Інструменталізація глобального громадянського суспільства в інтересах політичних гравців

 

Віталій КУЛИК,

директор Центру досліджень

проблем громадянського суспільства

 

Завдяки мінімізації ресурсів, мобільній організації мережі громадянської активності проникають у саму тканину суспільного життя. Фактично зараз важко назвати сферу економіки, гуманітарного простору чи політичної діяльності, яка б не була охоплена ММГІ. Це ж стосується і міжнародних відносин та безпеки. Мережі громадянських ініціатив опікуються такими специфічними питанням як ліквідація протипіхотних мін (Міжнародний рух проти протипіхотних мін), прозорістю надрокористування та паливно-енергетичного комплексу (Exsraktive Industries Transparency Initiatives - EITI), забезпечення цивільного контролю за діяльністю силових структур (експертні мережі обміну інформацією стосовно стану та моніторингу прозорості збройних сил та спецслужб), впровадження принципів демократії участі в публічне управління (Світовий Соціальний Форум), виборчим процесом тощо.

Це дає можливість налагодити участь громадськості у вироблені, прийнятті та контролі за державними та міждержавними рішеннями. Процес міжнародної політики стає прозорим, виникає безліч механізмів для покращення легітимності тих чи інших рішень, а отже забезпечує їм суспільну підтримку, зменшуючи тим самим відчуження громадян від політикуму.

Проте, вплив ММГІ на політичний процес у світі не завжди має лінійно позитивний характер. Власне, обов’язковість ідеологічної складової ММГІ призвела до їх інструменталізації та субординалізації під інтереси потужних політико-економічних гравців.

Ідеологія глобального громадянського суспільства формувалася на основі глобалізаційних процесів у світі, які тісно пов’язані з економічними та політичними перетвореннями, що мали місце протягом кінця 1990-х початку 2000-х рр. Отже, на цей процес конструювання нової глобальної філософії громадянської активності в першу чергу мали вплив провідні актори та провайдери глобалізаційних змін. Мова йде про транснаціональні корпорації, які активно реалізовували проекти «глобального корпоративного громадянства» [1], налагоджували партнерські відносини з НУО тощо, а також США і Євросоюз, як глобальні політичні потуги. Саме останні виставили в якості домінанти нового ідеологічного конструкту неоліберальну ідею «демократичного універсалізму», що передбачає «право-обов’язок» демократичних країн опосередковано чи прямо втручатися у внутрішні справи окремих держав, де, на думку Заходу, порушуються права людини. Ця теза пов’язана з концепцією «обмеженого суверенітету» в глобалізованому світі, де кожен громадянин та держава взаємозалежні і де має панувати універсальна політична система на основі західного цивілізаційного вибору. А «суддями», які визначають рівень демократії, виступають США та ЄС. Цю позицію в цинічній формі описав оглядач американського «In The National Interest» Ніколаі Петро: «якщо результати демократичних транформацій нам не подобаються, тоді в силу самого факту ця країна і її політична система не можуть бути демократичними. Демократія – за такого розуміння – неістотна, якщо вона не приносить результату, що схвалюють США і їхні союзники» [2]. Тому Сполучені Штати вважають своїм обов’язком надавати фінансову та політичну підтримку силам, які борються з таким «недемократичним» режимом.

В «Стратегія США з прав людини та демократії» зазначається, що «для досягнення цієї мети Сполучені Штати відгукнулися на зростаючу світову потребу у більшій особистій та політичній свободі підтримкою зусиль тих, хто закликає до реформ. Ми стали на боці хоробрих чоловіків та жінок у світі, яких переслідували репресивні режими за спробу реалізації своїх прав... Ми також відстоювали життєво важливий внесок у демократію незалежних засобів масової інформації та неурядових організацій (НУО), що потрапили у блокаду в багатьох країнах світу» [3]. Така підтримка проявляється в фінансуванні різноманітних проектів інститутів громадянського суспільства по всьому світу з прав людини та демократії. Щорічно уряд США виділяє від 1,5 до 2 млрд доларів на ці потреби. Відбувається стимулювання отримувачів грантів до протестної діяльності, спрямованої на зміну існуючих в нових незалежних державах політичних режимів, якщо ті не відповідають параметрам демократичності, визначені США.

Як зазначає президент американського Національного фонду за демократію Карл Гершман, рухи, що баряться за демократію, являють собою новий інструмент змін у світі і могутній фактор протидії поверненню до диктатури. Тому американська політика «демократичного інтервенціоналізму» є «спрямованою політикою на формування єдиного світового руху для досягнення утвердження принципів демократії та громадянського суспільства у всьому світі та формування безпечного світу» [4] .

Очевидно, що НУО володіють значним потенціалом для впливу на процес формування громадської думки, а тому потенційно являють інтерес для зовнішніх сил, які намагаються здійснювати вплив на внутрішню ситуацію з тією чи іншою метою. Варто зазначити, що деякі іноземні «інвестори» віддають вкладати кошти в суто спеціалізовані проекти: захист свободи слова, моніторинг політичних процесів, вивчення проблематики національних меншин – все, що може ти чи іншим чином привести до дискредитації місцевої влади. Отримуючи фінансову підтримку із закордону, НУО ризикують перетворитися в інструмент впливу для більш сильних держав [5].

Соціолог Олексій Бєлишев зазначає, що як показує югославський, грузинський, та і український досвід, значна кількість НУО формально або неформально може об'єднатися в мережі протягом короткого часу для вирішення спільного завдання. Але мобілізація забезпечується не стільки ресурсом самих НУО, скільки зовнішнім впливом з боку донорів.   Без такого втручання створити скільки-небудь реальне об'єднання загальнодержавного масштабу з різнорідних  за формою та суттю ініціатив практично неможливо.  Лише втручання ззовні здатне консолідувати і мобілізувати НУО за короткий строк [6].    

Така інструменталізація ММГІ тісно пов’язана з концепцією «гуманітарної інтервенції», яка набула поширення в міжнародних відносинах у другій половині ХХ ст.. Вона ґрунтується на тому, що держави, які усвідомлюють сою відповідальність за підтримку миру в певних регіонах, мають «право-обов’язок» завдати силового удару або втрутитися у внутрішні справи держав. Але легітимність їх дій має бути забезпечена саме на рівні глобального громадянського суспільства, за допомогою ММГІ.

Однак, як вище вже зазначалося, актори глобального громадянського суспільства самі виявляються у фінансовій залежності від грантодавців, пов'язаних з державами, що мають певні інтереси в цьому регіоні. Звідси наявність непрямого взаємозв'язку, а точніше прихована детермінація «права-обов’язку» на гуманітарне втручання у внутрішні справи держав наявністю в провідних західних країн своїх інтересів у зоні конфлікту. По-суті, у цій схемі міжнародні мережеві громадянські ініціативи виступають як інструментарій досягнення військово-політичних цілей окремих країн.

Варто зазначити, що після війни в Південній Осетії 2008 року концепція «гуманітарної інтервенції» стала складовою зовнішньополітичної доктрини Російської Федерації [7].

Ще після української «Помаранчевої революції» 2004 року Росія зробила висновки щодо перспектив використання ММГІ для осягнення власних політичних цілей на пострадянському просторі.  Так, на думку російського політтехнолога Глєба Павловського: «Ми (Росія) повинні звикати до того, щоб бути не тільки отримувачем, але й спонсорами розвитку демократії. Ми повинні поширювати наш досвід побудови державності, незалежності на інші території». Ця місія обумовлена тим, що «виникають інші світові регіони, і Росія має своє бачення архітектури майже кожного з них, своє бачення їхнього складу, своє бачення їхньої стабільності. Росія повертається, Росія має намір бути присутнім і втручатися … в процес їхнього створення, їхньої побудови» [8].

Власне це «повідомлення» є ідеологічним обґрунтуванням формування проросійської ММГІ в країнах СНД. Через громадські структури, метою яких є «сприяння демократизації суспільства», «підтримки свободи слова», правозахисна діяльність, сприяння діалогу «третього сектору» в рамках СНД тощо, Кремль просуває свої інтереси, впливає на перебіг політичного процесу в країнах, формує в них сприятливу для себе громадську думку.

 

1.     Перегудов С. Гражданское общество как субъект публичной политики // http://www.politstudies.ru/fulltext/2006/2/11.htm

2.     Nicolai Petro. Democracy and Media Double Standards // In The National Interest. - 2004. – January, 22

3.     «Стратегія США з прав людини та демократії» // http://kiev.usembassy.gov/files/support_hr_2005-2006_ukr.html

4.     Гершман К. Формирование общемирового движения за демократию: роль неправительственных организаций // Американские внешнеполитические дискуссии в период администрации Дж. Буша-младшего. Антология текстов американских политологов – аналитиков Государственного департамента (сост. Кирчанов М.). – Воронеж. – 2007. – 84 с. – С.44-50

5.     Кулик В. «Грантоед» под микроскопом// «Громадянський простір» // http://www.civicua.org/library/view.html?topic=10640&folder=17702

6.     Белышев О. Украинские НГО: болезнь политизации?     // Политика +// http://www.politika.org.ua/?p=100

7.     Кулик В. Бумеранг гуманитарной интервенции// http://politics.in.ua/index.php?go=News&in=view&id=10537

8.     Цит за Якушев Д. Россия вооружилась американским методом информвойны// «Комментарии». – 2007. - №100 // http://comments.com.ua/?art=1194542509

 

 

Коментувати



Читайте також

Це майданчик, де розміщуються матеріали, які стосуються самореалізації людини, проблематики Суспільного Договору, принципів співволодіння та співуправління, Конституанти та творенню Республіки.

Ми у соцмережах

Напишіть нам

Контакти



Фото

Copyright 2012 ПОЛІТИКА+ © Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст матеріалів, розміщених користувачами.