«Чому бідні – бо дурні. Чому дурні бо бідні»: что, на что и как менять в Украине

Олексій Жмеренецький. УП. 30.04.2015

Як видно із численних досліджень, добробут народу залежить від ряду факторів:

від специфіки існуючої в країні системи інститутів – «правил гри» та механізмів забезпечення дотримання цих правил;
від системи цінностей спільноти;
та від ментальності еліт – людей, які мають вплив на механізми примусу й розподілу благ.

Ці фактори тісно взаємопов’язані один з одним та не мають першоджерела.

Також із досліджень видно те, що зміни відбуваються у випадку, коли змінюється баланс стимулів – баланс «цін» – щодо тієї чи іншої моделі поведінки людей та еліт. Причиною таких змін у стимулах можуть бути як ціннісні зсуви, так і економічні або технологічні перетворення.

Дехто з дослідників вважає, що економічне зростання має передувати змінам інститутів. Наприклад, Сеймур Ліпсет у своїй модернізаційній гипотезі припускав, що економічне зростання веде до розповсюдження освіти та появи середнього класу – і, таким чином, призводить до демократизації. В той же час Дарон Асемоглу з Джеймсом Робінсоном у дослідженні Why Nations Fail на статистиці та історичному матеріалі доводять: низька якість інститутів, їхня закритість, екстрактивність призводить до економічного відставання.

Тобто економічні передумови не можуть виникнути без зміни інститутів, без переходу інститутів до стану відкритості – інклюзивності.

Іншими словами, економічний розвиток – не причина, а наслідок змін «правил гри».

Очевидним винятком може бути штучне довгострокове вливання ресурсів у країну подібно до інкубатора. Це спостерігалося в Грузії в 2004-2009 роках. Тоді переформатовані інститути країни підтримувались за рахунок зовнішньої допомоги Заходу. Однак масштаби України не дозволяють сподіватися на подібний варіант.

Ціннісні зсуви, тобто зміни у свідомості населення потребують значного часу та певних сталих умов, які підтримують бажану поведінку людей – такі умови в Україні відсутні.

Отже, у якості об’єктів впливу в нас залишаються еліти та інститути.

Проте, виходячи з вище згаданих досліджень, фундаментальна роль еліт полягає в запровадження якісних інститутів – якісних «правил гри», за якими вони самі готові жити разом із суспільством, та ще й в умовах, коли суспільство контролює дотримання цих правил.

Звертаючись до досліджень Елеонор Остром, бачимо, що обов’язковою умовою успіху спільноти в процесі побудови нових правил співжиття є загальна участь населення у створенні цих правил. Тобто, навіть якщо й розглядати еліту в якості основного рушія запровадження нових правил, то вже точно не можна віддавати на відкуп створення цих правил, принаймні багатовікова статистика провалів спільнот застерігає нас від подібного кроку.

Отже, перед нами стоїть завдання – усім суспільством розробити нові, якісні правила співжиття, та доручити їх запровадження новим, якісним та підзвітним управлінцям.

З вище сказаного також видно, що питання появи нових управлінців є другорядним відносно питання створення нових правил. Більше того, можна припустити, що процес створення нових правил супутньо проявить нових управлінців.

Створення нових правил

На шляху до вирішення задачі створення нових правил постає ряд запитань:

1. Що таке «правила» та де вони записані.
2. Що в корені не так з існуючими правилами та якими можуть бути більш якісні.
3. Як технологічно, спільно виписати нові правила.
4. Як нові правила привести у виконання.

Зосередимося нижче на перших двох питаннях.

«Правила гри», або правила співжиття – це сукупність    формальних та неформальних правил взаємодії людей і організацій утворених людьми, а також система санкцій та механізмів забезпечення дотримання правил.

Формальні правила визначаються в Конституції, законах та інших нормативно-правових актах. Неформальні правила закріплюються на рівні звичок та традицій населення. Вони мають ті самі особливості, що й цінності населення, тому їх зміна залежать від зміни формальних правил.

Щодо формальних правил, то всі нормативно-правові акти в Україні, окрім Конституції, легко змінюються. Більше того, закони змінюються постійно, на користь тих людей, хто в певний час утримує владні повноваження. Єдиним документом, який змінюється важко, бо потребує прямого народного волевиявлення, є Конституція України.

Отже, саме Конституція є носієм фундаментальних формальних правил, захищених волею народу від свавільних змін. Тому саме вона є первинним та найбільш ефективним важелем змін.

Що не так

Багато хто любить повторювати: «Українська конституція визнана найкращою конституцією у світі». Ким, коли й на яких правах визнана – зазвичай ніхто не знає, але ніхто таких запитань частіше за все й не задає.

Інша улюблена мантра: «Наша конституція не найгірша у світі – але основна проблема в тому, що вона не виконується». Ця теза торкається фундаментального принципу побудови інститутів, який говорить, що правила мають сенс лише тоді, коли існують механізми забезпечення їх дотримання, або простіше – коли правил дотримуються.

Проте парадокс полягає в тому, що правила закладають механізми дотримання самих себе. Дотримання правил не є «доброю волею», або бажанням управлінців. Натомість це механізм спільнодії всіх членів суспільства, яке бажає жити за спільними правилами.

Отже, якщо правил не дотримуються – значить, вони не відповідають інтересам усього суспільства, або не містять якісних механізмів, за якими все суспільство могло б забезпечувати їх дотримання. Висновок: необхідні зміни.

З конкретних внутрішніх вад чинної української Конституції можна, до прикладу, згадати невизначеність процедури проведення всеукраїнського референдуму, що призвело до багаторічного блокування цього базового інструменту волевиявлення народу. Неоднозначність положень Конституції щодо внесення до неї змін, дозолило команді Віктора Януковича, по суті, змінити конституційний устрій через ручне рішення КС в обхід референдуму.

Парадоксальна ситуація також склалась з територіальними громадами, які ніби то й визначені Конституцією, проте жодним чином не формалізовані в якості юридичних осіб – суб’єктів права. Таким чином, базовий власник комунального майна на сьогодні виявився спекулятивною абстракцією, від імені якої хазяйнують органи місцевого самоврядування, що навіть не були засновані громадами.

Ці проблеми не можуть бути вирішені без змін до Конституції. Адже регулювання подібних фундаментальних речей не має залежати від нормативних актів парламенту, або чиновників.

Не можна також обійти існування конфлікту інтересів та дублювання функцій між гілками влади – інститутом президента та інститутом уряду.

Але головною проблемою чинної Конституції є не стільки наявність вад, скільки відсутність певних системоутворюючих прав громадян.

Поглянемо на приклади суспільств, які досягли значного прогресу в побудові успішних систем співжиття в пошуках того, чого, можливо, не вистачає українській Конституції для того, щоб усе суспільство зацікавилось її дотриманням та стало успішним.

Народне вето

Інститут «народного вето» має тривалу історію й використовується із середини ХІХ століття в кантонах Швейцарії.

Сьогодні цей інститут присутній в конституціях і законодавстві багатьох штатів США, ряді кантонів Швейцарії і земель ФРН. Закріплене право народного вето й у Конституції Італії, у більшості статутів областей цієї держави. Для Італії характерно, що народне вето частіше спрямоване не проти акту в цілому, а проти окремих положень конкретного закону. З ініціативою проведення «ветуючого» референдуму в Італії й Швейцарії вправі виступати самі громадяни.

Народна законодавча ініціатива

В Італії, Латвії, Литві, Мальті, Польщі, Словенії, Угорщині за народною ініціативою можуть проводитися законодавчі референдуми. У деяких країнах парламент може вирішувати питання про доцільність проведення референдуму за народною ініціативою – Польща та Угорщина, чи схвалити законопроект до винесення його на загальнодержавний референдум – Італія, Мальта.

В Ісландії, наприклад, у результаті ненасильницької «посудної революції» 2008-2009 років, у спільно написаній народом новій Конституції з’явилась норма про те, що 10% виборців можуть ініціювати проведення всенародного референдуму щодо скасування закону, прийнятого парламентом, а 2% електорату можуть внести в парламент проект закону.

Право відкликати парламентарів і чиновників з органів влади

У США на місцевому рівні практикується відкликання виборних представників і чиновників шляхом подання клопотання, підписаного певним відсотком виборців, з подальшим проведенням виборів.

Кількість підписів для відкликання коливається від дванадцяти до сорока відсотків. Найменше – у штаті Каліфорнія, а найбільше – у Канзасі. Найчастіше зустрічається норма 25% — наприклад в Алабамі, Алясці, Вашингтоні, Вісконсіні, Колорадо, Міннесоті й Мічигані. Майже завжди мова йде про процентне вираження відносно числа голосів поданих за посадову особу на останніх виборах.

У Швейцарії в ряді кантонів – Базелі, Берні, Золотурні, Тургау, Урі, Шаффхаузене – громадяни мають право відкликати парламентаря. Число підписів під петицією про відкликання, різниться, але завжди встановлено в чіткому цифровому вираженні – від однієї тисячі (Шафхаузен) до дванадцяти тисяч (Берн) виборців.

У ряді кантонів, виборці вправі відкликати одночасно всіх депутатів, тобто достроково припинити повноваження парламенту.

У деяких кантонах існує навіть можливість відкликання уряду. Так, в кантонах Тессин (Тічино), Тургау, Урі й Шафхаузен голосування із приводу відкликання вищого органу виконавчої влади суб’єкта федерації призначається за наявності петиції, що надійшла не менше ніж від тисячі виборців.

Національні багатства у власності народу приносять дивіденди всім громадянам

Після тієї самої «посудної революції» 2008-9 років, у Конституції Ісландії з’явилася норма про те, що всі природні ресурси, які не знаходяться на момент прийняття нової Конституції в приватній власності, навічно переходять у колективне володіння народу Ісландії.

Безумовний основний дохід або поняття про соціальні дивіденди, social credit, отримало широку підтримку після представленої британським майором Клиффордом Дугласом ідеї, що кожному громадянину належить частка національного багатства. Під час кризи й безробіття 1930-х ідея виросла в національний рух, який у багатьох країнах брав участь у виборах. Найбільшу підтримку отримав у Канаді.

Наразі ідея не реалізована в жодній країні. Але в 2013 році у Швейцарії законопроект про введення безумовного основного доходу, шляхом збору підписів громадян було винесено на референдум, який має відбутися у найближчі 5 років.

Не секрет, що в «нафтових» країнах сходу громадяни за різними правилами отримують фінансову частку прибутку від торгівлі національними багатствами.

Обмеження терміну перебування на керівних посадах держави

Ця проблема для багатьох країн стала фундаментальною, коли державні керівники увіковічували свою владу, прирікаючи країни на політичний застій.

Україна свого часу стояла перед таким самим ризиком за правління Леоніда Кучми, через «особливу» інтерпретацію Конституції КСУ у 2004 році щодо збільшення кількості можливих термінів президентства. Не секрет, що в Україні більшість високопосадовців мігрують з одного складу уряду або скликання парламенту в інший, десятиліттями безрезультатно перебуваючи при владі.

Розвинені країни будують запобіжники від подібної поведінки можновладців.

Так, нова Конституція Ісландія отримала норму про те, що міністри можуть знаходиться на своїй посаді не більше восьми років. У США в різних штатах, деякі губернатори й законодавці штатів мають обмеження за кількістю термінів. Формальні обмеження строків в Америці сходять до Пенсильванської Хартії Свобод 1682 року й колоніальної конституції Вільяма Пенна, яка передбачала ротацію верхньої палати законодавчого органу колонії кожні три роки.

У відповідності із принципом Sufragio Efectivo (справжні вибори, без переобрання) закладеного в статті 50 і 59 Конституції Мексики від 1917 членам мексиканського Конгресу – Палата Депутатів і Сенат – заборонено переобиратися на наступний термін. Подібним же чином президентський термін обмежений шістьма роками, без права переобрання.

Електронні вибори та електронна демократія

Електронна демократія проявляється в різних формах: від подачі народних ініціатив у форматі петицій, як, наприклад, узаконена практика в Конгресі США та Бундестазі Німеччини – до проведення виборів у режимі онлайн на прикладі Естонії.

Більше 70 держав використовують різні форми петицій у державні органи. Дослідження цінностей World Values Survey (2010-2014) показало, що підписували петицію близько 68% жителів Швеції, 72,6% Швейцарії, 70% Австралії, 60% в США і 68,2% у Великобританії. Інформаційно-телекомунікаційні технології зробили можливою нову форму політичної участі.

Одним із фундаментальних показників цього напрямку розвитку є Індекс електронної участі (EPI) що є додатковим показником Дослідження якості електронного уряду за методикою ООН. Цей показник характеризує використання онлайн-послуг для взаємодії урядів зі своїми громадянами – обмін електронною інформацією, електронні консультації, і участь у процесі прийняття рішень.

Україна за цим показником займає 77 місце, перебуваючи серед африканських країн. Законодавство України не забезпечує відповідних прав громадян.

Перелік можна продовжувати й іншими специфічними нормами – такими, як безумовна електронна прозорість державної інформації та фінансів; забезпечення обороноздатності через перетворення всього народу в резервну армію за швейцарською моделлю; забезпечення права на самозахист, наприклад через право на зброю за прикладом США; узгодження рівня дохідності капіталу з інтересами суспільства; забезпечення прозорості власності та кінцевих власників-бенефеціарів; закладення в Конституцію стратегічних цілей країни, на кшталт темпів зростання тривалості життя громадян, і так далі.

Як бачимо, Українська конституція та відповідно й правила співжиття є далеко не найкращими, і вже точно не найсучаснішими у світі.

Але ми можемо їх такими зробити.

«Не було б щастя та нещастя допомогло»

Саме ця народна приказка яскраво описує українські реалії. Повний правовий нігілізм суспільства, знецінена та багаторазово пошматована на поталу приватним амбіціям кримінально-політичних груп Конституція дає можливість почати із чистого лита.

Тabula rasa для українського народу може стати історичним шансом, якого не мають інші народи, чиї проблеми так глибоко вплетені в начебто непогані інституційні системи, що зміни повністю блокуються.

Український народ сьогодні – народ, що творить: будує власні правила співжиття тут і зараз, для себе із чистого листа, будує новітню історію та новітню свідомість – на полях бою, на майданах та у власних головах.

Народ, що творить новий динамічний світ у світі, який уже давно застряг у status quo.

У наступних матеріалах ми розглянемо, як сьогодні в Україні ентузіасти пропонують спільно виписати нові правила, чому в Україні це може вийти краще ніж в Ісландії та навіщо проводити Установчі збори України.

Олексій Жмеренецький, Ініціатор руху «Україна – це Я», Координатор дискусійного Клубу «КОЛО», спеціально для УП

Читайте також

Це майданчик, де розміщуються матеріали, які стосуються самореалізації людини, проблематики Суспільного Договору, принципів співволодіння та співуправління, Конституанти та творенню Республіки.

Ми у соцмережах

Напишіть нам

Контакти



Фото

Copyright 2012 ПОЛІТИКА+ © Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст матеріалів, розміщених користувачами.