Виктор Каспрук: Египет говорит о процессе "арабизации безопасности" на Ближнем Востоке. Может ли создание "арабского НАТО" подорвать Кэмп-Дэвидские соглашения? — Блоги | OBOZ.UA

В авторитетному єгипетському виданні "Аль-Ахрам" опубліковано статтю "Спільна арабська оборона", написану головним редактором Алаа Табетом. Цей матеріал надає глибоке розуміння впливу іранського конфлікту на зміни в поглядах арабських країн щодо питань безпеки в регіоні Близького Сходу.

Алаа Табет підкреслює: "Конфлікт, що триває між Іраном з одного боку та США і Ізраїлем з іншого, вже поширився на держави Перської затоки, Йорданію, Ліван і навіть Кіпр. Це підкреслює термінову необхідність створення спільної арабської системи оборони. Американські військові бази, замість того, щоб сприяти інтересам країн, які їх приймають, стали тягарем, примушуючи ці держави брати участь у війні, до якої вони не бажали залучатися. Ці країни чітко заявили про своє небажання бути ареною бойових дій або союзниками у конфлікті, а також про намір не ставати стартовою платформою для будь-яких військових операцій проти інших країн."

У статті політичного аналітика Алаа Табета, опублікованій в "Аль-Ахрам", йдеться про суттєвий зсув у зовнішній політиці Єгипту. Цей змістовний перехід відбувається на фоні конфлікту між США, Ізраїлем та Іраном, і полягає у відмові від американської "парасольки безпеки" на користь регіональної автономії в питаннях безпеки. Каїр висловлює глибоке розчарування щодо американської військової присутності, яка тепер розглядається не як засіб стримування, а як "магніт для ударів". Це змушує арабські країни шукати власні оборонні механізми для захисту свого суверенітету та уникнення участі у небажаних конфліктах.

Заклик до спільної оборони віддзеркалює прагматичне прагнення деактивувати роль арабських країн як "поля битви", демілітаризувати регіон від іноземної присутності та сформувати новий багатополярний порядок, заснований на внутрішніх альянсах.

На сьогоднішній день для Каїра концепція регіональної безпекової автономії втілює в собі прагнення створити "арабський центр сили", здатний функціонувати як самостійний актор, а не лише як арену для зовнішніх впливів.

Це передбачає розробку механізмів колективної оборони та дипломатичного стримування, які дозволять Єгипту і його партнерам (зокрема Саудівській Аравії та Об'єднаним Арабським Еміратам) уникнути прямого втягування у масштабний конфлікт між Тегераном, Вашингтоном і Єрусалимом. Єгипетські аналітики наголошують, що неконтрольована ескалація може поставити під загрозу суверенітет транзитних країн і економічну безпеку, зокрема судноплавство в Суецькому каналі. Тому Каїр прагне взяти на себе ініціативу в управлінні кризовими ситуаціями.

Така зміна курсу також свідчить про прагматичний багатовекторний підхід. Відмовляючись від виключної залежності від Сполучених Штатів Єгипет відкриває простір для поглиблення військово-технічного та політичного співробітництва з іншими центрами сили, зокрема Китаєм та країнами Глобального Півдня. Це не означає повного розриву з Вашингтоном, але є чітким сигналом про перегляд "ціни" лояльності.

У рамках конфлікту між Іраном, США та Ізраїлем, Єгипет прагне виступати в ролі "стабілізуючої сили". Він не підтримує іранську експансію, але також не бажає бути знаряддям у реалізації стратегії "максимального тиску" США, якщо це йде врозріз із національними інтересами арабських країн.

У кінцевому підсумку, позиція Алаа Табета, викладена в офіційній публікації "Аль-Ахрам", представляє собою новий маніфест єгипетської доктрини: безпека Близького Сходу повинна мати "арабізований" характер. Це означає формування нової ієрархії, в якій регіональні лідери самостійно встановлюють свої "червоні лінії" та правила гри, зменшуючи ризики, пов’язані з непередбачуваністю внутрішньої політики США та радикалізацією своїх регіональних опонентів.

Погляд політичного експерта Алаа Табета та інших провідних коментаторів "Аль-Ахрам" (відомого інтелектуального простору єгипетського істеблішменту) на процес "арабізації" безпеки в Близькому Сході відображає суттєві зміни в геополітичній стратегії Каїра. Цей маніфест свідчить про перехід від моделі "клієнтизму" в рамках американської архітектури безпеки до концепції "стратегічної незалежності".

Очевидно, що цей крок зумовлений глибоким розчаруванням у надійності США як гаранта стабільності, що посилилося після серії зовнішньополітичних коливань Вашингтона - від політики "розвороту до Азії" до непередбачуваної зміни адміністрацій, чиї пріоритети варіюються між жорстким тиском та ізоляціонізмом. Єгипетська доктрина фактично проголошує кінець епохи "американського миру" в регіоні, намагаючись заповнити вакуум сили власною суб'єктністю.

"Концепція 'арабізації' безпеки полягає в прагненні створити незалежний центр сили, у якому Єгипет, у співпраці з основними монархіями Перської затоки, зокрема Саудівською Аравією та Об'єднаними Арабськими Еміратами, виступає не лише як споживач безпекових послуг, а й як ініціатор формування регіональної архітектури безпеки."

В основі цієї ієрархії закладена концепція "локального вирішення для місцевих викликів". Це означає, що позарегіональні суб'єкти будуть усунуті з процесу формування стратегічних рішень, а також визначені власні "червоні лінії" стосовно іранської експансії, турецьких прагнень та поширення радикального ісламізму.

Для Каїра це також спосіб легітимізувати свій статус лідера через "безпековий патерналізм", пропонуючи іншим арабським державам альтернативу західним моделям демократизації, які офіційний Єгипет сприймає як дестабілізуючий фактор.

Така позиція є превентивним ударом проти радикалізації регіональних суперників. Створюючи власну систему правил гри, арабський блок намагається позбавити Іран чи Ізраїль можливості маніпулювати внутрішньоарабськими протиріччями через посередництво великих держав.

Це "геополітичне дорослішання" вимагає створення об'єднуючих військових механізмів та економічної інтеграції, що базується на спільних інтересах виживання режимів.

Отже, нова концепція "Аль-Ахрам" являє собою не лише заяву про самостійність, а й прагнення створити багатополярний Близький Схід, в якому арабські країни матимуть право вето на будь-які зовнішні втручання. Це дозволить зменшити ризики, що виникають внаслідок політичної нестабільності в США та зростаючої агресії неарабських регіональних сил.

Каїр намагається заповнити вакуум влади власним суб'єктним проєктом, поки його не заповнили неарабські актори (Іран, Туреччина чи Ізраїль) або деструктивні недержавні сили.

Реалізація права на "вето" щодо зовнішніх інтервенцій означає спробу демілітаризації регіональної політики від впливу глобальних гравців, що фактично є м'якою формою "арабського монроїзму".

Для Єгипту це вказує на необхідність розширення кола партнерів, де зв'язки з Пекіном, Москвою або Брюсселем сприймаються не як заміна Вашингтону, а як засоби для підтримки балансу, які забезпечують можливість для гнучких дій.

Така багатополярність на рівні Близького Сходу передбачає створення нової ієрархії, де арабські держави (зокрема вісь Каїр-Ер-Ріяд-Абу-Дабі) виступають єдиним блоком, здатним диктувати умови присутності зовнішніх сил.

Згідно з поглядами єгипетського політичного істеблішменту, це дозволяє зменшити ймовірність "експорту" демократії або хаосу, що нерідко супроводжують зміну влади у США, а також формує захисний бар'єр проти ідеологічних або територіальних амбіцій Тегерана та Анкари.

Водночас така позиція Єгипту несе в собі значні виклики для міжнародних відносин. Спроба встановити монополію "арабського ядра" на стратегічні рішення в регіоні вимагатиме від Каїра не лише дипломатичної віртуозності, а й колосальних економічних та військових ресурсів для підкріплення своїх претензій.

Якщо доктрина "Аль-Ахрам" перетвориться з декларативної в реальну політику, ми будемо свідками "націоналізації" безпеки в регіоні Близького Сходу. Це означатиме, що будь-які майбутні ініціативи великих держав, від енергетичних маршрутів до миротворчих планів, підлягатимуть оцінці з огляду на інтереси арабської суверенності, при цьому Єгипет займатиме позицію інтелектуального та стратегічного центру регіону.

Виникає питання, чи не йдеться про створення арабського відповідника НАТО? Заява Каїра про "арабізацію безпеки" Близького Сходу є логічним продовженням геополітичної доктрини президента Єгипту Абдель Фаттаха ас-Сісі, яка базується на прагненні до регіональної автономії та зменшенні критичної залежності від зовнішніх гравців.

Мова йде про відновлення ідеї створення Об'єднаних арабських збройних сил, яку Єгипет вперше офіційно висунув на саміті Ліги арабських держав у 2015 році. Ця ініціатива отримала новий поштовх у вересні 2025 року на фоні наростання напруги в регіоні, зокрема після атак на столицю Катару, Доху, які вкотре підкреслили вразливість основних міст арабського світу.

Каїр пропонує створити багатокомпонентні сили (морські, повітряні, наземні та спецпризначення) чисельністю близько 20 тисяч осіб, що базуватимуться в Єгипті та перебуватимуть під командуванням єгипетських офіцерів з можливим залученням Саудівської Аравії як ключового фінансового партнера.

Попри те, що концепція "арабського НАТО" має суттєві відмінності від існуючого Північноатлантичного альянсу, Каїр підкреслює оборонний аспект, спрямований на захист суверенітету арабських країн від зовнішніх загроз (не лише з боку Ірану) без покладання на пряму допомогу з-за кордону.

Позиція Сполучених Штатів щодо "арабізації безпеки" в даний час є суперечливою. З одного боку, адміністрація США, зокрема під час президентства Дональда Трампа, традиційно підтримує ідею розподілу оборонних зобов'язань і прагне, щоб регіональні партнери взяли на себе більшу відповідальність за свою безпеку. Це відповідає концепції "Близькосхідного стратегічного альянсу" (MESA), яку Вашингтон раніше активно просував. Однак існують і серйозні побоювання:

- Втрата контролю: повна автономія арабських сил може призвести до дій, що суперечать інтересам США, наприклад, у відносинах з Ізраїлем.

Евакуація та загрози: рекомендації Державного департаменту для громадян США терміново покинути регіон через безпекові ризики вказують на те, що Вашингтон нині зосереджений на зменшенні власних небезпек, а не на створенні нових тривалих структур.

- Пріоритети американської стратегії на 2025 рік: нова безпекова доктрина США підкреслює важливість стримування розширення НАТО в Європі та орієнтується на протидію Ірану, що не завжди корелює з єгипетським концептом "балансування".

Попри активні дії Каїра, формування повноцінного військового альянсу затримується через існуючі внутрішні суперечності.

Тема лідерства: Саудівська Аравія та Єгипет змагаються за позицію керівництва. Саудівська Аравія прагне бути на чолі завдяки своїм фінансовим ресурсам, у той час як Єгипет робить акцент на своєму найзначнішому військовому досвіді в регіоні.

- Відсутність консенсусу: на саміті в Досі у вересні 2025 року Катар та ОАЕ фактично заблокували єгипетську пропозицію. Держави Затоки побоюються надмірного посилення Каїра та воліють зберігати прямі двосторонні безпекові угоди зі Сполученими Штатами.

Різноманітні загрози: для Єгипту ключовим завданням є забезпечення стабільності на кордонах та боротьба з терористичними проявами, тоді як для держав Затоки основною небезпекою вважається Іран.

Таким чином, наразі "арабізація безпеки" більше сприймається як політичне повідомлення Каїра про намір стати самостійним гравцем, ніж як реальний проект формування інтегрованих збройних сил. Сполучені Штати, в свою чергу, готові підтримувати регіональні ініціативи лише в тому випадку, якщо вони гармонійно доповнюють американську стратегію стримування та не порушують безпековий баланс на користь Ізраїлю.

Однак потенційно ідея створення "арабського НАТО" несе в собі загрозу перегляду Єгиптом Кемп-Девідських угод 1979 року, історичних домовленостей між Єгиптом та Ізраїлем, котрі були підписані за посередництва США.

Оскільки концепція створення загальноарабських військових сил, разом із тенденціями регіональної мілітаризації, формує ускладнену проблему для системи безпеки, заснованої на Кемп-Девідських угодах.

Адже Кемп-Девід є не просто двостороннім договором, а фундаментом американської гегемонії на Близькому Сході, який десятиліттями гарантував Єгипту статус стратегічного партнера США в обмін на "холодний мир" з Ізраїлем.

Гіпотетичне створення військового союзу арабських країн з метою впровадження концепції колективної оборони змушує Каїр переосмислити свої національні безпекові пріоритети, що, у свою чергу, може призвести до ослаблення окремих аспектів цього мирного угоди.

Головна небезпека для Кемп-Девідських угод в умовах формування "арабського НАТО" полягає в зміні військової стратегії Єгипту від фокусу на захисті своїх територій до активної участі в багатонаціональних військових операціях. Створення будь-якої колективної системи безпеки передбачає необхідність уніфікації озброєння, спільного стратегічного планування та, що є найважливішим, визначення спільного противника.

І якщо такий альянс набуде виразно антиіранського спрямування, це може втягнути Єгипет у конфлікти, які не відповідають його безпосереднім національним інтересам. Змушуючи Каїр вимагати більшої свободи дій у межах Синайського півострова, що зараз жорстко обмежено демілітаризованими зонами згідно з угодами 1979 року.

Безперервне бажання Єгипту зміцнити свою військову присутність на Синайському півострові (навіть під маскою боротьби з тероризмом) вже фактично підриває технічні аспекти угод Кемп-Девіда. Участь у потужному регіональному альянсі може надати Каїру політичні можливості для остаточного перегляду цих обмежень.

Крім того, існує ймовірність внутрішньої політичної нестабільності. Якщо "арабське НАТО" буде сприйняте єгипетським суспільством як засіб захисту інтересів монархій Перської затоки або, в меншій мірі, як механізм забезпечення безпеки Ізраїлю від Ірану, тоді уряд у Каїрі може вдатися до популістських заходів, аби переглянути свої стосунки з Єрусалимом, з метою підтримання власної легітимності.

Кемп-Девідські угоди залежать від фінансової підтримки Сполучених Штатів, але якщо арабські партнери, зокрема Саудівська Аравія, зможуть запропонувати значніші ресурси, Єгипет може відчути себе достатньо незалежним, щоб переосмислити "особливий статус" мирних відносин з Ізраїлем.

Таким чином, хоча створення альянсу теоретично нібито спрямоване на стабільність на Близькому Сході, воно створює відцентрові сили, які можуть зруйнувати старий порядок, де Єгипет був ізольованим "миротворцем". Перетворюючи Каїр на активного гравця в новому блоковому протистоянні, де дотримання угод 1979 року може стати обтяжливим анахронізмом.