Чи буде достатньо нашої любові, щоб досягти перемоги?

Останні незайняті, або Чому ми завжди трохи відстаємо у здобутті незалежності?

Ми часто обговорюємо незалежність через призму геополітики, ідентичності, боротьби й самовизначення. Але чим довше триває війна, тим більше я усвідомлюю, що справжня незалежність не полягає в гаслах, деклараціях чи закликах. Вона повинна мати інше коріння — те, чого нам завжди бракувало впродовж століть, коли ми намагалися створити свою державу.

Україна одна з найдавніших модерних європейських націй, коріння якої тягнеться у XVI століття. І водночас ми стали однією з останніх країн Європи, яка отримала незалежність і створила свою державу. Чому?

Найбільшу небезпеку нашій державності під час воєн за незалежність чи в мирний час приносили ми самі.

Після загибелі Богдана Хмельницького Україна, замість того щоб зміцнити свою єдність та розпочати процес створення власної держави, вступила в період Руїни. Протягом майже 50 років країна переживала громадянську війну, де брати піднімали мечі один проти одного, полковники міняли гетьманів, немов у шаховій партії, то під московськими, то під польськими, а іноді й під османськими знаменами. Внаслідок внутрішніх суперечок, амбіцій, егоїзму та зрад ми втратили можливість мати Гетьманську державу.

Минуло 200 років, і на початку ХХ століття ми знову отримали унікальний шанс відновити державу. Але не змогли домовитись і розпочали війну одне проти одного. Соціалісти, есери, анархісти, гетьманці, петлюрівці - кожен тягнув в інший бік.

І доки ми сперечалися, поляки та росіяни окуповували наші міста, розривали Україну навпіл між собою. І знову ми втратили державу не тому, що не мали зброї, а тому, що не мали єдності.

Найстрашніше, що ми не вивчили цих уроків. Бо навіть у вигнанні, еміграції українські політики більше змагалися одне з одним, ніж об'єднувалися.

Чи можливо втрачати свою країну знову і знову, не отримуючи жодного уроку з цього досвіду?

У 1991 році ми отримали безпрецедентну можливість вибороти незалежність. Проте, поряд з формуванням держави, нам не вдалося оволодіти найважливішим - вмінням жити в єдності. Ми двічі виходили на Майдани, оскільки прагнули свободи та справедливості. Але після кожної перемоги знову потрапляли в пастку розчарування, внутрішніх конфліктів і боротьби за владу. Політичні суперники блокували реформи, а в армії панували інтриги. Інформаційний простір заполонили токшоу, де замість конструктивних діалогів ми спостерігали "собачі бої" між політиками та експертами, які обмінювалися взаємними звинуваченнями.

Навіть під час повномасштабного вторгнення наша єдність протрималася лише кілька місяців. Тільки-но ворог відступив від Києва, наші політики одразу розпочали внутрішні війни, більше б'ючись та знищуючи одне одного всередині, ніж воюючи з ворогами. Як і 100 років тому, єдність, довіра досі лишаються нашим найслабшим місцем. А політики, замість того щоб підсилювати армію на користь своїх рейтингів, точно так само, як і колись, нищать відомих військових.

Отже, можна зробити висновок, що за всі ці століття, які ми витратили на боротьбу за незалежність та створення потужної держави, нам не вистачало не стільки мужності, скільки довіри, єдності, поваги та взаємної любові. Важливо навчитися сприймати кожного українця як рівного, незважаючи на різні погляди, політичний досвід та віросповідання.

Протягом століть боротьби ми здобули вміння жертвувати собою за нашу Україну. Однак, ми ще не навчилися слухати та любити один одного, не вміємо довіряти і висловлювати вдячність.

Коли нація любить, вона будує, а не руйнує

Любов - це не просто почуття. Це вміння залишатися людиною там, де легко втратити людяність. Любити когось - це дбати, пробачати, підтримувати, бути поруч у найважчі хвилини. Коли говоримо про любов до країни, маємо на увазі мільйони простих вчинків: чесно виконана робота і сплачені податки. Це коли не крадуть нашого голосу на виборах за 100 гривень або через "дії" у спеціальних додатках. Це ті маленькі щоденні кроки, які разом становлять велике "так" незалежності.

Нація, що цінує себе, має потенціал до творчості. Вона не знищує супротивника з ненависті, а захищає свою територію з любов’ю та турботою. Вона не звертається до приниження слабших, а підтримує і піднімає їх у важкі часи. Навіть якщо ми матимемо наймогутнішу армію, без любові вона перетвориться на бездушну машину, що руйнує все на своєму шляху.

Нація, що поважає себе, не потребує ворогів ані всередині, ані зовні. Вона прагне знайти спільне гідне майбутнє, бажає жити, створювати сім’ї, навчати, будувати та творити нове.

Ми не воюємо, щоб когось знищити. Ми воюємо, щоб продовжити любити - своїх дітей, батьків, наші міста, мову, стиль життя. І саме тому ми не зламалися. А навчилися відповідати темряві світлом, ненависті людяністю. Це і є головна ознака зрілої нації.

Досить лише поглянути довкола, щоб усвідомити, як ця любов проростає в нашому житті. Вона виявляється в медсестрах, які не залишають поранених під час обстрілів. У вчителях, що продовжують навчати зі сховищ. У рятувальниках, які, незважаючи на небезпеку, допомагають людям, що опинилися під завалами. У волонтерах, які вже 11 років поспіль доставляють пакунки на фронт. У безіменному незнайомцеві, який оплачує твою каву в дорозі. Ми — нація, де любов до ближнього стає не просто красивою фразою, а щоденною реальністю.

Для мене ця істина відкрилася не за читанням книжок чи в дискусіях із друзями. Вона відкрилася на війні. Там, де, здавалося б, усе має бути про смерть, я вперше побачив справжнє життя та любов. У погляді побратима, допомозі під обстрілами, жартах на нулі, тиші перед боєм. Ці моменти були не про страх, а про цінність, підтримку, залученість. Про те, що ми здатні любити навіть там, де, здається, все кишить ненавистю і смертю. І це наша перевага. Це глибинний код нашої нації, яка в найстрашніші миті свого існування діє за заповітом Сковороди: "Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю."

Яка буде Україна після перемоги?

Дехто після перемоги прагне справедливості. Інші ж вимагають покарання за корупційні злочини та за втрати територій і людей, які сталися на початку повномасштабного вторгнення. Є ті, хто вважає, що нам потрібно відновити країну, примусово повертаючи всіх, хто виїхав під час війни за кордон. А хтось закликає до створення нової мілітаризованої держави, де діти мають навчатися військовим навичкам і вбивству з п’яти років.

Знову спалахують суперечки, взаємні звинувачення, й війна між усіма. І все це відбувається на тлі глибокої роз'єднаності суспільства, яка зберігається вже на четвертому році конфлікту. Є поділ між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився. Між тими, хто залишився, та тими, хто пішов на фронт. Між бійцями та тими, хто ухиляється від служби й військового обов'язку. І, звичайно ж, між владою та опозицією. За ці роки політики, замість того щоб знайти спільну мову, лише ще більше загострили конфлікти. Ніхто з них не готовий до компромісу, оскільки готуються до боротьби за владу будь-якою ціною. Зокрема, вони планують незаконно втручатися у виборчі процеси.

Ця гримуча суміш буде здатна підірвати країну зсередини за кілька років після перемир'я.

Отже, яка ж є альтернатива? Вона полягає в тому, що вихід знаходиться там, де й початок. Адже там, де відсутня любов, все виглядає порожнім і мертвим, навіть якщо навколо є інші блага. Тому нам потрібно розпочати відновлення нашої країни з фундаментальних цінностей. Ми повинні створити державу, в основі якої лежатимуть єдність, взаємоповага, довіра та любов.

Не просто сильну країну, а ту країну, де поважають гідність. Де довіра, відкритість і любов перестануть бути вразливістю і стануть нормою. Де можна плакати і сміятися, не боятися, що тебе засудять. Там, де молодь мріятиме не виїхати, а реалізуватися тут. Країна, яку любиш не через обов'язок чи примус дипломатичних консульств, а через підтримку з боку держави. Країна, в яку хочеться повертатися, бо тебе там чекатимуть і підтримуватимуть, а не звинувачуватимуть і не обкладатимуть надмірними податками. Країна, де ти почуватимеш себе громадянином, а не, як сказав один представник команди Зеленського, "гускою, яку щипають" правоохоронні та органи перевірки. Країну, яку любиш і яка любить тебе. Бо любов - це поєднання двох, які приймають одне одного такими, як є, творячи простір для взаємного зростання.

Любов — це не прояв слабкості, а джерело найбільшої сили. Це не втеча від реальності, а, навпаки, шлях до неї. Люди, що приносять руйнування, ніколи не зрозуміють цієї істини. Для росіян, які живуть у ненависті та безнадії, важко зрозуміти, чому ми продовжуємо співати пісні та готувати вечері, навіть коли звучать сирени. Чому висаджуємо квіти біля зруйнованих будинків. Ми залишаємося живими, адже любимо. І навіть у часи війни ми вміємо мріяти про краще майбутнє.

Так, війна ще не завершена. Проте ми зберегли і навіть примножили найважливіше – уміння любити. Любити себе, одне одного, життя. І це свідчить про те, що як нація ми готові до завтрашнього дня. Але наше майбутнє матиме сенс лише тоді, коли буде побудоване не на ненависті, а на взаємоповазі, довірі, підтримці, жертовності та любові.

Тільки на цих принципах зможемо зберегти державу, розірвавши майже 400-річне коло бездержавності та самознищення, ставши самодостатньою частиною сім'ї вільних народів світу.