Більше ніж просто протест: чому французькі школярі виходять на вулиці і які наслідки це може мати для України.
У Франції вже майже місяць тривають шкільні протести, які також поширилися на франкомовну Бельгію. На барикадах разом з учнями стоять вчителі та шкільний персонал, які захищають дітей від нападів поліції та сльозогінного газу. Під час перерв між протестами учні намагаються надолужити навчання: деякі вчителі та репетитори викладають навчальні матеріали у соціальних мережах та на онлайн-платформах. Студенти-волонтери організовують онлайн-тьюторство через Discord і TikTok.
Це дещо відрізняється від новинної картинки -- підлітки на барикадах, сутички з поліцією, зачинені школи, поранені. Вона підказує просте пояснення: перед нами черговий бунт юнацького максималізму. Але за нею губиться головне -- зміст самого протесту.
Зазвичай лідери учнівських профспілок акцентують увагу на трьох основних причинах, які викликають заворушення: недостатня кількість вчителів, переповнені класи та низьке фінансування навчальних закладів. Однак насправді протестувальники мають більш широкий спектр вимог — на сайті учнівських профспілок представлено десять пунктів, що охоплюють як проблеми в школах, так і питання справедливого доступу до університетів.
Протести учнів не виникли випадково — одночасно з ними, педагоги та інші працівники державного сектора висловлюють незадоволення урядовими намірами зменшити бюджетні витрати та призупинити зростання заробітних плат.
Перед президентськими виборами суспільство розділяється на протилежні табори: влада звинувачує опозиційні сили в провокаціях шкільних протестів, тоді як опозиція вказує на жорстокість дій правоохоронців.
Якщо відкинути політичну метушню та романтизацію протестів, можемо помітити, що деякі проблеми в освіті, які спонукали французьких школярів вийти на вулиці, знайомі й нашій країні. Тому цей досвід є для нас цікавим. Мова не про заклики до протестів — в умовах, коли країна бореться за своє існування, внутрішні конфлікти є недоречними. Проте ми можемо провести аналогію, спостерігаючи, як суспільство реагує на освітні виклики та як зростає напруга.
У французькій практиці можна виділити три захоплюючі аспекти.
1. Єдність педагогів та студентів.
Насправді протестний рух почали не учні, а викладачі однієї школи в бідному передмісті Парижа -- Кретеї. Вони вийшли на акцію протесту, бо в їхній школі бракувало вчителів і фінансування.
Згодом до них долучилися учні. "Ми вирішили: наступного дня також спробуємо, ми дамо про себе знати і спробуємо щось змінити," – поділилися старшокласники в коментарі для Radiofrance... – "Ми не маємо на меті нічого надмірного, лише найнеобхідніше, насправді".
Учні перекрили вхід до навчального закладу сміттєвими контейнерами та почали викладати в соцмережах відео про свій протест та школу. У відповідь старшокласники з інших навчальних закладів і міст Франції почали діяти аналогічно.
"Учні сприймають ту ж реальність, що й ми, і їх це викликає гнів," – зазначила в інтерв'ю The Guardian лідерка вчительської профспілки Каролін Шеве.
Чи можемо ми уявити таку картину в Україні, де на акції протесту вчителі разом з ними підтримують своїх учнів? Це може здаватися неймовірним, але це цілком можливо — якщо самі педагоги будуть готові відстоювати свої інтереси. Наразі ситуація не надто оптимістична: є кілька відважних, але більшість звикла миритися з труднощами та залишатися в тіні.
Ось свіжий приклад: сьогодні я натрапила на обговорення вчителів у соцмережах, де йшлося про те, що в деяких громадах їх змушують писати заяви за свій рахунок на осінні канікули. "Я вже написав, а хто ще з цим стикався?" -- читаю в пості. Відповіді тих, хто зіштовхнувся з подібною ситуацією, були у стилі "ну а що робити, доводиться", "один у полі не воїн". Лише один коментар містив питання: "А може, просто не погоджуватися?"
Рік тому, напередодні затвердження державного бюджету, профспілки працівників освіти запустили флешмоб у соціальних мережах, протестуючи проти обмеження прав педагогічних працівників та вимагали підвищення їхньої зарплати. Вчителям було запропоновано зробити знімки на своєму робочому місці, а студентів, батьків і всіх, кому не байдужа ситуація, закликали підтримати цю ініціативу. Проте флешмоб не став популярним серед учнів: підлітків неможливо змусити підтримувати такі акції за наказом згорі, оскільки вони реагують лише на теми, які викликають справжній інтерес і мають спільну мету.
Є й друга причина ізольованості вчительських протестів: проблеми школи та учительських зарплат у нас звикли вважати справою самих учителів. Батьки не бачать прямого зв'язку між майбутнім дитини і становищем її вчителя. А якщо з чимось не згодні чи незадоволені, беруть репетитора або скидаються грішми на потреби школи.
У той же час, під час сучасних протестів учнів у Бельгії, однією з основних вимог є перегляд або скасування освітньої реформи, що підвищує навантаження на вчителів, не компенсуючи це підвищенням їхньої заробітної плати.
2. Освіта для кожного, а не лише для привілейованих.
Протест французьких учнів, що виник з прагнення покращити умови освіти, невдовзі набув соціального характеру. Недостатнє фінансування торкається всіх навчальних закладів, але особливо відчутно це проявляється в бідніших районах, де мешкає різноманітне етнічне та мігрантське населення.
"Усі казали нам, що школа зрівнює шанси. Але сьогодні це зовсім не так, -- каже в коментарі The Guardian 16-річна Ізабелла. -- Підліток із передмістя Парижа ніколи не матиме таких можливостей, як учень із центру міста. Саме тому ми сьогодні тут".
Рівний доступ до освіти для всіх, без огляду на місце проживання чи фінансовий стан родини, є однією з основних вимог учнів. Вони розглядають освіту як спільне благо та стартову платформу для свого майбутнього: від неї залежить, з якими можливостями людина увійде в доросле життя. Тому на барикадах разом із підлітками з економічно відсталих районів можна побачити учнів заможних паризьких ліцеїв. Один із викладачів престижного ліцею Софі-Жермен, який виявляє підтримку протестувальникам, розповів The Guardian, що учні з центру Парижа продемонстрували велику солідарність з однолітками з передмість, що спростовує уявлення про те, що ми живемо в епоху егоїзму.
Формула "епохи егоїзму" нині активно обговорюється у Франції, зокрема через нову книгу соціолога Каміля Пеньї "Тріумф егоїзмів. Новий соціальний примус". Автор особливо акцентує увагу на темі освіти, стверджуючи, що, незважаючи на заяви про "рівний доступ до освіти", держава фактично відмовляється від вирішення соціальних нерівностей. Внаслідок цього, жорстка конкуренція за соціальний статус переноситься прямо у шкільні класи. У цій боротьбі заможні верстви та середній клас використовують свої фінансові ресурси й зв'язки, щоб забезпечити освітні переваги для своїх дітей. В результаті, "егоїзм" вже не є просто особистим вибором, а стає примусовою стратегією виживання в суспільстві, де немає жодних гарантій. Усе відбувається за принципом "кожен за себе".
Виходом із цієї ситуації Пеньї вважає "етику гідності": визнання того, що кожна людина має право на гідне життя, а забезпечення цієї гідності -- спільна турбота суспільства, а не приватна справа окремої родини. І саме в цьому сенсі солідарні протести вчителів, школярів і батьків у Франції можна сприймати як надію на те, що це можливо.
У цьому контексті ясно, чому учні виступають не тільки за покращення матеріально-технічної бази навчальних закладів, але й за справедливі умови вступу до вищих навчальних закладів. Протестувальники вважають цю систему непрозорою та несправедливою, оскільки вона надає переваги учням із елітних шкіл.
В Україні проблема нерівності в освіті також є актуальною. Різниця у показниках між учнями міських і сільських шкіл відзначається як в ЗНО-НМТ, так і в національних дослідженнях, а також у міжнародному тестуванні PISA. Ми постійно ведемо дискусії про те, якою повинна бути справедлива система вступу до вищих навчальних закладів, і чи варто надавати особливі умови для певних категорій абітурієнтів.
З огляду на те, що люди і таланти -- це головний капітал країни, яка веде боротьбу за своє існування, а за кордон їде молодь переважно з міст, -- школярі з маленьких містечок і сіл незабаром стануть головним ресурсом країни. Завдання підняти освіту там має стати пріоритетом держави. Це й раніше було важливим, а зараз є критичним.
3. Повстання покоління Z
Сьогоднішні протести у Франції та Бельгії очолюють підлітки, які з’явилися на світ у період з 2008 по 2010 рік. Це покоління, яке пережило свій найскладніший підлітковий етап під час ковідних локдаунів. Вони зростають, стикаючись із постійними тривожними новинами про війни, і деякі з них мають особистий досвід або чують про це від близьких (нагадаємо, що протести почалися в бідних мультикультурних районах з високим відсотком мігрантів). До того ж, вони піддаються впливу інформації про кліматичні загрози, економічні труднощі та соціальні заворушення у своїх країнах. Школярі відчувають страх, що їхнє майбутнє може бути значно гіршим, ніж те, що прожили їхні батьки.
У коментарях до новин протестувальники діляться своїми переживаннями щодо стресу від оцінок, результатів екзаменів і неможливості належно підготуватися до вступу через брак викладачів. Вони не бажають змиритися з принципом "терпи, адже так заведено в країні, де ти живеш", і жорстка реакція правоохоронців лише посилює їхню недовіру до держави, яка не виконує соціальний контракт. На плакатах, які тримають учні, можна прочитати: "Держава, яка застосовує сльозогінний газ проти старшокласників, є слабкою державою" та "Ми тут не для того, щоб провокувати безлад".
Іншою важливою рисою цього покоління є його близькість до технологій. Для самоорганізації їм не потрібна централізована допомога, вони здатні ефективно організовуватись самостійно, використовуючи соціальні мережі.
Багато з вимог школярів дорослі вважають справедливими, але до початку протестів їх не брали до уваги. Наприклад, у парламенті з лютого перебуває законопроєкт, що передбачає реформу системи вступу, але лише нещодавно прем'єр-міністр Себастьян Лекорню пообіцяв зробити її більш прозорою. Зараз уряд визнає, що деякі вимоги учнів є "абсолютно обґрунтованими" і анонсує рішення проблем, пов'язаних із нестачею вчителів та фінансуванням шкіл. Раніше ж міністр освіти Едуар Жефре публічно стверджував, що відсутність педагогів у школах не буде суттєвою проблемою.
І це хороший урок, зокрема й для українського уряду, який традиційно подавав суспільству глянцеву картинку реформ в освіті, не проговорюючи вголос реальних проблем.
Існує також більш широкий контекст: ми стали свідками кризи традиційної освітньої системи, яка продовжує функціонувати як індустріальний конвеєр для "виготовлення" спеціалістів, орієнтуючись на потреби ринку праці. Тим часом, до цієї системи прийшло покоління, яке живе в умовах високих технологій і постійних змін. Освіта повинна змінюватися, і це завдання, яке стоїть перед усіма країнами.
