Автор ідеї створення першого заповідника в Європі та засновник природничого музею у Львові.

Портрет графа Володимира Дідушицького, створений Казимиром Похвальським.

У неділю, 22 червня, відзначили 200-річчя з моменту народження графа Володимира Дідушицького. Він не лише походив із шляхетної родини, але й був видатним науковцем - зоологом, етнографом та археологом, який мав статус член-кореспондента Академії наук. Володимир Дідушицький заснував перший природоохоронний резерват у Європі та створив у Львові сучасний природничий музей, де вперше в Україні було встановлено механічний ліфт. На честь ювілею Державний природознавчий музей НАН України спільно з гуманітарним факультетом УКУ підготували серію лекцій під назвою "Спадщина Дідушицького".

Як розповіли на сторінці музею, Володимир Дідушицький народився на Вінниччині. Його батько був військовим, меценатом та співзасновником першого банку у Львові. Мама опікувалася Володимиром - єдиною дитиною у сімʼї, навчала його вдома. Для сина ретельно підбирали педагогів, які могли б поглибити інтерес хлопця до природничих наук.

Кожна дитина унікальна, і це добре усвідомлює "Оптіма". Дистанційна школа пропонує персоналізований підхід до кожного учня, враховуючи його індивідуальний темп та стиль навчання. Завдяки професійним педагогам та сучасним технологіям, діти здобувають знання високої якості, які супроводжуватимуть їх протягом усього життя. "Оптіма" – ваш надійний партнер на шляху до успішного майбутнього!

Володимир Дідушицький виростав у родинному маєтку батька, що знаходився в заплаві річки Буг у селі Поториця поблизу Сокаля. Після укладення шлюбу він здебільшого проводив час у селі Пеняки на Золочівщині. Саме там, а також у Поториці та Заріччі (поряд з Ярославом у Польщі), він зібрав основну частину своєї колекції для природознавчого музею.

"Основу музейних експозицій складають приватні колекції природознавства та етнографії, зібрані Володимиром Дідушицьким. Його наставник, Ернест Шауер, був майстерним таксидермістом, який з раннього віку навчав Володимира мистецтву виготовлення опудал. Ця діяльність стала для нього справжнім захопленням, і незабаром кімнати почали наповнюватись його роботами," - повідомляють у музеї.

Володимир Дідушицький (зліва) у компанії друзів під час полювання, 1894 рік (з колекції старих фотографій Львова)

Після цього граф почав розмірковувати над тим, як ефективніше представити свою колекцію більшій кількості людей. У 1868 році Дідушицький купив нинішню будівлю музею на вулиці Театральній, 18 у Львові. Після завершення її реконструкції у наступному році туди були перенесені всі його зібрання: зоологічне, ботанічне, мінералогічне, палеонтологічне та геологічне.

Доктор біологічних наук і науковий співробітник природознавчого музею Андрій Бокотей детально розповів про музей, заснований Володимиром Дідушицьким. Колекція цього музею складалася з трофеїв, здобутих під час полювання, а також з експонатів, які були придбані або подаровані Дідушицькому.

Початкові виставки музею Дідушицьких (зображення з презентації Андрія Бокотея)

"Дідушицький зосереджувався виключно на зборі своїх колекцій у Галичині, і його не приваблювали інші регіони. Саме тому ця колекція та музей мають величезну цінність, адже вони є чудовим матеріалом для сучасних досліджень," - підкреслює орнітолог Андрій Бокотей.

За життя Дідушицького музей налічував близько 100 тисяч експонатів. Це була надзвичайно вражаюча колекція, і львівський музей не без підстав порівнювали з британським, зазначає науковець. Після його смерті музей поповнився новими знахідками, зокрема рештками мамонта, волохатого носорога та одним із останніх зубрів, яких виявили в Біловезькій пущі. Серед колекцій також були представлені зразки тварин з аномаліями розвитку, у тому числі альбіноси, як, наприклад, біла ворона, відома лише з народних приказок.

Дідушицький не жалів коштів на створення музею. Будучи одним із найзаможніших шляхтичів свого часу, він мав змогу активно підтримувати культурні ініціативи. Він інвестував у закупівлю надзвичайно дорогого та сучасного обладнання, включаючи великогабаритні вітрини та шафи, вартість яких дорівнювала цілим маєткам.

У вісімдесят років Дідушицький втратив можливість ходити і почав користуватися інвалідним візком, тому для його зручності з Відня замовили ліфт для музею. Цей ліфт став першим механічним і найстарішим на території України.

Музей був заснований у 1870 році та спочатку відкривався лише один раз на тиждень. У 1880 році Дідушицький передав свою колекцію регіону Галичини, присвоївши музею назву своєї родини. Це сталося під час візиту імператора Франца Йосифа до Львова. Сьогодні Природознавчий музей має в своєму фонді близько 350 тисяч експонатів.

Другий візит цісаря Франца Йосифа музею у Львові, 1894 рік (фото з презентації Андрія Бокотея)

Додатково Володимир Дідушицький починає формувати у своєму музеї етнографічну колекцію, особливо він любив гуцульські речі. Кандидатка філологічних наук, старша наукова співробітниця Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України Ірина Горбань розповіла про етнографічну частину зібрань музею Володимира Дідушицького.

Натхнений міжнародними виставками у Відні та Парижі, Дідушицький розпочав створення етнографічного відділу у своєму музеї. У цьому відділі були представлені предмети побуту, керамічні вироби, сільськогосподарське приладдя, традиційний одяг, килими, писанки, скрині та музичні інструменти. Окремі зали були відведені для гуцульської колекції, яку допомагав формувати та упорядковувати Володимир Шухевич. Також в експозиції були експонати з інших українських регіонів, включаючи Чернігівщину, Київщину, Харківщину, а також з Білорусі.

Цікавим експонатом, який музейники змогли ідентифікувати як предмет етнографічної збірки музею імені Дідушицьких, став святковий капелюх парубка з Городенки. На звороті була записка із власноруч написаним Дідушицьким описом і приміткою "сам купив".

Святковий капелюх з Городенки, набутий в колекцію графом Дідушицьким (фото з презентації Ірини Горбань)

Сьогодні понад 300 речей етнографічної колекції Дідушицьких зберігається в Львівському музеї етнографії та художнього промислу.

Володимир Дідушицький, живучи в XIX столітті, став одним із pionерів у просуванні концепції збереження навколишнього середовища. Займаючи високі посади, він активно підтримував розробку законодавчих ініціатив у галузі використання природних ресурсів.

"Важливою віхою його природоохоронної діяльності стало створення у 1886 році першого в Європі природного резервату - для збереження 200-літнього букового лісу поблизу села Пеняки та захисту рідкісного вже тоді виду птаха - орлана білохвоста", - зазначають у Природознавчому музеї Львова.

Андрій Бокотей підкреслює, що ця подія відбулася на два роки раніше, ніж заснування Асканії-Нова в Херсонській області. Таким чином, це перший справжній заповідник на теренах сучасної України.

Пам'ятка Пеняцька на мапі (з презентації Андрія Бокотея)

"Це було 40 моргів двохсотлітнього букового лісу, в якому гніздився птах орлан білохвіст, який вже тоді був величезною рідкістю. Це був справжній заповідник "Памʼятка Пеняцька", в якому категорично заборонялося будь-що робити. Не тільки рубати дрова, але й збирати їх в лісі. Туди нікому не було дозволено входити", - каже науковець.

Дідушицькі походять з русинського роду, їхня родова історія налічує понад п'ять століть. На території Стрийщини досі існують два населені пункти: Великі та Малі Дідушичі. Володимир Дідушицький вважав себе поляком, проте завжди визнавав багатонаціональність Галичини, як зазначають дослідники. Він виріс серед українців, а села, якими він володів у Галичині, були українськими. Його володіння українською мовою було на високому рівні, як і в його нащадків.

Сімʼя ґрафів Володимира та Тадея Дідушицьких, хоч і належала до латинського обряду і спілкувалася між собою польською, все ж зберігала відчуття належності до українського народу (покійний завжди говорив: "Я Дідух!"). У 1848 році, як мені відомо з усних переказів, вони разом із іншими шляхтичами зверталися до єпископа-суфрагана Яхимовича з бажанням повернутися до нашого обряду. Однак, оскільки цього не сталося і їх не прийняли до нашої громади, за словами переказів, причина була не з їхнього боку, - зазначав Олександр Барвінський у своїх роздумах про Володимира Дідушицького.

Родина Дідушицьких має свої корені серед руських бояр (портрет Володимира Дідушицького, написаний Генриком Родаковським, з Вікіпедії).

Барвінський розповідає про Руський собор, серед засновників якого були тріє Дідушицьких. У той час Володимир, разом з кількома польськими аристократами, виразив бажання перейти на греко-католицький обряд. Коли в Пеняках спалахнув вогонь і знищив греко-католицьку церкву, Дідушицький надав громаді замкову каплицю, а на місці згорілої церкви збудував костел. У цій же греко-католицькій церкві його донька отримала вінчання за римо-католицьким обрядом. Після смерті Дідушицького його відспівували як римо-, так і греко-католицькі священники, а промову виголосив вірменський єпископ, який був його сповідником.

Історик Марʼян Мудрий описує постать Володимира Дідушицького в контексті політичної діяльності: як одного з найзаможніших шляхтичів та значного землевласника, який управляв 40 тисячами гектарів землі. Він займав посади депутата і маршалка Галицького крайового сейму. Проте, сам Дідушицький визнавав, що політика не була його справжнім покликанням, заявляючи: "Я завжди був далекий від політичних справ; усе своє життя я присвятив спокійній праці".

Як член Сейму у 1875 році, він активнo працював у комісіях, що займалися освітніми питаннями та розвитком місцевої культури. Він підтримував українських колег-депутатів, які виступали за прогрес у ремеслах, і активно просував ідею створення професійно-ремісничих навчальних закладів. Дідушицький брав участь у заснуванні гончарних шкіл, а також у формуванні лісової школи, яка сьогодні відома як Лісотехнічний університет, та аграрної школи, що перетворилася на університет у Дублянах.

"Як маршалок у промовах він робить наголос на спільній історії, яка змушує, як він казав, кожного мешканця дбати про добробут краю. Він не акцентує на поляках чи українцях, а на тому, що є спільна історія", - зазначає історик.

Літографія 1842 року з видом на палац Дідушицьких у с. Пеняки

У 1848 році, ще до того як було прийнято офіційне державне рішення, Володимир Дідушицький вирішив скасувати панщину у своїх маєтках. Він також закликав інших власників земель наслідувати його приклад, не чекаючи на вказівки з боку уряду.

За словами Мар’яна Мудрого, Володимир Дідушицький сприймав свою політичну діяльність як вияв суспільного обов’язку та відповідальності, а не як спосіб реалізації особистих політичних амбіцій. У своїй активності він постійно прагнув знизити політичну напругу. Дідушицький вважав, що "крайова культура" може стати тим простором, який об’єднає всіх мешканців Галичини. Він зосереджував свою увагу на етнографічних групах, а не на національних спільнотах.

Дідушицькі зібрали бібліотеку, відому як Поторицька, яку в 1812 році розпочав формувати батько Володимира. У колекції містилося 19 старовинних видань XV століття та Острозька Біблія XVI століття, надрукована Іваном Федоровичем. Володимир, розширивши бібліотеку батька з 20 тисяч одиниць до більш ніж 40 тисяч, згодом перевіз ці скарби до Львова. У середині XIX століття він заснував власну друкарню при Оссолінеумі.

Поторицька бібліотека Дідушицьких (фото з презентації Андрія Бокотея)

У Пеняках родина Дідушицьких володіла вражаючою картинною галереєю, що складалася з 800 творів мистецтва. У їхньому маєтку неодноразово зупинялися видатні особистості, серед яких був цісар Франц Йосиф та знаменитий письменник Генрик Сенкевич. На жаль, під час Першої світової війни цей маєток зазнав руйнувань. Під час Другої світової війни його багатства були пограбовані. Російські війська, які розташувалися на цій території, використовували старовинні книги та рукописи з бібліотеки для розпалювання вогнищ. Зараз близько 30 тисяч томів з цієї колекції зберігаються в науковій бібліотеці імені Стефаника.

Ще однією колекцією, яка привертала увагу Дідушицьких і в результаті стала основою окремого відділу в їхньому музеї, була археологічна спадщина. Вони запросили першого професійного археолога з Львова. Найбільшою цінністю їхньої колекції вважався Михалківський скарб — золоті прикраси, датовані VII століттям до нашої ери. Ці артефакти були знайдені на Тернопільщині завдяки дослідженням учених, які отримували фінансування від Дідушицького, внаслідок чого скарб опинився у його приватній власності. Вчені досі не мають точної інформації про місце його зберігання. Значну частину золота було перевезено до Ермітажу.