Чи належить земля, надра та інші природні ресурси народові України?

Сергій Сорока, спеціально для УП, 14.03.2019

Відповідно до статті 13 Конституції України «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією».

Що означає належить народові? Яким чином оформлено право володіння, користування і розпорядження землею, надрами та іншими природними ресурсами, які, відповідно до Конституції, належать народові? І чи ефективно органи державної влади та місцевого самоврядування здійснюють права власника на користь самого власника?

Відповіді на ці три запитання: Нічого, Ніяким чином, Ні.

На жаль, стаття 13 Конституції (як і багато інших норм) є декларативною, а держава в особі як законодавчої, так і виконавчої влади жодним чином не піклується про виконання цієї норми Конституції.

Україна, яка займає всього 0,4 % земної суші і де проживає 0,8 % населення планети, має в своїх надрах 5 % мінерально-сировинного потенціалу світу.

У 2018 році рентна плата та плата за використання природних ресурсів до державного бюджету України склали 45 мільярдів гривень, або 4,88% доходів державного бюджету загалом. Або близько 1000 гривень на рік на одного громадянина!

Інше питання – наскільки ефективно держава витрачає навіть ці кошти на користь власника (народу)? І чому ці кошти «проїдаються», а не витрачаються чи акумулюються на користь тих, в кого ці природні багатства фактично забираються (природа і майбутні покоління)?

Одразу можу відповісти: неефективно, тому що ми своїм дітям та онукам залишаємо країну в боргах, які постійно зростають – ми вже маємо майже 2000 доларів боргів на кожного громадянина України! Це борг, який ми безвідповідально перекладаємо на своїх дітей та внуків.

А природа і природні ресурси тільки спустошуються. Наприклад, за останні 100 років кількість гумусу в наших найкращих у світі чорноземах зменшилась вдвічі. А Україна, яка ще у 50-х–70-х роках була експортером природного газу, наприкінці 90-х – в 2000-х стала одним із найбільших в Європі імпортерів.

Наступне питання: наскільки держава, яка від імені народу здійснює права власності на природні ресурси, діє в інтересах власника, встановлюючи рентні платежі за користування природними ресурсами?

Маємо цікавий приклад. Як зазначає директор громадської організації «Європейський аналітичний центр» Василь Голян, тільки збільшення ставок рентної плати за природний газ збільшило надходження до зведеного бюджету від рентної плати порівняно із 2008 роком у 27,7 рази, порівняно з 2013 роком – ушестеро (2003 році — 522 млн грн, у 2008 – 1127 млн грн, у 2013 – 5167 млн грн, у 2016 – 31 271 млн грн)!

Чому цей приклад держава не поширює на інші корисні копалини та природні ресурси?

Справа в тому, що частка рентної плати на видобуток природного газу складає більше 75% всіх рентних платежів до зведеного бюджету загалом! А Україна має ще й унікальні родовища залізних, марганцевих та уранових руд, руд алюмінію, рідкоземельних металів, нафти і газового конденсату, каоліну, солі, вапняку, цементної сировини, каменю і піску будівельного, підземних і мінеральних вод і багато-багато чого іншого.

Знову ж таки в матеріалі Голяна читаємо: «У багатих на корисні копалини країнах, особливо на вуглеводневу сировину, мінерально-сировинна рента виступає вагомим чинником поповнення фінансових фондів держави та окремих територій.

Також частину мінерально-сировинної ренти отримує кожен громадянин країни. В Україні з самого початку введення плати за спеціальне використання природних ресурсів вилучення мінерально-сировинної ренти відбувалося і відбувається всупереч всім хрестоматійним правилам фіскального регулювання видобутку корисних копалин».

В Україні «олігархи від руди та інших корисних копалин» створили вертикально інтегровані компанії, які видобувають і самі собі продають сировину за демпінговими цінами, а прибутки від продажу готової продукції «ховають» на рахунках офшорних компаній.

«Намагання окремих парламентарів, вчених та громадських діячів стосовно встановлення адекватної реальній вартості видобутої мінеральної сировини рентної плати наштовхуються на жорсткий спротив «олігархів від руди» та «газових олігархів».

Тобто державні органи (парламент та органи виконавчої влади) за великим рахунком працюють не на користь власника корисних копалин (українського народу), а на користь власників фінансово-промислових груп (олігархів).

Оціночно, якби за видобуток корисних копалин стягувалась справедлива рента, то загальна сума рентних платежів склала б не менше 200–300 мільярдів гривень на рік.

Український народ відповідно до Конституції є власником унікального активу – землі, яким не може ані користуватись, ані розпоряджатись. Хоча відповідно до Конституції України «від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією«, ані Конституція, ані законодавство України не передбачають механізмів такого делегування права власності.

Незавершене кадастрування землі, тобто власник (український народ) до кінця навіть не знає, що йому належить? Так, із 25 млн. землеволодінь та землекористувань, які нараховуються в Україні, у земельному кадастрі наразі є відомості лише щодо 17 млн ділянок, пише

завідувач кафедри землевпорядного проектування Національного університету біоресурсів і природокористування України Андрій Мартин.

За відсутності ринку землі (в частині користування), вартість землі сільськогосподарського призначення в Україні дуже недооцінена.

В Україні у 2017 році середній розмір плати за оренду одного гектара сільськогосподарської землі склав 1369 гривень (41 євро), тоді як, наприклад, в Чехії – 96 євро, в Болгарії – 225 євро, в Австрії – 348 євро.

Зараз середня нормативна оціночна вартість одного гектара землі в Україні складає 27,5 тис. грн, тобто близько 840 євро, тоді як в Європі від 5-6 тис. євро за гектар (Чехія і Болгарія) до 100 тис. євро (в Італії та Іспанії). У Словаччині та Словенії, наприклад, мінімальна ціна за гектар ріллі становить 14 тис. євро.

Я не прихильник запровадження так званого «вільного» ринку землі в Україні і вважаю, що право розпорядження землею має залишатись за українським народом, зате має бути задіяний вільний ринок права відповідального користування землею.

Але для цього мають бути створені інституції, які реально від імені і в інтересах народу і майбутніх поколінь будуть встановлювати «правила гри» на цьому ринку.

Але і запровадження будь-якого ринку землі блокується і буде блокуватись «олігархами від землі», тому що платити за оренду землі 41 євро за гектар (як в Україні) і 225 євро (як, наприклад, в Болгарії) – то «дві великі різниці».

І якщо рента (земельний податок) за користування 42 мільйонами гектарів сільськогосподарських угідь в Україні складе 1% її реальної вартості (5-10 тис. євро за гектар), загальна сума рентних платежів загалом (до бюджетів громад та держави, спеціального Фонду тощо) склала б за рік не менше двох мільярдів євро, або більше 60 мільярдів гривень!

Враховуючи також, що держава володіє понад 10 млн га сільськогосподарських земель в Україні, то при орендній ставці 225 євро за гектар (як в Болгарії) держава мала б отримати ще 2,25 млрд євро до бюджету (чи до окремого Фонду), тобто ще більше 60 мільярдів гривень.

Отже, сумуючи справедливу річну ренту за видобуток корисних копалин та за користування землями сільськогосподарського призначення, виходимо на загальну суму плюс/мінус 400-500 мільярдів гривень на рік. Тобто вже не 1000 гривень на громадянина України, а близько 10 000!

І це – не соціалізм чи популізм. Це – нормальна практика розвинених та справді демократичних країн світу.

Окреме питання: як ми (народ України) маємо розпоряджатись цією рентою (якщо зуміємо забрати її від олігархів на свою користь)?

На мою думку, ці кошти мають служити тим, в кого ми забираємо ці ресурси – природі та нашим наступним поколінням, а не «проїдатись» через державний чи місцеві бюджети.

Ми і так «проїли» достатньо ресурсів за рахунок наших дітей і внуків. І частиною цієї ренти треба повернути природі за те, що ми в неї забрали, в якості відновлення або рекультивації земель, лісів, річок, ландшафтів тощо.

Інша частина ренти, на мою думку, має щорічно нараховуватись на спеціальні рахунки кожної дитини в Україні, які вона зможе витратити на власний розвиток (навчання тощо – «гроші ідуть за дитиною»), або – передати у спадок своїм дітям.

І наостанок риторичне запитання, кому має служити рента від використання природних ресурсів, які за Конституцією належать народові України – всім нашим дітям чи дітям олігархів?

 

Читайте також

Рекомендації

Це майданчик, де розміщуються матеріали, які стосуються самореалізації людини, проблематики Суспільного Договору, принципів співволодіння та співуправління, Конституанти та творенню Республіки.

Ми у соцмережах

Напишіть нам

Контакти



Фото

Copyright 2012 ПОЛІТИКА+ © Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст матеріалів, розміщених користувачами.