Американський Вавилон: фактори та наслідки політичної поляризації в Сполучених Штатах.

Останні, але не єдині акти насильства.

Ефективна робота політичної системи країни вимагає обмеження неконтрольованого насильства, а в деяких випадках — його повного усунення. Це забезпечене відчуття безпеки звільняє людей від постійної загрози існуванню, даючи можливість зосередити ресурси та зусилля на самореалізації та розвитку.

Однією з ключових умов для досягнення цього є соціальна згода, яку можна визначити як визнання легітимності влади переважною більшістю населення. Громадянин, який відчуває, що його інтереси враховуються і його голос чути, має менше спонук до застосування політичного насильства в порівнянні з ситуацією, коли цього немає.

Якщо кількість актів насильства в суспільному чи внутрішньополітичному контексті зростає і ці дії здобувають підтримку значної частини населення, то спільнота втрачає свою згуртованість.

Зображення: EPA/UPG На афіші зображені президент США Дональд Трамп та Чарлі Кірк, що віддають данину пам'яті після трагічної загибелі.

10 вересня о 12:00 в штаті Юта стався трагічний інцидент, коли консервативного активіста Чарлі Кірка застрелили в шию. Вбивця Тайлер Робінсон заявив, що мотивом його дій стала "ненависть, яку розповсюджував Кірк". Хоча Робінсона затримали вже наступного дня, ще до його арешту та визнання провини, консервативні кола в США почали звинувачувати лібералів у цьому злочині, надаючи події політичного контексту. Незважаючи на те, що представники Демократичної партії засудили вбивство Кірка, реакції звичайних користувачів соцмереж виявилися неоднозначними, зокрема, були випадки, коли дії вбивці отримали підтримку.

Убивство відбулося в час, коли медіапростір США обговорював іншу трагедію -- вбивство української біженки Ірини Заруцької. Причин резонансу кілька: по-перше, хоч злочин стався 22 серпня, мейнстримні ЗМІ у США його проігнорували, у поле суспільної уваги вбивство потрапило лише більш ніж через тиждень, коли в соцмережах поширили відео самого злочину. Праві лідери думок звинуватили медіа у свідомому замовчуванні злочину -- через упередженість до расової приналежності вбивці й жертви, яка суперечить домінантному наративу провини білих. Консервативна частина суспільства проводить порівняння із резонансом, який виклав у ліберальних медіа випадок із Джорджем Флойдом, протиставляючи це спробам замовчати вбивство білої дівчини чорношкірим.

Вбивство Заруцької призвела до дискусії щодо подвійних стандартів у провідних медіа, вбивство Кірка -- до чергового розколу американців по лініях політичних поглядів, де одна сторона надає йому риси мученика, у той час як інша якщо не виправдовує вбивцю, то принаймні не засмучена самим фактом скоєного.

Зображення: кадр з відео Нападник здійснює удар. Чи це новий стандарт?

Адміністрація президента Трампа висловила підтримку своїм прихильникам, охарактеризувавши вбивство Кірка як прояв лівого екстремізму. Тайлер Робінсон, який належить до республіканської родини, після вступу до університету почав дотримуватись лівих поглядів, зокрема виступав за захист прав ЛГБТ-спільноти. Віце-президент США Венс офіційно звинуватив у цьому злочині ліберальні організації, такі як The Nation, Open Society Foundations і Ford Foundation. Представники цих фондів спростували ці звинувачення, назвавши їх спробою використати політичне насильство в своїх інтересах.

Сам феномен політичного насилля не зустрічає відгуку серед широкої маси американців: лише 11 % опитаних не погодилися, що подібний вид насильства ніколи не може бути виправданим.

Цікаво, що думки респондентів розподіляються за політичними та віковими критеріями: лише 3 % з групи "дуже консервативних" погоджуються з виправданням політичного насильства, тоді як серед "дуже ліберальних" ця цифра досягає 25 %. Схожа тенденція спостерігається і серед різних вікових категорій: молоді люди у віці від 18 до 29 років виявляють найбільшу готовність вважати політичне насильство іноді виправданим.

Як можна помітити, тенденція до нормалізації насильства має потенціал для розвитку, оскільки, хоча абсолютна більшість населення засуджує політичний тероризм, зазвичай проблема полягає в тому, що люди більше реагують на насильство щодо представників своєї політичної сили. Водночас реакція на напади політиків з боку опозиції зазвичай є значно меншою.

Слід підкреслити, що мотивації осіб, які в останні роки вдавалися до політичного насильства в США, зазвичай є невизначеними: у випадках Тайлера Робінсона, Райана Раута, Луіджі Манджоне та Метью Крукса не вдалося виявити ясних політичних мотивів. Швидше за все, їхні дії стали вираженням політизації особистої фрустрації через насильство.

Зображення: платформа X Підозрюваний у вбивстві MAGA-активіста Чарлі Кірка, Тайлер Робінсон, затриманий правоохоронцями.

Варто зазначити, що вбивця Заруцької має діагностовану шизофренію, тому його твердження про те, що жертва "читала його думки", слід сприймати буквально. Водночас, американське суспільство швидко охарактеризувало цей злочин як таке, що має расовий підтекст. Це сприйняття має під собою певні підстави: з 2014 року кількість злочинів на ґрунті ненависті постійно зростає, з 5,6 тисяч у 2014 до 11,7 тисяч у 2024. При цьому раса жертви є мотивом для правопорушення в більш ніж 50% випадків, а в окремі роки ця цифра перевищувала 60%. Чверть усіх таких злочинів становлять напади, а ще 14% – напади з обтяжуючими обставинами. Таким чином, расове насильство є давньою проблемою для сучасних США. Ця тенденція не є новою і в минулому – подібний ріст, хоч і в менших масштабах, спостерігався в 90-х роках.

Американський підхід до расових теорій та їх реалізації.

Попередній спалах дискусії довкола расового питання у Америці відбувся влітку 2020 році після вбивства поліцією при затриманні Джорджа Флойда, яке призвело до масових протестів, а подекуди і погромів з боку руху Black Lives Matter. Як і цього разу, обговорення конкретних подій доволі швидко перейшло у суспільну суперечку щодо куди ширших питань. Попри декларовану обома партіями боротьбу з расизмом, расове питання ставало все більш актуальною темою у внутрішньополітичному дискурсі Америки, у міру того як і змінювалося ставлення до спадщини расизму.

Зображення: Вікі Репродукція прокламації про звільнення рабів. Цей документ, відомий як прокламація про звільнення рабів, складається з двох указів, виданих Авраамом Лінкольном під час Громадянської війни в США.

Офіційне скасування рабства відбулося після перемоги Північних штатів у Громадянській війні 1865 року. Проте, навіть після цього чорне населення США залишалося в умовах економічної нерівності в порівнянні з білим населенням. Формальні та неформальні соціальні структури, такі як закони Джима Кроу в багатьох південних штатах, продовжували обмежувати права та можливості афроамериканців. Однак, суспільний протест, особливо Рух за громадянські права в 50-60-х роках ХХ століття, призвів до повного скасування сегрегації, а також до ліквідації специфічних правових обмежень для чорношкірих. Можна стверджувати, що було досягнуто рівності можливостей, що стимулювало активнішу участь афроамериканців у політичному та економічному житті країни.

Однак, чорне населення й далі залишалось в умовах нижчих доходів у порівнянні з білими, а ситуація в соціальній сфері також була гіршою. На фоні критики ідеї "рівності можливостей", що були популярні під час Руху за громадянські права, в академічних колах почала активно розвиватися Критична расова теорія (КРТ) у 70-90-х роках. Основна ідея цієї теорії полягає в тому, що, незважаючи на скасування юридичних обмежень, чорне населення все ще піддається впливу глибоко вкорінених у суспільстві неформальних інститутів, норм і практик, які негативно позначаються на їхньому житті і можливостях. Цей комплекс норм і практик отримав назву структурного расизму.

У економічному плані структурний расизм виник через те, що на етапі первісного нагромадження капіталу у США чорне населення було виключене з даного процесу, а тому скасування рабства, а згодом і сегрегації не призвело до ліквідації суспільної расової стратифікації на економічній основі, тому що розподіл ресурсів уже закріпився. Практично це означало, що і після 60-х років типове афроамериканське домогосподарство менше заробляє, має менше власності, рідше володіє нерухомістю, діти ходять у школи із меншим фінансуванням, рідше отримують вищу освіту.

Зображення: Вікі Президент Ліндон Б. Джонсон підписує 'Закон про громадянські права' 2 липня 1964 року. Цей закон ліквідував расистську сегрегацію у всіх аспектах суспільного життя.

Варто зазначити, що поряд із концепцією критичної расової теорії (КРТ) у суспільстві існувала альтернативна позиція щодо расових питань, відома як "кольорова сліпота". Ця точка зору домінувала в державній політиці після скасування расової сегрегації і продовжувала впливати на суспільство до недавнього часу. Основна ідея цього підходу полягала в тому, що держава повинна ігнорувати расову приналежність громадян, не надаючи жодних привілеїв чи обмежень на основі раси. Проте з часом ця модель почала зазнавати все більшої критики, оскільки не сприяла вирішенню проблем, що стосуються чорношкірої спільноти, акцентуючи увагу лише на індивідуальних аспектах. Цікаво, що подібний підхід також спостерігався у ставленні до людей з нетрадиційною сексуальною орієнтацією.

Останніми роками демократична партія США впроваджувала альтернативу, відому як Affirmative action, що в українській мові може бути перекладено як "Позитивна дія". Однак більш розповсюдженим терміном, який використовується в повсякденному спілкуванні, є позитивна дискримінація. Ця концепція передбачає надання спеціальних переваг представникам певних соціальних груп у визначених сферах діяльності.

Ідея не нова, і застосовується повсюдно, наприклад, у вигляді субсидій малозабезпеченим верствам населення. Однак у випадку США відбулася імплементація позитивної дискримінації на рівні сексуальних менших та расовому. Декларована мета -- ліквідувати реальну соціально-економічну нерівність у суспільстві.

Зображення: Зах Фаннін. Теношкірий безпритульний, США, 2018 рік.

Незважаючи на те, що соціально-економічні результати цього підходу викликають суперечки, політичні наслідки безсумнівно мають негативний характер. Перехід від "расової сліпоти" до фактично старої расової парадигми, але в новому вигляді, веде до подальшого розділення суспільства на тих, хто отримує вигоду від нової політики, та тих, хто відчуває себе дискримінованим, зокрема серед білих американців та представників азійських спільнот.

У політичному контексті прихильники позитивної дискримінації здебільшого підтримують Демократичну партію, в той час як їхні опоненти частіше голосують за Республіканську партію. Протягом останніх кількох років остання стала активно згадувати критичну расову теорію. Серед республіканців сприйняття КРТ трансформувалося від самої теорії до стереотипного уявлення про дискримінаційні практики "системи" та зворотний расизм. Внаслідок цього, обговорення расизму та його наслідків стає практично неможливим без політичного забарвлення, що, в свою чергу, призводить до подальшої поляризації та ізоляції кожної групи у власній ехо-камері.

Перехрестя партійної політики

Впровадження політики ідентичності Демократичною партією в її програму, а також зростаюча увага до прав сексуальних і расових меншин під час президентства Обами та першого терміну Дональда Трампа, стали основними чинниками поступової втрати підтримки серед широких верств робітничого класу США, який переважно складається з білих. На тлі цих програмних змін, що відбувалися з початку XXI століття, цей сегмент виборців все більше схиляється до підтримки Республіканської партії, яка традиційно асоціюється з більш заможними верствами населення. Частина виборців навіть відчуває себе "зрадами" з боку демократів, що стало однією з причин для голосування за Дональда Трампа — кандидата, який сприймався як втілення протилежності і навіть виклик старому істеблішменту.

Зображення: EPA/UPG Демонстрації в Лос-Анджелесі, Сполучені Штати, 30 травня 2020 року.

Поразка Трампа на виборах 2020 року та масові протести Black Lives Matters можна назвати крайнім моментом переваги демократів у культурному протистоянні. Президентство Байдена, однак, з ідейного кута зору "осушило" партію -- старше і чисельніше помірковане крило де-факто перейшло на позиції підтримки статус-кво і не спромоглося запропонувати нову проактивну ідею прихильникам, а сама політика ідентичності як явище стала корисним інструментом електоральної боротьби для республіканців.

Більш радикальна частина Демократичної партії, яку іноді характеризують як "соціалістичну", включає таких представників, як Берні Сандерс, Александрія Окасіо-Кортез та Зохран Мамдані. Ця група демонструє вражаючу здатність мобілізувати виборців, що викликає занепокоєння у партійного істеблішменту. Реакція виборців є неоднозначною: деякі відчувають фрустрацію і відчуження від політики, в той час як інші стають більш радикальними у своїх поглядах.

Ключовою ознакою є те, що Демократична партія в значно більшій мірі, аніж її опонент, дотримується партійної дисципліни та інституційних принципів. Це дає їй достатні можливості для боротьби на виборах 2026 року, особливо якщо виникнуть труднощі всередині "червоного" табору. Проте перетворення цього потенціалу на реальний успіх на виборах значною мірою залежить від здатності подолати невдачу 2024 року та, в певній мірі, відірватися від минулого, намагаючись відновити підтримку робітничого класу й молоді в Америці.

Трансформації, які зазнала Республіканська партія, є набагато більш суттєвими. Від часів виборчої кампанії 2015-2016 року партія пройшла шлях від інституційних традицій до вождистських тенденцій. Цей процес був поступовим: під час першого терміну нинішнього президента США, трампістське крило залишалося радикальною меншістю, яка, здавалося, після подій 6 січня 2021 року, остаточно втратила свої перспективи. Поміркована більшість на чолі з Ліз Чейні, Міттом Ромні, Майком Пенсом та іншими сподівалася повернути контроль над партією. Однак час показав, що ситуація змінилася інакше: альтернативи Трампу в партії так і не знайшлося, а спроби залучити до відповідальності експрезидента чи його прихильників за події 6 січня виявилися безуспішними. В результаті саме трампістські настрої стали домінуючими в партії, тоді як лідери опозиції опинилися в політичній ізоляції, сприймаючись як зрадники.

Фото: EPA/UPG

Людовіку XIV приписується фраза "Держава -- це я". У 2025 році аналогічні слова щодо себе і Республіканської партії може висловити Дональд Трамп, і вони не будуть далекими від істини. Бути успішним республіканцем майже тотожне буттю трампістом. А бути трампістом означає бути радикалом чи популістом.

Публічні заклики до насильства проти лівих активістів, освітніх установ та федеральних суддів стали новою нормою в комунікації. Це явище вже не лякає виборців, а, навпаки, відображає той рівень антагонізму, який панує в суспільному дискурсі сьогодні.

Спокійна стагнація демократів і вождистський період республіканців, кожен у своїй манері, поступово підривають основи політичної системи США. Варто сумніватися в тому, що повернення до колишнього стану відбудеться без труднощів.

Червоний і синій прапор, червоно-синій конфлікт.

У певному сенсі політична структура Сполучених Штатів сприяє загостренню розколу в суспільстві, особливо в умовах наявності інших негативних явищ. Фактично існуюча двопартійна система (оскільки представники лібертаріанської, зеленої та інших партій на федеральному рівні практично не мають впливу) надає пересічним громадянам лише два варіанти: дистанціюватися від політичних процесів або ж приєднатися до одного з таборів, поступово стаючи більш радикальними.

У рамках поляризації в Сполучених Штатах важливо розрізняти два основних типи цього явища: ідеологічну поляризацію, що характеризується поглибленням розбіжностей між програмами двох провідних партій, та афективну поляризацію, яка фактично виступає механізмом утворення політичних груп. Внаслідок цього виду поляризації спостерігається збільшення емоційного неприйняття, ворожості та так званої "презумпції недовіри" до представників альтернативних політичних поглядів.

Важливою характеристикою процесу афективної поляризації є те, що він не відбувається пропорційно до росту розбіжностей між політичними платформами, а радше є наслідком протистояння у публічному просторі, зокрема соціальних мережах, та дій політиків й лідерів суспільної думки, спрямованих на акумуляцію прихильників за рахунок популізму та протиставлення. Додатково політизації публічного дискурсу сприяє виборчий цикл у США, адже вибори у Палату представників проходять кожні два роки, одночасно з оновленням складу третини Сенату. Як наслідок, вікно між активними політичними кампаніями менше.

Зображення: Вікі Колорадо, жовтень 1990 року.

Тренд на поляризацію розпочався у 90-х роках, і з роками лише прискорювався. У 1994 році 10 % громадян США були такими, що дотримуються послідовно консервативних чи ліберальних поглядів, у 2014 році показник становив 21 % -- 92 % республіканців були правіші за медіанного (тобто найбільш поширеного) демократа, а 94 % демократів були лівіші за медіанного республіканця.

Аналогічним чином зросла частка виборців, які мають дуже негативне ставлення до прихильників іншої партії: від 16 % до 38 % у демократів та від 17 % до 43 % у республіканців. При цьому обопільно збільшується процент виборців, що сприймають другу партію не лише як політичного опонента, а як пряму загрозу національній безпеці.

Поляризація суспільства підсилюється соціальними мережами, які завдяки своїм алгоритмам, навіть без активної участі користувача, створюють "ехо-камери" або інформаційні бульбашки. Ці простори заповнені переважно або виключно думками, що співзвучні з переконаннями користувача. Статистика свідчить, що чим більше людина підтримує певну політичну партію, тим рідше у її стрічці з'являються представники альтернативних точок зору.

Ситуацію ускладнюють також ЗМІ, що мають партійні зв’язки, чия риторика адаптується до змін у переконаннях їхньої цільової аудиторії, відходячи від умовного центру.

Важливо, що бажання "зачистити" своє оточення реалізується й за межами і до появи соціальних мереж -- з 70-х років прихильники обох партій усе частіше звертають увагу на політичне забарвлення округу при виборі місця для купівлі чи оренди нерухомості, віддаючи перевагу районам із більшою концентрацією прихильників їхньої партії. Внаслідок географічного сортування за останні десятиліття суттєво скоротилася частка конкурентних округів (тобто таких, де реальні шанси на перемогу мають представники обох партій).

Паралельно з процесом кластеризації територій проживання спостерігається зростання кількості людей, які вступають у шлюб з виборцями своєї політичної сили.

Підсумковими наслідками таких процесів є зменшення пропорції "поміркованих" виборців, здатних змінити свої політичні симпатії, що, в свою чергу, призводить до занепаду політичного обговорення та перетворення його на політичну конфліктність.

Корені радикалізації

Важливими тенденціями американської політики останніх десятиліть є зменшення частки поміркованих виборців, партійне ідеологічне віддалення, радикалізація з обох боків внутрішньодержавного політичного спектру, партизація медіа, деградація комунікації та ріст політичного насильства. Як було зазначено вище, описаний масштабний процес має широке коло причин. Однак головна причина досі не була зазначена -- падіння благополуччя широких верств населення.

Від 1984 року реальний медіанний дохід американських домогосподарств зріс на 38,5%. Це теоретично свідчить про те, що з урахуванням інфляції купівельна спроможність більшості американців значно покращилася. Проте реальна ситуація є більш складною. Останні десятиліття відзначаються зростаючою доступністю багатьох товарів короткочасного використання, таких як техніка, розважальні послуги та одяг. Водночас, ціни на деякі товари тривалого використання, зокрема на житло, істотно зросли. За той же період з 1984 року реальна вартість житлової нерухомості зросла на 113,5%, що втричі перевищує зростання реальних медіанних доходів. Це змушує дедалі більшу частину населення, особливо молоді покоління, орендувати житло.

Зображення: EPA/UPG Таймс-сквер, Нью-Йорк, 2 квітня 2019 року.

У 2000 році майже 45 % молоді володіло нерухомістю, до 2019 року показник впав нижче 39 %. За аналогічний період частка громадян віком 25-34 роки, які мали іпотеку на нерухомість, скоротилася з 39 % до 33 %.

Загальний відсоток населення, яке володіє житловою нерухомістю, з 2000 по 2019 роки знизився лише на 2 %. Проте, значно вищий спад цього показника серед молоді призвів до зростання нерівності у розподілі багатства між різними поколіннями. Водночас, середня тривалість життя зросла майже на три роки, що означає, що нерухомість, що належить старшому поколінню, залишатиметься поза ринком довше, що також негативно позначається на цінах.

Житлове питання взаємопов'язано із географічним розподілом виборців. Невеликі містечка частіше підтримують Республіканську партію, у той час як великі міста тяжіють до демократів. Подібний географічний розподіл сам собою сприяє антагонізму політичних позицій, однак він додатково ускладнюється фактором власності житла. Так, власники житла частіше віддають свій голос за республіканців, а от серед орендарів (більшість яких мешкає у великих містах) на одного прихильника червоної партії припадає два демократично-орієнтовані виборці.

Оскільки в довгостроковій перспективі вартість нерухомості, як правило, зростає, вона стає ключовим засобом накопичення капіталу для звичайних людей. Зменшення доступності житла підсилює конфлікти між різними соціальними верствами та негативно впливає на суспільство в цілому через зростання нерівності. Вищий клас стає все багатшим за рахунок володіння активами, що постійно дорожчають, в той час як для більшості людей можливість придбати такі активи стає дедалі менш реальною, оскільки значна частина їхніх доходів йде на оренду. Загострення соціальної нерівності і відчуття несправедливості підштовхують до політичної радикалізації, і це особливо стосується молоді покоління Z.

Житлова нерухомість виступає яскравим свідченням зростання економічної нерівності в США, хоча це далеко не єдиний аспект. Наприклад, 10% найбагатших американців контролюють 93% усіх акцій, що належать фізичним особам. У той же час, нижні 50% населення мають лише близько 1% акцій. Коли фондовий ринок зростає — а головний індекс США S&P 500 зріс на 90% за останні п'ять років — статки найбагатших лише збільшуються, адже вони отримують можливість купувати більше активів.

Вони та Ми

Не було б доцільно казати, що мешканці малих міст і сіл, які частіше мають власність на нерухомість, мають значну перевагу над урбаністами. Іхні доходи та рівень освіти, зазвичай, є нижчими, а негативні зміни в соціально-економічному контексті завдають їм не менше шкоди.

Зображення: Ерік Дж. Шелтон/Міссісіпі Тудей, Report For America Люди в США стоять у чергах, намагаючись знайти роботу в Центрі зайнятості штату Міссісіпі.

З квітня 2023 року рівень безробіття невпинно зростав, досягнувши 4,3 % у серпні 2025, порівняно з 3,4 % на початку цього періоду. Серед молоді, яка є більш вразливою економічно, ситуація ще гірша: показники підвищилися з 6,6 % до 10,5 %. У сільських районах та маленьких містах знайти роботу виявляється складніше, оскільки вибір роботодавців є обмеженим, а також спостерігається зменшення кількості доступних робочих місць.

Мешканці малих міст переважно віддають свої голоси Республіканській партії. Погіршення їх благополуччя є частиною широкого тренду, джерелом якого є комплекс економічних, демографічних та геополітичних причин. Відтак, мішенню для атак і звинувачень як у економічних складностях, так і у проблемах організованої злочинності та наркотрафіку, стають мігранти.

Будь-яка нація чи аналогічна спільнота завжди включає у своїй ідентичності елемент протиставлення -- визначає, хто до неї не належить. Природно, що це призводить до певної ксенофобії, але саме у скрутні часи, коли пошук винних стає актуальнішим для ширших мас населення, антимігрантські настрої справді розквітають.

Сучасна антимігрантська повістка походить з 2008 -- року Великої Рецесії, краху фондових ринків та руйнації мрій мільйонів американців (та десятків мільйонів людей у всьому світі) про власне житло. Оскільки частка позичальників із субстандартними іпотеками з плаваючою ставкою була вища серед мігрантів, адже ті, у силу гіршого матеріального становища, не могли собі дозволити займи на вигідніших умовах, праві політики не раз звинувачували саме мігрантів у рецесії. Пізніше до цього додалася все більш популярна, не в останню чергу завдяки альтрайтам, теорія "Великого Заміщення", яка звинувачує ліві еліти у свідомих діях для скорочення народжуваності білого населення для його подальшої заміни небілими мігрантами.

У питанні міграції на перший план вийшла її нелегальна складова. З економічної точки зору, нелегальні мігранти вигідні США: вони платять податки до місцевих та федерального бюджету на десятки мільярдів доларів, при цьому протягом життя трьох поколінь залишаються в основному нетто-позитивними для бюджету, у тому числі через те, що вони сплачують у фонди страхування, однак через свій нелегальний статус не мають змоги скористатися пільгами чи соціальною допомогою. У абсолютних числах цей фіскальний плюс невеликий, проте присутній. З іншого боку очевидно, що їх депортація є неприбутковою діяльністю, яка потребуватиме залучення значних ресурсів.

Фото: Каролайн Лівітт/X Військові літаки С-17 США почали вивозити затриманих мігрантів із країни, виконуючи накази президента Дональда Трампа, 24 січня 2025 року.

Хоча прихильники ідеї масових депортацій нелегальних мігрантів апелюють також аргументами економічного штибу, причини конфлікту довколо даної теми завжди соціальні у першу чергу: частина громадян схильна звинувачувати нелегалів у падінні своїх доходів, у рості злочинності, поширення хвороб, тощо. Деякі тези є справді валідними, однак слід розуміти, що реальна причина масових депортацій у 2025 році -- крайній ступінь політизації питання нелегальних мігрантів, який використовує чинна влада для збільшення власної підтримки.

Депортації почалися одразу після інавгурації Дональда Трампа в січні 2025 року. Вже 22 січня була скасована заборона, встановлена адміністрацією Барака Обами, яка забороняла арешти нелегальних мігрантів у лікарнях, судах, релігійних установах, школах та інших подібних місцях. Відтоді Міграційна та митна правоохоронна служба (ICE) розпочала активну кампанію з арештів нелегальних мігрантів, спрямовану на їх подальшу депортацію. Згодом повноваження ICE були суттєво розширені, надавши агентству право входити до житлових приміщень без ордерів, а також залучаючи інші служби для підтримки своїх операцій. Від моменту інавгурації ICE та прикордонники здійснили 228 тисяч арештів і депортували 234,2 тисячі нелегальних мігрантів. Крім того, 4 червня були введені нові обмеження на видачу віз для громадян ряду країн, при цьому основною причиною зазначалися високі показники протермінованих віз, що вказують на проблему нелегальної міграції до США.

Складно уявити, що владі вдасться повністю зупинити нелегальну міграцію, адже це явище завжди супроводжує успішні країни. Незважаючи на те, що приблизно 90 % республіканців і 52 % незалежних виборців вважають за доцільне депортувати нелегальних мігрантів, вони також визнають, що реалізація цієї політики є занадто жорсткою, рейди триватимуть.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Останні роки демонструють деяке скорочення довіри союзників Вашингтона, причиною чого є внутрішньополітична нестабільність та розрив у політиці різних адміністрацій. В короткотривалій перспективі США залишатимуться настільки надійним зовнішньополітичним партнером, наскільки вони є ним зараз, однак, якщо описані процеси деградації політичних механізмів не сповільняться чи зупиняться, надійність Америки як політичного партнера зазнає негативних змін. Питання відданості Вашингтона союзникам по НАТО і у Східній Азії, і зараз важливе, ставатиме критичним у наступні роки, зі зростанням загрози масштабного збройного протистояння у Східній Азії та можливого вторгнення РФ до Європи. Якщо США не зможуть гарантувати взяті на себе формальні та неформальні зовнішньополітичні зобов'язання, боротьба за збереження американської гегемої може завершитися поразкою.

Зображення: EPA/UPG На візку розміщено напис: "Досить ненавидіти одне одного через розбіжності в думках" неподалік площі Black Lives Matter у Вашингтоні.

Зростання економічної нерівності становить серйозну загрозу для демократичних інститутів. Громадянин, що відчуває ресентимент стосовно політико-економічної системи, втрачає довіру до неї, що може призвести до радикалізації. Коли таких людей стає багато, це викликає ерозію самої системи. Недовіра та навіть неприязнь до політичних інституцій, які починають асоціюватися з ворожими "еліти", відкривають двері для популізму та експлуатації ненависті й розколів, пов’язаних з ідентичностями у політиці, що зменшує можливості для конструктивного діалогу. Це явище спостерігається в Сполучених Штатах, і наразі немає ознак, що можуть свідчити про зміну цього тренду.