Денис Гороховський: Як Україні вдалося розробити унікальну систему обміну військовополоненими в умовах війни.
Війна в Україні має безліч унікальних аспектів. Один із них стосується процесу обміну військовополоненими. Це вперше, коли країна, що переживає масштабний, виснажливий та кровопролитний конфлікт, змогла не лише вести переговори, а й організовувати регулярні обміни військовослужбовцями. Цей процес відбувається не в період перемир'я або після підписання угод про капітуляцію, а під час активних бойових дій, коли щодня тривають повітряні тривоги, запускаються дрони, працює артилерія, а противник обстрілює цивільні населені пункти навіть у дні обміну. Це є результатом ретельного планування, використання дипломатичних і військових методів, міжнародного тиску та зусиль, які координує Штаб при Головному управлінні розвідки.
Відповідно до норм Женевської конвенції, зокрема статей 118 і 119, процес репатріації військовополонених розпочинається лише після завершення бойових дій. Цей принцип вважався практично непорушним. До початку російсько-української війни обміни військовополоненими під час збройних конфліктів мали, як правило, характер виняткових випадків і відбувалися переважно у спеціальних ситуаціях. У більшості випадків такі обміни були або неформальними, або відкладеними до укладання політичних угод. Історія XX століття це яскраво підтверджує.
Після Варшавської битви 1920 року, відомої як "Диво на Віслі", обміни військовополоненими під час активних бойових дій не відбувалися, незважаючи на те, що десятки тисяч солдатів з обох сторін опинилися в полоні. Лише в 1921 році сторони змогли домовитися про обмін "всіх на всіх". Проте навіть після укладення угоди, не вдалося повернути всіх: понад 20 тисяч радянських солдатів загинули в польському полоні через хвороби і голод, а ще 25 тисяч вирішили залишитися в Європі, приєднавшись до армії УНР або осівши в інших країнах. У відповідь СРСР репатріював 27 тисяч польських військових, але й серед них не було всіх. Ця асиметрія стала характерною рисою багатьох обмінів, що здійснювалися після закінчення війни.
Радянсько-фінська війна, що завершилася у березні 1940 року, ще раз продемонструвала, що питання полонених під час активних бойових дій не є пріоритетними. Основними темами перемовин стали територіальні суперечки, кордони та політичні вимоги. Інформація про військових, які потрапили в полон, була засекречена. Фінська сторона стверджувала, що утримує більше 6 тисяч радянських солдатів, серед яких близько 300 офіцерів, тоді як СРСР визнав лише 5 тисяч. В результаті, більшість полонених, після повернення до Радянського Союзу, стали жертвами репресій, а фінські військові отримували пропозиції відмовитися від повернення, але це не дало результату.
Друга світова війна, незважаючи на свій величезний масштаб і високий рівень технологічного розвитку бойових дій, не стала епохою організованого обміну військовополоненими під час активних бойових дій. З близько 35 мільйонів осіб, які потрапили в полон, лише невелика кількість змогла повернутися додому під час конфлікту, і це відбувалося здебільшого завдяки приватним угодам між командирами на місцях або в випадках серйозних захворювань. Справжні масштабні обміни розпочалися лише після капітуляції і укладення міжнародних угод.
Навіть у післявоєнну епоху, де здавалося б, уже існували міжнародні структури для медіації, практика залишалася незмінною. Операція "Великий обмін" після Корейської війни 1953 року відбулася вже після перемир'я, під наглядом нейтрального агентства, до якого входили представники Швейцарії, Індії, Швеції, Чехословаччини та Польщі. Полонені мали право самостійно вирішити, чи хочуть повернутись. І понад 22 тисячі солдатів Північної Кореї й Китаю відмовились -- вони обрали Тайвань або інші нейтральні країни. У В'єтнамі обмін став можливим лише після Паризької мирної угоди. Сторони повернули десятки тисяч людей -- військових і цивільних, але не під час бойових дій, а після їхнього завершення.
У новітній історії Ізраїль так само, як і Україна, прагне повернути своїх за будь-яку ціну. Але й у його випадку обміни відбуваються тільки після перемир'я. Домовленості залишаються закритими, нерідко асиметричними: десятки або навіть сотні палестинських ув'язнених в обмін на кількох ізраїльтян. Наприклад, у січні 2025 року Ізраїль звільнив близько 90 палестинців заради трьох заручників. Проте ізраїльська модель -- це політика винятків, а не системність.
У контексті історичних аналогій український досвід виглядає дійсно унікальним. Незважаючи на інтенсивні бойові дії, постійні втрати і обстріли, Україні вдалося створити стабільну систему обміну полоненими. Це не просто випадкові акції, а ретельно продумана структура.
Важливу роль у цій системі виконує Координаційний штаб з питань військовополонених, що діє при ГУР. Завдяки його зусиллям була створена інформаційна платформа, яка збирає та аналізує дані про захисників, які опинилися в полоні або вважаються зниклими. Розбудована мережа регіональних приймалень, функціонує онлайн-підтримка, гаряча лінія та консультаційні центри. Після повернення кожен проходить через процес реабілітації та адаптації. Сім’ї можуть отримати психологічну, правову та матеріальну підтримку. Для дітей військовополонених і тих, хто зник безвісти, започатковано гуманітарний проєкт "Люди майбутнього".
Ця робота також охоплює репатріацію тіл загиблих. Важливим напрямком є пошук можливостей для повернення незаконно утримуваних цивільних осіб, хоча міжнародне право не має чітких норм, що регулюють такі ситуації під час конфліктів. Ініціативи ГУР забезпечують постійний розвиток цієї діяльності.
Обміни, які почались після переговорів у Стамбулі, не стали результатом поступок з боку російської сторони. Йдеться про наполегливу і часто непублічну роботу -- як дипломатичну, так і розвідоперативну - з боку України та її міжнародних партнерів. При цьому ворог нерідко намагається знівелювати ефект від таких подій, здійснюючи інформаційні атаки чи обстріли саме в день обміну. Але для суспільства кожне повернення - це не цифра, а жива історія, ім'я, обличчя.
Україна не вдається до гучних заяв, проте проявляє рішучість у своїх діях. Саме в цьому полягає істинна цінність її стратегії: повернення втраченого стало невід’ємною складовою державної політики, навіть у найважчих ситуаціях.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.
