Виктор Каспрук: Трамп не осознает, каково жить в Украине. Предложите ему посетить Киев и Харьков! -- Блоги | OBOZ.UA

Заявление президента США о том, что "Кажется, они к этому привыкли. Я не уверен. Я имею в виду, что люди живут в Украине. Можно было бы подумать, что им не следовало бы оставаться там, но они продолжают жить. Я не знаю, поступил бы я так, но они все равно остаются в Украине. Они также живут и в Ливане", указывает на то, что Дональд Трамп не осознает, что конфликт в Украине касается не только территориальных вопросов, но и права украинского народа на свое существование.

Вот текст на оригинальном языке.

Ця заява ще раз ілюструє характерний для Трампа стиль зовнішньої політики, відомий як "транзакційний ізоляціонізм". Наразі така риторика свідчить про нехтування факторами та обставинами, що призводять до виникнення геополітичних суперечностей.

І тут варто звернути увагу, що порівнюючи Україну з Ліваном, Трамп використовує прийом нормалізації кризи: він подає стан постійної загрози та військових дій не як аномалію, що потребує негайного міжнародного втручання та відновлення правопорядку, а як незмінну територіальну даність.

Його слова про те, що люди "мабуть, до цього звикли", вказують на нарочиту нечутливість до гуманітарного аспекту війни. А це відображає стратегію відсторонення США від ролі "світового поліцейського" та підкреслює пріоритетність внутрішнього порядку денного.

Висловлення "не впевнений, чи зважився б на це" стосовно життя в зоні конфлікту ілюструє його схильність оцінювати глобальні події через призму особистого комфорту та раціональних рішень індивіда, що є нетиповим для традиційної дипломатичної етики. Подібна риторика Дональда Трампа, свідомо чи несвідомо, підриває концепцію солідарності, замінюючи її фаталізмом.

Можна припустити, що це сигнал про потенційну зміну парадигми підтримки України: замість ціннісного підходу (демократія проти тоталітаризму) пропонується сприйняття конфлікту як хронічного стану, що логічно веде до зменшення ресурсних витрат на його вирішення.

Таким чином, Трамп закладає основи для політики "замороження" або нейтралітету, підкреслюючи, що життя продовжується навіть у нестабільних регіонах, і, отже, серйозність проблеми є перебільшеною.

Дослідження риторичних стратегій Дональда Трампа у контексті війни в Україні вказує на значний зсув від "моральних зобов'язань" до "практичного реалізму". Це свідчить про спробу переосмислити традиційні підходи до зовнішньої політики США.

Застосовуючи елементи фаталізму, Трамп не лише відзначає складність конфлікту, але й навмисно формує уявлення про війну як про "природний" чи "хронічний" процес, що виходить за рамки дієвого впливу ліберальних засобів підтримки.

Зрозуміло, що подібна стратегія ставить під сумнів основи трансатлантичної єдності, що грунтується на демократичних цінностях, перетворюючи її на зайвий тягар для сучасної американської ізоляціоністської парадигми.

Основним аспектом цієї зміни є відхід від традиційного підходу "демократія проти тиранії". Натомість, пропонується нова трансакційна модель, у якій війна аналізується з точки зору витрат і ризиків, а не з позицій міжнародного права чи етичних обов'язків.

Тому акцентування уваги на тому, що життя в Україні продовжується попри бойові дії, слугує інструментом пониження порогу чутливості західного електорату до страхіть кривавої війни Росії в Україні.

Це, в свою чергу, формує ілюзію контролю над хаосом і зменшує відчуття екзистенційної загрози, яку російська агресія представляє для світового порядку. Отже, риторика Трампа закладає концептуальні основи для переходу до політики "стратегічного дистанціювання" або примусового "заморожування" конфліктів.

У цьому випадку "фаталізм" нібито слугує виправданням для зменшення ресурсної підтримки. Якщо, згідно з його аргументацією, досягнення перемоги видається недосяжним у найближчому майбутньому, то подальші вливання в обороноздатність України сприймаються як невиправдане витрачання національних ресурсів США.

Все це виглядає, не просто як зміна акцентів, а спроба легітимізувати новий тип нейтралітету, де Вашингтон відмовляються від статусу головного оборонного ресурсу демократичного світу та переходить до ролі посередника, для якого збереження стабільності (навіть ціною територіальних поступок об'єкту агресії) є більш пріоритетним за відновлення справедливості.

Таким чином, риторика президента США Дональда Трампа створює умови для руйнування ціннісної основи підтримки України, заміщаючи її геополітичними інтересами, де стабільність стає більш бажаною, ніж тривалі протистояння з agresором.

Головним аспектом цієї стратегії є легітимація ідеї "нового нейтралітету". Вашингтон фактично відмовляється від позиції морального судді та незаперечного гарантів безпеки своїх партнерів, натомість обираючи роль прагматичного посередника.

Для такого типу лідерства пріоритетом стає не відновлення міжнародної справедливості чи територіальної цілісності суверенної держави, а мінімізація ризиків ескалації та стабілізація макроекономічних показників.

В межах цього підходу тривала війна сприймається не як шлях до перемоги над агресором, а як дестабілізуючий фактор, що виснажує американські ресурси та відволікає увагу від системного протистояння з Китаєм. Відтак, замороження конфлікту через статус-кво - навіть за умови болючих територіальних поступок з боку об'єкта агресії - оцінюється як більш раціональний сценарій, ніж безстрокова підтримка стратегії деокупації.

Зміна ціннісних орієнтирів у геополітичному контексті призводить до ослаблення основи підтримки України. Якщо раніше попередня адміністрація акцентувала увагу на поняттях свободи та міжнародного права, то теперішня риторика намагається піддати сумніву ці концепції, вважаючи їх "ідеалістичними надмірностями".

Замість цього пропонується концепція "стратегічної невизначеності", в якій остаточна мета полягає не в досягненні справедливого миру, а в забезпеченні припинення вогню будь-якими засобами. Це створює небезпечний прецедент у сфері міжнародних відносин, де принцип сили отримує мовчазну легітимацію через механізм "посередництва", а стабільність використовується як виправдання для нехтування актами агресії.

Отже, ми спостерігаємо перехід до епохи, в якій глобальна безпека ґрунтується не на спільних цінностях, а на нестійких угодах між великими державами. Це фактично повертає світ до логіки сфер впливу, подібно до великої шахівниці XIX століття.

Все це так, але заява президента США Дональда Трампа, що він не розуміє, як люди живуть в Україні, відкриває певне вікно можливостей для того, щоб запросити його відвідати Київ та Харків.

Непорозуміння, яке виявляє Трамп щодо повсякденних та безпекових умов життя в Україні в нинішній ситуації, є не лише проявом особистого скептицизму, але й класичним "риторичним вікном", що українська дипломатія може використати для переосмислення двосторонніх відносин.

Бо такий дискурс відкриває шлях до застосування стратегії "дипломатії візуалізації", де безпосередній емпіричний досвід державного лідера стає ключовим фактором коригування його зовнішньополітичної парадигми. І запрошення Дональда Трампа до Києва та Харкова у цьому контексті виконує декілька критичних функцій.

По-перше, візит до Києва надав би можливість показати інституційну стійкість країни – роботу урядового сектору, підприємств та цивільної інфраструктури в умовах постійної небезпеки. Це безпосередньо звертається до прагматичного підходу Трампа, який цінує ефективність і життєздатність систем.

По-друге, включення Харкова до маршруту має стратегічне значення для демонстрації фронтирного характеру українського спротиву. Харків як мегаполіс, що перебуває під постійними обстрілами, але зберігає економічну та соціальну активність, є ідеальним майданчиком для руйнування ізоляціоністських міфів про "далеку війну".

Для Дональда Трампа, як політика, що приймає рішення, спираючись на особисті враження та візуальні елементи, цей контраст між столицею та містом на передовій може перетворити абстрактне уявлення про "допомогу" на чітке усвідомлення інвестицій у безпекову інфраструктуру, яка дійсно виконує свою функцію.

Крім того, такий візит дозволив би Україні перехопити ініціативу в інформаційному полі Сполучених Штатів, змістивши акцент із фінансових витрат на людський та геополітичний капітал. Оскільки особиста присутність лідера в зоні конфлікту часто веде до "психологічної персоналізації" проблеми, що робить подальшу відмову від підтримки політично складнішою.

Використання необачних або скептичних висловлювань як основи для офіційних запрошень можна вважати формою "інтелектуального джиу-джитсу" в сфері дипломатії. Коли Україна не лише спростовує тезу про "нерозуміння", а також пропонує механізм для її подолання через безпосередню взаємодію, це повністю відповідає політичному стилю Дональда Трампа, який акцентує увагу на особистих контактах і активній участі.