За межами України перебуває більше п'яти мільйонів громадян, але менше половини з них готові до повернення, зазначає експерт.
Ілюстративне фото: УНІАН/Янош Немеш
"З роками все менше людей виявляють бажання повернутися до України."
Якою повинна бути наша політика в сфері міграції, щоб після закінчення війни у нас були ресурси для відновлення країни?
Перший крок до вирішення будь-якої проблеми полягає в її глибокому розумінні. Сьогодні вже ні для кого не є таємницею, що питання людського капіталу є одним з найважливіших у всіх сферах українського суспільства. Минулого року була затверджена стратегія демографічного розвитку України до 2040 року, а згодом — план реалізації цієї стратегії, який включає понад сто пунктів до 2027 року. Наступним етапом стане оновлення міграційної стратегії.
Як відновити демографічну стійкість?
Існують рішення, які виглядають простими на словах, але їх реалізація вкрай складна. Наприклад, заклик до збільшення народжуваності та розширення сімей — це не те, що може швидко знайти підтримку серед наших співгромадян в умовах сучасної невизначеності. Також важко говорити про повернення українців, які наразі перебувають за кордоном. Їх чисельність перевищує 5 мільйонів, що є значною цифрою. За нашими дослідженнями, з кожним роком все менше людей готові повернутися додому. За останнім опитуванням, лише 42% згодні на повернення, і це, ймовірно, є максимально можливим показником, адже не всі, хто планує повернутися, насправді це роблять. Ще одним непростим шляхом вирішення цієї проблеми є залучення мігрантів з інших країн для заповнення робочих вакансій та формування внутрішнього попиту. Варто зазначити, що в суспільстві існують певні історичні страхи щодо міграції. Багато хто вважає, що щойно ми відкриємо кордони, до нас устремлять мільйони громадян із бідніших країн, бажаючи жити та працювати в Україні. Однак, якщо подивитися на наш найуспішніший економічний рік 2021, коли ми досягли максимального ВВП на душу населення, черг на кордоні не спостерігалося. З того часу Україна не стала більш привабливим роботодавцем, тому навіть у випадку завершення війни, навряд чи ми станемо свідками масового напливу мігрантів, наприклад, з Бангладеш. Проте ми не можемо опускати рук, адже попереду нас чекає значна робота з відновлення. Згідно з урядовими оцінками, на відбудову країни протягом перших десяти років знадобиться понад пів трильйона доларів. Таким чином, навіть якщо всі українці долучаться до цього процесу, роботи вистачить для всіх. Ми вже відчуваємо гострий дефіцит кадрів: номінальні зарплати протягом року зросли на 25%, тоді як інфляція була вдвічі нижчою, незважаючи на війну. Це свідчить про брак людського капіталу — проблему, яку ми прагнемо вирішити.
"Доступне житло і робота з гідною зарплатою -- два базові питання"
Чи можуть кваліфіковані та освічені спеціалісти з умовної Бангладеш зацікавитися переїздом в Україну? Адже з нашої країни виїхало багато талановитих та досвідчених людей. Тож що буде легше для держави: залучати нових мігрантів чи, можливо, створювати умови для повернення наших власних фахівців?
Звісна річ, повернення українців з-за кордону -- це пріоритетне завдання. Якби ми мали такий казковий сценарій, коли всіх українців повертаємо і водночас збільшуємо народжуваність, то питання міграції взагалі б не стояло і ми б закрили потреби ринку праці. Але скоріше за все нам доведеться здійснювати багато робіт, до яких українці не будуть готові з огляду на не надто привабливі умови праці. Якщо є робітники однакової кваліфікації та рівня зарплати українські та закордонні, то для роботодавця вигідніше найняти українського робітника і навіть понести певні витрати, для того щоб повернути українських громадян з-за кордону. До речі, є дослідження про те, що саме спонукає громадян повертатися. Найчастіше, це не дуже привабливі умови праці за кордоном, а також той факт, чи є куди повертатися громадянам. Адже є люди, яким просто немає куди повертатися. Тож перші два питання, які люди вирішують для себе, це доступне житло і робота з гідною зарплатою. Це два базові питання. Якщо вони вирішуються, тоді люди вже дивляться на інфраструктуру, соціальні зв'язки, чи будуть забезпечені потреби у лікуванні, освіті тощо. Але якщо не буде роботи і житла, то повертати людей буде дуже важко, навіть якщо із соціальною інфраструктурою ситуація краща.
"Соціальних розподілів буде значно більше."
Протягом чотирьох років ми зазнали значних змін, які вплинули на обставини та взаємини між людьми. Той, хто не пережив війни у своєму рідному місті чи селі, навряд чи зможе осягнути нові реалії. Які виклики можуть виникнути в такій ситуації?
Це достатньо велика проблема. Насправді соціальних розломів буде дуже і дуже багато. Навіть наші воїни на передовій можуть іноді скептично ставитися до воїнів у тилових частинах, а тиловики скептичні до людей, які не служать або ухиляються від військової служби. А ті, хто ухиляється, можуть сказати, мовляв, я перебуваю у своїй країні, а ви виїхали за кордон. Усе це -- соціальні розломи. І коли фронтовики повернуться і будуть творити далі державу поруч із тими, хто кілька років прожив десь на морі, це дуже важка ситуація. Тому надзвичайно важливо налагодити цей діалог, для того щоб ми розуміли, хто далі будуватиме державу. Якщо люди мали різні погляди на певні аспекти життя та різний травматичний досвід, то це не має бути підставою для виключення із ухвалення рішень. Наприклад, один військовий повернувся неушкодженим, а другий отримав важку інвалідність, тож він відчуває запит на відновлення справедливості. Відтак важливо, щоб держава та суспільство хоча б частково цей запит могли задовольнити.
Володимир Ланда. Зображення: facebook/volodymyr.landa
"Переосмислення системи виховання дітей поза інституціями є одним з основних напрямків"
Чимало дітей в Україні живуть у інтернатах. Яка державна стратегія та як повинна виглядати співпраця з суспільством, щоб ці діти знайшли родини та виростали як повноцінні громадяни, глибоко пов'язані з цією землею?
Безперечно, деінституціалізація догляду за дітьми є важливим аспектом соціальної та демографічної політики. Важливо пам'ятати, що після закінчення Другої світової війни мільйони дітей залишилися без даху над головою, адже їх батьки загинули. Тоді в сім'ях було по 5-7 дітей, тоді як зараз їх кількість значно зменшилася. За статистикою, 80% домогосподарств, де є діти до 18 років, мають лише одну дитину, 16% - двох, а лише 4% - трьох і більше. У випадку, якщо дитина втрачає батьківське піклування, її можуть взяти під опіку родичі. Таким чином, якщо сім'я має хоч якусь соціальну підтримку, вона може задовольнити цю потребу. На жаль, ми спостерігаємо, що потреби дітей часто не виконуються в інституційних закладах. Навіть ті діти, які мають потенціал для здорового розвитку, не отримують належної уваги. Їм ставлять діагнози, пов'язані із розумовими відхиленнями, і позбавляють можливості на самостійне життя в дорослому віці. Це серйозна проблема, яка потребує окремого суспільного обговорення, хоча більшість уваги сьогодні зосереджена на інших питаннях.
"Від 31 до 32 млн на контрольованих територіях, плюс до 5 млн на окупованих, плюс 5 млн за кордоном"
Щодо внутрішньої міграції, в наш час деякі занедбані села починають відроджуватися. Люди, які вимушені залишати свої домівки, заходять у покинуті будинки, ремонтують їх, підключають інтернет і знаходять роботу. Якою мірою цей процес зможе стимулювати розвиток тих регіонів, куди переселяються люди з прифронтових зон?
Це явище дуже важко порахувати у національному вимірі. Нагадаю, що якоїсь повної демографічної статистики у нас немає за весь час повномасштабного вторгнення. На сайті Держстату останній показник населення датовано 1 лютого 2022 року -- 41,1 млн. Але навіть цей показник нічого не означає, тому що він не враховував Автономну республіку Крим та місто Севастополь, але враховував окуповані частини Донецької та Луганської областей. Зараз ситуація кардинально змінилась, і навіть чисельність населення важко назвати. У різних урядових джерелах вона коливається від 31 до 32 млн на контрольованих територіях, плюс до 5 млн на окупованих, плюс 5 млн за кордоном. Але повертаючись до вашого запитання. Якщо є громадяни, котрі можуть придбати хату в селі та переобладнати її під потреби віддаленої роботи, то це дуже чудова практика.
Такий собі "хутір з інтернетом", як пишуть блогери.
Звичайно. Переїжджають не лише жителі села в умовному Донбасі до села в умовній Львівщині, але й люди з Київської області, які прагнуть переміститися на захід. Найімовірніше, це особи із середнім або навіть вищим рівнем фінансового забезпечення.
