Якою повинна бути економічна стратегія України?

Умови ведення бізнесу під час великої війни ніколи не були легкими, але безперервні російські атаки на інфраструктуру вивели виклики на новий рівень. За даними Міністерства економіки, ВВП України скоротився на 1% у січні 2026 року порівняно з січнем 2025 року. Це навряд чи дивує з огляду на руйнування підприємств, відключення електроенергії та інші перебої у виробництві. Ключове питання полягає в тому, що може зробити уряд для розв'язання проблеми скорочення економіки.

Стандартний підхід до "типової" економічної рецесії - це монетарне та фіскальне стимулювання: центральний банк знижує відсоткову ставку та пом'якшує умови кредитування, а уряд зменшує податки та збільшує видатки. Основна ідея - якнайшвидше наблизити обсяг виробництва до його потенційного рівня.

Однак, в Україні в даний час немає можливості використовувати цей звичний метод.

По-перше, згідно з оцінками Національного банку, українська економіка функціонує на максимальних можливостях. Це свідчить про те, що хоча ВВП може зрости, цей приріст буде лише короткочасним і супроводжуватиметься зростанням інфляції. Такий сплеск цін лише підвищить уже високий рівень інфляції та її прогнозів.

Оскільки інфляція, особливо двозначна, має здатність суттєво дестабілізувати економічну ситуацію, короткострокове підвищення активності може призвести до серйозних викликів у майбутньому, таких як тиск на валютний курс, подальше зростання відсоткових ставок та уповільнення економічного розвитку.

По-друге, для запровадження фіскального стимулу уряд повинен мати фіскальний простір. Іншими словами, держава має бути спроможною профінансувати більший дефіцит бюджету. Україна не має можливості радикально збільшити внутрішні запозичення.

Доступ до міжнародних приватних капітальних ринків закритий. Єдиним виходом залишаються двостороння та багатостороння міжнародна допомога. Партнери та донори активно рекомендують підвищити податкові ставки та зменшити витрати з метою стабілізації державних фінансів, оскільки у 2025 році бюджетний дефіцит становив близько 25% від ВВП. Таким чином, мова йде про помірну фіскальну консолідацію, а не про фіскальне стимулювання.

По-третє, існує можливість спробувати вплинути на приватні банки з метою збільшення обсягів кредитування в економіці. Однак, якщо пропозиція фінансування обмежена, додаткові вливанні коштів не забезпечать стійкого економічного зростання, а лише підвищать інфляційний тиск. Більше того, це може поставити під загрозу фінансову стабільність: якщо банки будуть змушені фінансувати ризиковані проєкти, можна очікувати зростання кількості проблемних кредитів. Це, в свою чергу, ускладнить подальше кредитування та може знизити довіру до банківської системи.

Таким чином, масштабне зменшення податкових ставок або надання фінансової підтримки (наприклад, підприємствам, які мають намір здійснити інвестиції), нарощування державних витрат (наприклад, через програми компенсацій) або зниження ключової ставки Національного банку не забезпечать стійких рішень, а лише сприятимуть зростанню інфляції та загостренням інших економічних викликів.

Які дії вжити в такій ситуації? Якщо висловитися лаконічно, основна увага повинна бути приділена джерелу проблеми — асортименту товарів і послуг.

Розглянемо питання енергетичного забезпечення. Важливо збільшувати обсяги генерації та підвищувати ефективність використання існуючих ресурсів. Уряд зацікавлений у розвитку децентралізованого виробництва електричної енергії, тепла та інших видів енергії з боку бізнесу та місцевих громад. Для досягнення цієї мети слід впроваджувати спеціалізовані програми. Це можуть бути пільгові кредити, гранти з частковим фінансуванням або інші механізми, при яких держава бере на себе частину витрат на інвестиційні проєкти в цій галузі.

Важливо, щоб бізнес і громади вкладали в проєкт і власні кошти (тобто покривали частину витрат), аби забезпечити ефективне використання ресурсів. Завдяки чіткому таргетуванню програм (тобто кошти мають іти на створення нових енергетичних потужностей або модернізацію/ремонт існуючих, а не на поповнення обігового капіталу чи будівництво доріг) можна суттєво зменшити фіскальні витрати.

Як можна підвищити ефективність? Економічна логіка в цьому питанні є досить простою: коли попит перевищує пропозицію, ціна є занадто низькою. На сьогоднішній день тариф для домогосподарств становить 4,32 грн за кВт·год, що є достатнім для покриття витрат на виробництво з боку державних компаній, таких як "Енергоатом" та "Укргідроенерго", а також для забезпечення передачі та розподілу електроенергії. У той же час, ринкова вартість електроенергії перевищує 7,5 грн за кВт·год. Це означає, що промислові споживачі насправді компенсують витрати домогосподарств.

Зростання цін відкриває можливості для досягнення ряду цілей: підвищити ефективність використання енергії, створити потужніші стимули для економії енергоресурсів, сприяти збільшенню пропозиції та зменшити фіскальний тягар. У свою чергу, заплановані відключення не роблять різниці між секторами з високою та низькою доданою вартістю і не сприяють розширенню пропозиції.

Підвищення ціни можна поєднати з іншими програмами, спрямованими на підвищення гнучкості та стійкості пропозиції. Наприклад, довгострокова стратегія має передбачати інвестиції у встановлення "розумних" лічильників - спочатку для промислових споживачів, а згодом і для домогосподарств, - щоби згодом забезпечити більшу гнучкість і диференціацію споживання.

Безумовно, важливо знайти баланс між ефективністю та справедливістю. Якщо деякі підприємства або сім'ї здатні платити вищі тарифи і, як наслідок, уникати відключень, тоді це може загострити нерівність у суспільстві. Це особливо небезпечно в умовах війни, коли соціальна єдність має величезне значення. Тому оптимальним рішенням є комбінація планових відключень, підвищених тарифів і цілеспрямованої підтримки вразливих категорій населення.

У період економічного спаду може з'явитися бажання реалізувати програму "кешбек", запровадити податкові пільги або звернутися до центрального банку за "дешевими кредитами". Однак, використання фінансових вливань для вирішення проблеми є малоефективним.

У умовах численних обмежень та обмеженого простору для маневру, політичні рішення повинні бути зорієнтовані на вирішення конкретних виробничих проблем. Це дозволить знизити витрати, не зашкодить макроекономічній стабільності та забезпечить тривалі результати.