катастрофою літака MH17 у липні 2014 року над Донецькою областю, внаслідок якої загинули 298 осіб) не має на меті переконати в істинності однієї з них. Основна мета полягає у створенні відчуття, що "правда не існує", що в свою чергу паралізує здатність Заходу діяти рішуче.
3. Гібридна війна. Росія експлуатує вразливі аспекти відкритих суспільств, такі як свобода висловлювання та політична різноманітність, перетворюючи їх на засоби самознищення. Західний лідер, керуючись власними принципами (гуманізм, прагматичний підхід, виборчі цикли), приймає рішення, які фактично є наслідком стороннього інтелектуального впливу.
Формування "інформаційних бульбашок" призводить до втрати здатності до об'єктивного аналізу серед високопосадовців. Це дає Росії можливість зменшити технологічну та економічну перевагу Західних країн через маніпуляції їхнім сприйняттям.
Не виключено, що дипломатичні маневри Москви можуть слугувати передвісником розширення конфлікту на інші європейські країни. Адже нинішні переговори, які виглядають як імітація, можуть бути лише підготовкою до більш серйозної ескалації у 2026 році, яка може вийти за межі України. Поки дипломати ведуть розмови про "демілітаризовані зони", Росія може готувати сценарії для штучних криз, такі як "блокада Калінінграда", що призведе до прямого протистояння з НАТО.
Крім того, в Кремлі сподіваються на виснаження західних країн в економічному плані. Вважається, що затяжні та безрезультатні переговори можуть зруйнувати єдність Заходу швидше, ніж російські ресурси вичерпаються, незважаючи на значні втрати у живій силі на початку цього року.
Російська "дипломатія на крові" - це не шлях до завершення війни, а стратегічний маневр. Для Кремля стіл переговорів є такою ж лінією фронту, як і окопи під Покровськом. Будь-яка поступка сприймається як слабкість і сигнал до подальшої ескалації.
Московську "дипломатію на крові" можна класифікувати, як стратегію примусу у поєднанні з концепцією "гри з нульовою сумою". Серед ключових доктринальних елементів Кремля варто виокремити:
Переговори як складова "гібридної війни". У контексті сучасної російської геополітики дипломатія не є інструментом для досягнення домовленостей, а виступає як продовження конфлікту іншими способами. Це втілює концепцію "нелінійної війни", де інформаційні, психологічні та дипломатичні маніпуляції рівнозначні військовим ударам. Переговорний процес використовується для дезорієнтації супротивника та виграшу часу, що дозволяє переосмислити свої позиції та легітимізувати захоплені території шляхом створення "нових реалій".
- Дилема безпеки та реалістська парадигма. Кремль діє в межах жорсткого неореалізму, де міжнародна система сприймається як анархічна. У цій парадигмі будь-який компроміс є ознакою вичерпання ресурсів.
- Сигнал слабкості. Якщо одна сторона погоджується на поступки без поступок іншої, це інтерпретується як вразливість. Відповідно до теорії раціонального вибору, агресор реагує на це підвищенням ескалації, щоб витиснути з противника ще більші поступки.
- Ескалація заради деескалації. Це елемент стратегії рефлексивного управління. Коли ворог намагається перетворити лінію фронту на справжнє пекло, використовуючи тактику випаленої землі та безперервні штурми або створюючи безмежів'я в гуманітарній сфері, щоб змусити українців сісти за стіл переговорів на своїх умовах.
Інтенсивний військовий тиск на Краматорськ та удари по цивільним об'єктам - це не лише тактичний хід, а й свідоме створення "больових точок", які повинні призвести до політичних компромісів.
- Нерівність у сприйнятті концепції миру. У західному політичному контексті мир вважається стабільним станом, в якому відсутні конфлікти. Натомість для сучасної російської влади "мир" виступає лише як короткочасне затишшя, яке потрібно для підготовки наступного етапу агресивного розширення.
Для Москви дипломатичні зусилля не є способом завершення війни, а навпаки, її продовженням. Мета полягає не в досягненні миру, а в повній політичній нейтралізації жертви, що страждає від російської агресії.
Такий підхід Москви можна розглядати як еволюцію класичної концепції Карла фон Клаузевіца: якщо раніше війна трактувалася як "продовження політики іншими способами", то нині в російській стратегії дипломатія сприймається як "продовження війни за допомогою інших засобів".
Таким чином, дипломатія стає "зброєю". Вона спрямована не на завершення конфлікту, а на досягнення остаточної політичної мети - політичної десуб'єктивізації об'єкта впливу та його примусового включення в орбіту власних інтересів. І будь-яка поступка в цій системі координат лише знижує "ціну агресії" для Росії, стимулюючи подальші акти насилля.
Путіну вдається використовувати переговори, як перепочинок, а дипломатичні майданчики застосовуються в якості інформаційної зброї (ООН, ОБСЄ) та слугують рупором для дезінформації, де мета - не переконати, а розмити поняття істини, створюючи "паралельну реальність". Москва все робить для того, щоб примусити Україну визнати своє позбавлення суб'єктності та добровільно погодитися на десуб'єктивізацію. Плануючи для нас капітуляцію через "діалог".
Кремль намагається змусити українців погодитися на умови, які фактично призводять до втрати незалежності (зокрема, це передбачає надання Росії права вето на зовнішню політику України та зміни в конституційній системі під тиском силових методів).
Метою Путіна є не лише захоплення територій, а й установлення контролю над Україною в багатьох аспектах: політичному, економічному, дипломатичному, фінансовому, медійному, релігійному, енергетичному, історичному, ідеологічному, воєнному, безпековому, демографічному, етнічному, технологічному, цифровому, соціальному та культурному. В результаті цього, Україна перетворюється на підпорядковану державу Російської Федерації.
Дотепер російський диктатор систематично використовував стратегію тиску, намагаючись змусити Україну прийняти умови капітуляції, маскуючи це під дипломатичні компроміси або обіцянки припинення вогню. Та будь-яка територіальна чи політична поступка буде сприйматися Кремлем не як крок до миру, а як доказ слабкості західної системи безпеки, підштовхуючи його до висунення нових незаконних домагань.
Усе це може відбуватися саме тому, що жодні поступки Росії не здатні сприяти зниженню порогу насилля. Якщо агресія не призводить до критичних втрат (санкційних, воєнних, репутаційних), вона стає рентабельним інструментом зовнішньої політики. А кожна поступка сьогодні гарантує масштабнішу вимогу Московії завтра.
Агресивні дії Російської Федерації можна охарактеризувати як спробу геополітичного реваншизму з боку терористичної держави, яка має намір зруйнувати нинішній світовий порядок. У цьому контексті Росія виступає в ролі агресивного ревізіоніста, адже вона не лише порушує міжнародні норми, а й прагне замінити існуючу систему "порядку, заснованого на правилах", на модель "сфер впливу", де суверенітет менших країн стає обмеженим.
Використання Росією "правового інструменталізму" (маніпуляції нормами ООН для виправдання агресії) стає спробою перетворення права сильного на офіційну доктрину. Що є підміною правосуддя диктатом сили та виправданням свавілля через механізми закону. Якщо цей реваншизм не буде зупинений спільнотою демократичних держав, міжнародна система ризикує повернутися до стану гоббсівської "війни всіх проти всіх", де єдиним аргументом є сила.
Отже, війна, що ведеться Росією проти України, є не лише локальною конфліктною ситуацією, а й відображенням серйозної кризи в глобальному порядку. Це руйнівна спроба старої імперії, що переживає занепад, переосмислити міжнародні принципи та силовим шляхом нав'язати свої правила, які відповідали б її геополітичним прагненням.
Російська агресія - це системний бунт проти сучасного світового устрою. Суб'єкт, чий вплив залишився в минулому, намагається зламати глобальну "архітектуру безпеки" лише тому, що вона більше не гарантує йому привілейованого статусу.
Іншими словами, це страждання від втраченої слави. Росія прагне змінити "правила гри" у міжнародних відносинах, оскільки дотримання загальноприйнятих норм виявилося для неї невдалим.
В цьому контексті спротив України Російській Федерації став ключовим фактором збереження архітектури глобальної безпеки. Через те, що стійкість українців є визначальною умовою для недопущення руйнації глобального правопорядку
Однак, замість того, щоб вирішувати конфлікти, Москва використовує дипломатичні переговори для легітимації існуючого стану, затягування часу або підриву морального духу супротивника.
Тому, згідно з цією логікою, єдиним способом зупинити цикл насилля є не "пошук компромісу", а збільшення ціни агресії до того рівня, що стане критичним для виживання путінського режиму, оскільки дипломатичне поле для Москви є лише черговим фронтом бойових дій.
Саме тому справжній мир не може бути досягнутий шляхом поступок агресора. Він можливий лише через суттєве підвищення оборонних можливостей України та рішучу міжнародну ізоляцію путінського режиму, який, прикриваючись риторикою "миру", готує нові злочини.
