5 книг про падіння і відновлення - рецензія від Ігоря Бондаря-Терещенка
Сергій Плохій. Фінальна імперія. Спадок та падіння Радянського Союзу. - Харків: Клуб Сімейного Відпочинку, 2025.
У світлі сьогоднішніх дискусій про необхідність контролю над агресивною державою та можливе розділення її на локалізовані зони, що нагадує етапи розпаду Радянського Союзу, ця книга служить нагадуванням про реальні наслідки, коли слова перестають бути важливими, і потрібні конкретні дії. Представляємо "Останню імперію" Сергія Плохія, написану на основі розсекречених матеріалів та свідчень очевидців — це новий, відвертий погляд на останні дні Радянського Союзу. Автор зазначає, що "легко зрозуміти емоції тих, хто пережив події кінця 1991 року, коли червоний прапор спустили з флагштока в Кремлі, і коли вони згадували втрати, яких зазнали Сполучені Штати у глобальному протистоянні з СРСР". Зараз, коли минуло майже 25 років, важливо об'єктивно оцінити ті події. Аналіз вказаних матеріалів приводить до висновку, що крах Радянського Союзу не був викликаний активністю американських спецслужб; навпаки, американські лідери побоювалися раптового падіння радянської держави, яке могло б занурити Євразію в політичний та економічний хаос. Називаючи розпад СРСР "роботою Америки", політики США перебільшили свої можливості щодо знищення і перебудови іноземних режимів. Автор вважає, що роль США у розвалі Союзу є міфом, який розростався на користь американських політичних діячів і прихильників імперських амбіцій у Росії. Україна стала ключовим актором у драмі розпаду Союзу, здобувши незалежність не лише для себе, а й проклавши шлях до державності для менш рішучих республік, таких як Білорусь та Казахстан. "У версії, яку я представляю, — зауважує автор, — ви зустрінете значно складнішу і, можливо, менш однозначну картину подій, що передували краху СРСР. Ця картина суттєво відрізняється від поширених уявлень серед учасників холодної війни". Варто зазначити, що ця книга отримала премію Лайонела Ґельбера за найкращу англомовну працю з історії міжнародних відносин.
Щодо заявленого світового порядку - тим паче нового - прохання не турбуватися. Якщо й був колись, то його, наче Місяць у Гоголя, робили далеко й неякісно. "Ніякого воістину глобального "світового порядку" ніколи не було, - підтверджує автор цієї книжки. - Те, що вважається порядком у наш час, винайдено майже чотири століття тому в Західній Європі на мирній конференції в німецькому регіоні Вестфалія, у якій більшість інших континентів і цивілізацій не брала участі чи навіть не мала про неї уявлення". Хай там як, але "Світовий порядок" Генрі Кіссінджера - уславленого політолога, дипломата, радника з національної безпеки та державного секретаря США в 1960-1970-ті роки - осмислює підстави сучасної кризи міжнародного права. Ставлячи під сумнів існування єдиної загальноприйнятої моделі світового порядку, у своєму історичному екскурсі він розглядає конкуренцію різноманітних варіантів світового порядку як похідну від цивілізаційних уявлень про порядок загалом. Чи можливе співробітництво між державами, які мають принципово різні візії світового порядку? Як бути з недержавними акторами світової політики? Чи потребує перегляду взаємозв'язок цінностей і зовнішньої політики? Усі ці та багато інших гострих питань розглянуті в контексті перспективи змін світового порядку у ХХІ столітті та динаміки американської зовнішньої політики. "Американський підхід до політики є прагматичним, китайський - концептуальним, - нагадує автор. - Америка ніколи не мала потужного загрозливого сусіда; Китай ніколи не залишався без потужного противника біля своїх кордонів. Американці вважають, що кожна проблема має рішення; китайці думають, що кожне рішення торує шлях для нового набору проблем. Американці шукають результат у реагуванні на безпосередні обставини; китайці зосереджуються на еволюційних змінах".
Ця книга знову порушує питання, як "культура скасування" стала невід'ємною складовою сучасного життя в західних країнах. Наче в ім'я прогресу, рівноправ'я та справедливості, дедалі більше ідей, слів і досліджень оголошуються єретичними. Апологети цієї тенденції, часто імпульсивно, тиснуть на тих, хто намагається виступити проти домінуючих ліволіберальних поглядів. Це явище є яскравим прикладом "лівого авторитаризму", про який пише Бен Шапіро у своїй книзі "Світанок авторитаризму". Він є одним з найвідоміших консервативних мислителів Заходу, автор бестселерів New York Times, випускник Гарвардської школи права, головний редактор Daily Wire та ведучий "Шоу Бена Шапіро", найпопулярнішого консервативного подкасту в США. У своїй книзі Шапіро зазначає, що лівий авторитаризм формується політичними елітами, значною частиною американських медіа, університетами, спортивними зірками та представниками креативних індустрій. З одного боку, жорстка цензура проникає в усі сфери життя — від соціальних мереж до корпоративного середовища, з іншого — підсилення лівого авторитаризму сприяє поляризації суспільства, формуванню радикальніших правих поглядів та реакційних рухів, що знищує можливість спілкування між людьми. Що ж робити, запитаєте? Автор пропонує один політичний варіант для тих, хто хоче протистояти лівим авторитаристам: офіційне розширення закону про боротьбу з дискримінацією, включивши в нього питання політичних поглядів. Багато штатів вже забороняють дискримінацію за статевою ознакою, сексуальною орієнтацією, гендерною ідентичністю, расою, релігією, віком та інвалідністю. Однак дискримінація на основі політичних поглядів залишається непокритою. Якщо ми прагнемо, щоб авторитарні ліві дотримувалися своїх стандартів і використовували правові механізми для запобігання "дискримінації" через обмеження свободи об'єднань, то чому ми повинні дозволяти їм монополізувати антидискримінаційне законодавство?
Усі люди рівні, але лише у своїй групі, стверджує провокативний американський політолог Чарльз Мюррей у своїй книжці "Людське різноманіття: природа статі, раси й класів". Він прискіпливо дослідив соціальні догми, які стосуються поділу людей за статтю, расою та соціальним становищем у суспільства, й говорить про те, що такі установки стримують прогрес, який пропонує біологія. Опрацювавши величезну кількість наукового матеріалу, автор обґрунтовує кожну свою думку, підводячи читача до певних висновків. Яких саме? У принципі, до тих, про які люди завжди знали, наймаючи того чи іншого індивіда на певну роботу, або чомусь - цікаво, чому? - одразу відмовляючи йому. Усередині черепа, переконують нас, всі начебто однакові. То чого ж не беруть? "Перефразовуючи поняття однаковості, - пояснює автор, - незалежно від гендеру, раси чи соціального походження, люди мають ставати інженерами-електриками, дитячими вихователями, вигравати шахові турніри й писати фантастичні оповідання приблизно в однакових пропорціях. Вони повинні мати подібні розподіли сімейних доходів, ментальне здоров'я й очікувану тривалість життя. Відмінності між ними в житті є доказом від супротивного існування соціальних, культурних і управлінських дефектів, які можна скоригувати відповідними публічними політиками". Тобто змусити брати на роботу того, кого не беруть? У будь-якому разі, варто розібратися з цим питанням, чи не так? І тоді ми вкотре згадаємо, що розподіл людей за новим соціальним принципом можливий лише через зміну соціальних інститутів, на які не впливає ані вроджені особливості, природні здібності чи якась там (відповідна) соціальна поведінка.
У жанровому сенсі ця драма недаремно означена параболою, адже її герої, події та загалом сюжет відсилають до популярної культури. З одного боку, "Крах "Атласа" Жаніни Мірчевської - крах ілюзії про те, що можна безкарно втрутитися в певний порядок, святкувати тріумф, не сплативши ціну за перемогу. З іншого боку, чотири китобої, чий гарпун, вбиває кита, запускаючи серію непередбачуваних подій, які зрештою призводять до катастрофи - наче колекція імен зі згаданої класики. Кривава Середа (67 років) має дерев'яну ногу, як Джон Сільвер з "Острова скарбів" Стівенсона, У Роко Чорного Ока (42 роки) на оці пов'язка, як у Капітана Флінта з того ж твору або в будь-кого з флібустьєрів. У Луки Ліхтаря (31 рік) замість руки залізний гак, як у Капітана Гака з повісті "Пітер Пен і Венді". І все б воно нічого, і дія вкладалася б у виробничу драму, коли під час шторму корабель пошкоджено, і моряки поступово втрачають те, що їх поєднувало, якби... Якби на глибині 8572 метри під водою у морській безодні, на дні океану, ще й поблизу Бермудського трикутника, не плавало три фрагменти тіл різних людей - Око, Нога, Рука. Чиї вони, як гадаєте? У будь-якому разі, саме вони й починають дійство. "ОКО: Але як, як нам з'єднатися в одне ціле, якщо ми - плоть від людей різних, різного віку й баченого ними світу? Я - з голови Роко; він тепер напівсліпий блукає... де його день застане. РУКА: А мені так нудно без мого Луки. НОГА: А мені - без мого друзяки Середи..." Шекспірівська драма, чи не так? Центральним мотивом якої, за словами авторки, є близькість до межі та Ніщо, і текст насправді працює не з історією, адже життя вже позаду. Адже всі персонажі, які опинились на розтрощеному кораблі, розповідають про те, ким вони були, що з ними сталося, що визначило їхнє життя, і цю драматичну ситуацію можна декодувати і прикласти до всієї цивілізації, яка теж перебуває у переломному моменті.
