Вартість вибору

Верховна Рада України ухвалила закон, який фактично підриває незалежність НАБУ та САП. Це не лише зміна в підпорядкуванні. Це не технічна корекція, як намагаються подати цю ситуацію. Це руйнування антикорупційної інфраструктури, яка була створена після Революції Гідності зусиллями громадянського суспільства, під тиском міжнародних партнерів та на вимогу українців, які прагнули чесної та прозорої держави, за яку багато хто віддав своє життя.

Сьогодні цей вибір зраджено.

Це рішення не лише підриває основи постмайданної архітектури, але й стає втратою важливих орієнтирів, знущанням над пам'яттю. Воно знаменує початок авторитарного відхилення, коли влада зосереджується в руках однієї особи без будь-якого балансу, відповідальності чи страху бути викритим.

Історично ми спостерігали ці ознаки.

В нашій історії мали місце вибори, які назавжди змінили долю країни.

Сьогодні — це один із тих днів.

В ці моменти я розмірковую про свій вибір.

Бо кожна людина -- навіть у найтемніші часи робить свій вибір. Обрати страх чи обрати гідність. Бути рабом обставин чи зберегти себе.

Я хочу звернутися до тих, хто сьогодні, попри шалений адміністративний, політичний і моральний тиск, сказав: ні. Хто не натиснув зелену кнопку. Хто залишився вірним присязі, здоровому глузду, а головне совісті.

Я знаю, як вам було важко. Я знаю, як вас залякували, знецінювали, вмовляли. Але ви витримали. Історія бачить вас. Історія запам'ятає.

Сьогодні не планую вдаватися до пафосу, вживаючи фрази на кшталт "це кінець початку" або "ми вступаємо в нову еру". Але одне точно: історія України повторюється. Влада, яка приходить до керма, постійно намагається підкорити цей народ. Спробує зламати його дух, перетворити на безмовну масу. І знову настає момент, коли вона помиляється.

Бо ця нація має своєрідну сутність. Її серце сповнене болю, неспокою і гордості. Це країна, що піднімалася на боротьбу. Вона протистояла труднощам, зазнавала втрат, але завжди знаходила сили відродитися.

Я впевнений у своїх словах, адже я теж є частиною цієї оповіді.

Коли я був на порозі свого 17-річчя, розпочався перший Майдан. А в 26 років я став свідком початку Революції Гідності.

Я була свідком того, як надія з'являється на світ, а потім її безжально знищують. Я згадую ті перші дні після втрати Криму, перші похоронки з фронту, перші закони, які здавалися катастрофічними. В моїй пам'яті залишилось відчуття: все, ми зазнали поразки. Ми впали. Назад дороги немає.

Але шлях уперед завжди з'являвся. Бо країна -- це не політики. Країна -- це її нерв. Це її молодь. Її волонтери. Її громадянське суспільство. Її вільні журналісти. Її вчителі. Її прості виборці, які вміють розрізняти правду і фальш.

Отже, сьогодні святкують ті, хто сподівається на можливість повернення у минуле. Так, сьогодні радіють реваншисти, які вважають, що можна забрати назад події 2014 року. Але це всього лише ілюзія.

Найнебезпечніша ілюзія в політиці -- це повірити, що ви сильніші за час. Що можна керувати країною так, ніби вона безпам'ятна. Що можна перекупити все і уникнути покарання.

Ця влада, як і її попередники, рано чи пізно зустрінеться з істинним становищем справ. А істина полягає в тому, що Україна зазнала змін. І ці зміни незворотні. Навіть якщо на даний момент кілька ключових механізмів були призупинені.

Ми знову опинимося на тривалій дорозі. Через труднощі, зневіру, протидію та нові виклики.

Проте найважливіше — залишатися вірним собі. Зберігати чіткість у думках. Не піддаватися тиску. Не зраджувати своїм принципам. Не знижувати планку. Бути поруч із тими, хто несе світло. Тими, хто пам’ятає, з чого все почалося.

Бо врешті-решт, країна будується не вчорашнім днем, а завтрашнім. І кожен із нас її частина. Те, що ми робимо сьогодні, -- або додає сил її майбутньому, або послаблює його.

Будьмо стійкими. Не для влади. Не для Європи. А для власного розвитку.

Щоб через десятиліття, коли ми заглянемо в минуле, нам не було б соромно за те, що робили сьогодні.