Якими повинні бути ключові трансформації в уряді? Роздуми про новий склад Кабінету Міністрів.

Всі українські медіа зараз заповнені коментарями та розмірковуваннями щодо змін уряду. Але домінує настрій: "принципово нічого не зміниться". На це не впливають прізвища міністрів та ліквідація або створення міністерств. І справа не в тому, що зараз уряд перетворився на департамент Офісу Президента. Структура і функція уряду більш-менш незмінні вже багато років. А як мають виглядати принципові зміни уряду? Які принципові вади має український уряд, не тільки нинішній, але всі уряди за останні три десятки років?

Якщо розглядати економічну політику, то організація та ролі українського уряду суттєво відрізняються від урядів тих країн, які за останні вісімдесят років показували вражаючі темпи економічного зростання і розвитку.

Перша принципова відмінність: в українському уряді нема і ніколи не було органу, який займається питаннями стратегічного, довгострокового планування і управління.

З 1950-х років японський уряд, а з 1960-х — уряд Південної Кореї, почали впроваджувати довгострокове планування економічної політики як основний напрямок своєї діяльності. Це стало прикладом для інших успішних країн, які наслідували цей підхід. Для реалізації цієї функції в урядах створювалися спеціалізовані підрозділи, які в різних країнах могли мати різні назви, але виконували аналогічні завдання.

Після Другої світової війни в країнах Західної Європи особливу роль у довгостроковому економічному плануванні відігравала Франція. Тут для реалізації цих цілей було засновано спеціальний державний орган – Комісаріат з планування, а фінансування забезпечував державний Фонд економічного і соціального розвитку.

Проте для країн з високорозвинутою економікою, таких як Франція, ця функція не відігравала такої критичної ролі, як у країнах на кшталт Південної Кореї чи Малайзії, які відносяться до категорії технологічно та економічно менш розвинених. Усі держави, що прагнули досягти рівня розвинутих країн, реалізовували свої цілі через механізм стратегічного довгострокового економічного планування.

Це абсолютно зрозуміло, бо для подолання технологічної та економічної відсталості за умови найкращої економічної політики потрібно не менше 20 років. Без довгострокової стратегії неможливо досягти такої великої і віддаленої мети, а для цього уряд повинен мати відповідний механізм, тобто спеціальний орган державного управління з відповідною функцією.

Цей загальновизнаний аспект економічної історії неодноразово і систематично ігнорувався українською державою протягом всіх років незалежності. Психологічно це можна пояснити негативним ставленням до планової економіки СРСР, проте варто зазначити, що та система діяла в умовах повної державної власності на всі сфери економіки, навіть до таких дрібниць, як газетні кіоски.

Довгострокове економічне планування в японській моделі не потребує наявності державної власності на підприємства чи інші економічні суб'єкти. Натомість у корейській моделі державна власність була здебільшого зосереджена на банківському секторі, за винятком рідкісного випадку державної металургійної компанії POSCO.

Довгострокове планування в ринковій економіці, де домінує приватна власність, суттєво відрізняється від радянських практик. У сучасній системі це здійснюється через встановлення стратегічних цілей державою та створення необхідних правових і фінансових умов для приватного сектору, який прагне досягти цих цілей. Єдине виключення з цього підходу становлять проєкти з тривалим терміном окупності, які не підходять для приватного бізнесу. Такі ініціативи зазвичай реалізуються державними підприємствами.

Ще одна принципова відмінність українського уряду від урядів японсько-корейського зразку полягає у відсутності в ньому функції та органу управління технологічним розвитком.

Зараз, коли об'єднали міністерства економіки, аграрної політики та охорони навколишнього середовища, нову інституцію почали називати "міністерством ресурсів". Але в умовах сучасності основним ресурсом стають інноваційні технології. Ми можемо спостерігати, що найуспішнішими країнами є ті, які мають у своєму арсеналі найсучасніші технології, а не лише природні ресурси. Прикладами можуть слугувати Швейцарія, Німеччина, Нідерланди, Фінляндія, Південна Корея та Японія.

Незміряні природні ресурси не допомагають Нігерії, Венесуелі, Конго або ж Росії досягти якості життя бідних на природні ресурси, але технологічно розвинених країн. В світі достатньо прикладів багатих на природні ресурси, але економічно слабо розвинених країн, але нема жодного прикладу, коли технологічно розвинута країна мала би слабку економіку і низький рівень життя населення.

Країни Західної Європи, які пережили індустріалізацію в XIX столітті, розробляли свої технології самостійно. В той час як держави з пізнішою індустріалізацією, які почали наздоганяти Захід після Другої світової війни, не мали достатньо часу та ресурсів для створення власних технологічних рішень. Вони були змушені розвиватися, імпортуючи технології з інших країн. У зв’язку з великою кількістю технологій на світовому ринку та обмеженими ресурсами бідних країн, необхідний централізований державний менеджмент, який зможе визначити, які технології, у кого і яким чином закуповувати.

Якщо в державі реалізується стратегічне планування економічного зростання, цілком логічно, що технологічна інфраструктура повинна відповідати поставленим цілям. Це свідчить про те, що розвиток технологій повинен базуватися на довгострокових економічних планах. Для досягнення цієї мети необхідно забезпечити ефективну інтеграцію економічної та технологічної політики на функціональному та адміністративному рівнях.

Усі розуміють, що в Україні відсутній орган управління, подібний до корейського Бюро з управління технологічним розвитком, і такого не було в минулому. Це пояснює, чому в Україні немає системної державної політики у сфері науково-технічного розвитку. Хоча Міністерство цифрової трансформації намагається впровадити деякі елементи такої політики, вони залишаються лише окремими фрагментами, а не комплексним підходом до науково-технічного розвитку на державному рівні.

В 2019 році уряд України затвердив "Стратегію розвитку сфери інноваційної діяльності на період до 2030 року", яка залишилась просто шматком паперу, бо в уряду не існує механізму виконання цієї стратегії. Я вже не кажу про якість цієї Стратегії: за великим рахунком, вона є набором гасел та побажань, а не інструментом реальної науково-технічної політики. Тобто зараз уряд України не в змозі ні розробити, ні втілити науково-технічну політику, для цього просто нема відповідних органів.

Для України сьогодні управління технологічним прогресом є в десятки разів важливішим, ніж це було для "азійських тигрів" півстоліття тому. Адже економічний успіх "азійських тигрів" спирався на наявність великої кількості дешевої робочої сили, якої Україна не має. В умовах демографічної кризи та масової еміграції, спричиненої війною, країна не може орієнтуватися на розвиток низькотехнологічних галузей, що базуються на некваліфікованій праці. Тому Україні необхідно зосередитися на впровадженні високих технологій у виробництво, інакше перспектива розвитку залишиться під загрозою.

Економічна історія доводить, що швидке економічне зростання бідної країни можливе лише за рахунок експортних виробництв, бо внутрішній ринок не дозволяє створювати масштабні нові виробництва, він не генерує платоспроможного попиту, необхідного для таких виробництв. Ця ситуація вимагає поєднання управління зовнішньої торгівлею з управлінням експортними виробництвами. Першим зразком такого державного органу було японське Міністерство міжнародної торгівлі і промисловості (його роботу я мав нагоду описати в окремій статті), принципи роботи якого були копійовані в інших країнах.

В Україні управління експортною політикою здійснюється Міністерством економіки, а конкретно — одним з його заступників. Цей заступник не має жодних повноважень для впливу на формування експортних виробництв, оскільки промислова політика не підпорядковується його компетенції (якщо бути відвертим, в Україні такої політики взагалі не існує).

Отже, проголошена в експортній стратегії мета підвищення частки продукції високих технологій залишається лише декларацією, оскільки відсутні реальні механізми для її реалізації. У відсутності державного втручання український експорт дедалі більше трансформується в сировинний, оскільки приватні підприємства намагаються зменшити свої ризики, зосереджуючи увагу на експорті найпростіших товарів — сировини та напівфабрикатів.

Історія економічної політики містить безліч прикладів успіхів і провалів, короткі нотатки не дозволяють заглибитись в їх аналіз. Резюмуючи сказане, головними змінами, які потребує український уряд в сфері економічної політики є наступні:

створення установи для стратегічного економічного планування на тривалий термін;

* створення органу управління технологічним розвитком;

* поєднання управління зовнішньою торгівлею і експортними виробництвами.

Утворення нових органів державного управління не завжди свідчить про збільшення бюрократичного апарату. Наприклад, кількість співробітників корейської Ради економічного планування була в десять разів меншою, ніж у українському Міністерстві економіки. Суть полягає не в кількості, а в якості: десяток санітарів не здатні замінити одного кваліфікованого хірурга.