Війна в Сирії: які втрати понесла Росія після падіння режиму диктатора.
Плани щодо зведення масштабних газопроводів у Сирії з метою експорту до країн Європейського Союзу стали однією з ключових причин, що спонукали Росію до початку військової операції. Після знищення режиму Башара Асада ситуація зазнала суттєвих змін. Безліч аналітиків висловлюють побоювання щодо можливого зниження економічного впливу Росії.
Зникнення режиму Башара Асада в Сирії стане серйозною втратою для Росії. Вплив Москви в регіоні Близького Сходу та Африки буде поступово зменшуватися: військові бази доведеться закривати, а прихід збройних опозиційних сил до влади буде вважатися особистою невдачею президента Росії Володимира Путіна.
Військова кампанія РФ у Сирії, що розпочалася 2015 року, вирішувала питання з транзитом природного газу через Сирію до Євросоюзу. В експертному співтоваристві стверджували, що РФ важливо було зберігати Башара Асада при владі для захисту своїх позицій на європейському газовому ринку.
Існувало три основні сценарії, які підкреслювали важливість Сирії для підтримки російського експорту газу: перший - це реалізація газопроводу з Катару до Туреччини, з подальшим маршрутом через Саудівську Аравію, Йорданію та Сирію до Європи; другий - прокладка газопроводу з Ірану, що проходить через Ірак, Сирію і далі; третій - відкриття та освоєння нових запасів газу в територіальних водах Сирії в Середземному морі.
У 2009-2010 роках розглядали можливість участі Катару в проекті газопроводу "Набукко", проте ці плани зазнали невдачі, переважно через позицію Башара Асада. Європейські країни прагнули знизити свою залежність від російського газу і сподівалися на збільшення постачань з Катару, а також з підсанкційного Ірану. Для Росії жоден з цих сценаріїв не був вигідний, і тільки затяжний конфлікт міг відкласти їх реалізацію.
Об'ємна аналітична стаття відомого у США та Європі юриста Роберта Кеннеді-молодшого, племінника знаменитого президента Джона Кеннеді, в журналі Politico підтверджує, що війна проти системи Асада розпочалася не з мирних громадянських протестів "Арабської весни" 2011 року. Події розгорнулися ще 2000 року, коли Катар запропонував побудувати трубопровід за 10 мільярдів доларів і протяжністю 1500 кілометрів через Саудівську Аравію, Йорданію, Сирію і Туреччину.
Катар ділить з Іраном газове родовище Північне/Південний Парс, найбагатше у світі сховище природного газу. Торговельне ембарго забороняло Ірану експортувати газ, на європейські ринки потрапляв морем катарський скраплений газ. Така ситуація обмежувала обсяги і різко підвищувала витрати. Пропонований трубопровід зв'язав би Катар безпосередньо з європейськими енергетичними ринками через розподільні термінали в Туреччині. У свою чергу Анкара заробляла величезні транзитні збори.
Кеннеді-молодший зазначає, що газопровід "Катар-Туреччина" надав би сунітським монархіям Перської затоки суттєву перевагу на глобальних ринках газу, зміцнюючи позиції Катару як найближчого партнера США в арабському регіоні. Європейський Союз також покладав надії на цей проект, сподіваючись отримати доступ до дешевої енергії та послабити важкий економічний і політичний вплив Путіна.
Згідно з аналізом Максима Ялі, експерта Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки, газовий фактор відіграв ключову роль у підтримці режиму Асада з боку Росії. Москва намагалася перешкодити реалізації проектів газопроводів, які могли б пройти через сирійську територію до Туреччини з Катару та Ірану.
"Собівартість видобутку газу в Катарі та Ірані нижча, ніж у Росії. Це могло б зробити російський товар неконкурентоспроможним і потіснити його з європейського ринку", -- пояснює він у бесіді з Фокусом.
Обговорювати подальший розвиток ситуації після втечі Асада ще зарано: спочатку необхідно встановити контроль над ділянками, через які проходитимуть труби. Для завершення будівництва газопроводів, що ведуть в Європу через Туреччину, важливо укласти попередні угоди. Туреччина, у свою чергу, має потенціал стати найбільшим газовим хабом у світі, що дозволить їй диктувати умови Москві щодо отримання додаткових знижок на російський газ.
"Це і є причиною, чому Анкара надає підтримку угрупованням, які взяли під контроль Дамаск," — підкреслює фахівець.
Плани щодо постачання "аравійського" газу до Європейського Союзу дійсно існували, проте не перейшли далі стадії ініціатив. Росія ретельно моніторила торгові процеси і зрозуміла, що іранський та катарський газ на європейському ринку є надлишковими, зазначає в інтерв'ю Фокусу Михайло Гончар, експерт з безпеки відносин та президент Центру глобалістики "Стратегія ХХІ".
"Запаси газу Ірану та Катару практично на рівні з російськими, тому Москва вирішила втрутитися у сирійський конфлікт, прикриваючись благородною метою захисту 'легітимної влади Асада'. Часто приховані мотиви стають ключовими у таких ситуаціях. У умовах війни реалізувати будь-який масштабний інвестиційний проект стає неможливим", — зазначає фахівець.
Амбіція Туреччини перетворитися на провідний газовий хаб у світі, з постачанням газу через територію Сирії, не зможе бути втілена в життя. Проблема полягає не лише у постійному впливі Росії на ситуацію. Європейський континент зазнав суттєвих змін у своєму економічному розвитку за останні 15 років: значно зменшились обсяги споживання та імпорту газу.
Стан європейської промисловості задовольняє поточний рівень газопостачання. Зменшення імпорту з Росії до найнижчого рівня за п'ять років не призвело до серйозних наслідків, адже Норвегія та США значно наростили свої постачання.
Нагадаємо, що Росія зверталася до Туреччини з проханням допомогти в безпечному виведенні своїх військових з території Сирії. Водночас військово-морські та авіаційні бази в Тартусі та Хмеймімі залишаться під контролем.
Фокус раніше висвітлював, як Росія підтримувала Башара Асада. Втеча диктатора з Дамаска супроводжувалася повідомленнями про зникнення російського літака Іл-76, що вилетів із Сирії напередодні вступу повстанців у місто.
