Діти - об'єкт етноциду, або яничари в минулому та сучасності...
Практика насильницького викрадення РФ українських дітей не нова - подібне відомо з часів середньовіччя, німецького нацизму і сталінського СРСР
Діти, особливо під час війни, завжди були "цінним ресурсом" для агресора. Так було в далекому середньовіччі, коли ще й гадки не мали про міжнародне право, так, на жаль, залишається у столітті ХХІ, коли країна-агресор РФ викрадає українських дітей. Тож кого наслідує держава, яка позиціонує себе як носійку "високої гуманістичної культури"?
ЯНИЧАРИ - "СЛУГИ СУЛТАНА". ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ (XV-XVIII СТ.)
Починаючи з ХІV століття, османи, здійснюючи загарбницькі напади, брали в полон хлопчиків християнських поневолених народів, переважно балканських: сербів, болгар, греків і формували з них військо. Згодом ця практика отримала назву "девширме" - "податок кров'ю", тобто податок дітьми - і означала тотальний рекрутський набір. За законом дітей мали б забирати раз на 5 років, але його не дотримувалися, адже велика імперія постійно воювала, потребуючи нових солдатів. Щороку з окупованих територій до Стамбула забирали приблизно 2500 дітей. "Кривавий податок" вважався в балканських народів одним із найважчих. Тому дітей переховували, одружували в дитячому віці (одруженого не мали права забрати - ред.), чинили час від часу збройний опір. Хоча, з іншого боку, потрапити до яничар іноді означало зробити блискучу кар'єру на чужині.
Оптимальним віком для набору вважали 8-10 років, хоча приймали і молодших, і старших дітей. Здорові, розумні та привабливі хлопчики піддавалися індоктринації: їх обрізали, навертали до ісламу і виховували в умовах жорсткої дисципліни. Згодом їх використовували як яничарів — елітних солдатів султана. Це була державна система "переформатування" ідентичності, що тривала кілька століть, аж до початку XVIII століття. Із навчанням "потурчених" хлопців формувалася елітна каста військових та державних службовців, що підпорядковувалися лише султану. Хоча спочатку правила, за якими виховувалися майбутні яничари, були надзвичайно суворими — зокрема, існувала заборона на шлюб та зайняття торгівлею, з часом ці обмеження стали менш жорсткими.
КАФА - МІСТО-ПРОПАСТЬ, ЩО ЗАХЛИСТУВАЛА ДОЛІ ТИСЯЧІ КРІПКИХ УКРАЇНЦІВ.
У XV-XVIII століттях Крим слугував одним із найбільших центрів работоргівлі, фактично порівнюваним з трансантлантичним. Цей регіон постачав величезну кількість невільників до Османської імперії та країн ісламського Сходу. Наприклад, у Кафі (сучасна Феодосія), яку також іменували "маленьким Стамбулом", нерідко одночасно перебувало до 30 тисяч рабів. Михайло (Михалон) Литвин, посол Великого князівства Литовського у Кримському ханстві та мемуарист XVI століття, описуючи Кафу, зазначав: "Це не місто, а безодня, у яку стікає наша кров...". Евлія Челебі, відомий турецький мандрівник, також висловлювався про жахи цього місця: "Той, хто не бачив цього ринку, не знає, що таке справжня дійсність. Тут матері розлучають зі синами та доньками, синів - з батьками та братами, їх продають під звуки плачу, стогону, криків про допомогу, великого горя та скорботи...".
Татари здійснювали викрадення дітей під час своїх набігів на українські території. Малюків продавали в рабство або виховували в традиціях ісламу. Доля таких дітей варіювалася від домашнього обслуговування до потрапляння до гаремів (для дівчат), а хлопці часто ставали військовими, зокрема яничарами, в Османській імперії. Через невільницькі ринки Криму, зокрема через місто Кафу, пройшли сотні тисяч українських дітей.
Цікаво відзначити, що українські жінки та діти нерідко опинялися в Каффі через московських загарбників. Вони потрапляли в полон під час сутичок із запорожцями або ж у ході каральних експедицій на українські території. Частина з них залишалася в Москві, Санкт-Петербурзі та інших містах як раби, тоді як інші продавалися на невільницьких ринках Криму. Однак не лише українці страждали від московитів; шведи та фіни також зазнали жахливих втрат. Після завершення Північної війни, що відбулася в XVIII столітті, багато шведських жінок і дітей були захоплені і відправлені до Криму в ролі рабів. Консул Швеції намагався викупити їх, але коштів не вистачало, адже білі скандинави мали високу ціну.
Це стало величезною трагедією для родини, батьків та викрадених дітей. Не випадково, у фольклорі багатьох народів можна знайти безліч пісень і творів про рабство й неволю. Про яничарство, зокрема, йдеться в романі Романа Іваничука "Мальви", написаному ще в 60-х роках ХХ століття, який і досі залишається актуальним.
НАЦИСТСЬКА НІМЕЧЧИНА: "ЛЕБЕНСБОРН" ТА ВИКРАДЕННЯ ДІТЕЙ
У 1935 р. у нацистській Німеччині, за особистою вказівкою Генріха Гіммлера, в складі Головного управління раси і поселень була створена організація "Лебенсборн" ("Джерело життя") - своєрідне центральне управління Будинками матері та дитини, що мало на меті опікуватися молодими "расово чистими" матерями-німкенями та вихованням "арійських" немовлят. Власних малюків німцям не вистачало, тож вони вдавалися до практики викрадання дітей інших національностей, які відповідали стандартам "справжніх арійців": світлі очі, світло-русяве волосся, біла шкіра тощо.
Близько 200 тисяч дітей, переважно з "арійською зовнішністю", були викрадені з Польщі, Чехії, Словаччини, Норвегії, Данії, України та інших територій, що перебували під окупацією. Їх примусово "онімечували": змінювали їхні імена, забороняли спілкування рідною мовою і виховували в прийомних сім'ях. Діти, які не відповідали стандартам "онімечення", іноді ставали жертвами вбивств або потрапляли до концтаборів.
Схожий досвід пережила чешка Марія Долежалова-Шупікова, яка нещодавно пішла з життя у віці 88 років. У десятирічному віці її разом з дев'ятьма іншими дітьми депортували з знищеного нацистами села Лідіце спершу до Польщі. Там її «онімечували» та «перевиховували», а згодом перевезли до Німеччини. Там дівчинка змушена була жити з новими німецькими батьками під новим ім'ям Інгеборг Шіллер. Їй суворо забороняли згадувати про її минуле та спілкуватися чеською мовою. Нацистам вдалося досягти своєї мети – за три роки дівчина фактично забула рідну мову, залишивши в пам'яті лише своє ім'я Марі.
На Нюрнберзькому процесі в жовтні 1947 року членам "Лебенсборну" були висунуті декілька звинувачень, зокрема й звинувачення у злочині проти людяності: вивезення дітей з окупованих територій.
СРСР: ВИМУШЕНЕ РОЗДІЛЕННЯ ДІТЕЙ ТА ІДЕОЛОГІЧНЕ ВИХОВАННЯ
З моменту заснування СРСР радянська влада створила обширну нормативно-правову базу щодо репресованих дітей, що мала грифування "Цілком секретно" та "Секретно". Ця база порушувала всі основні норми і принципи міжнародного права.
В країні існувала розгалужена система дитячих установ, яка включала дитячі будинки, спеціалізовані розподільники, табори для дітей та трудові колонії. Значна кількість дітей, зокрема тих, чиї батьки були визнані "ворогами народу", стала ізольованою частиною суспільства. Вони зазнавали морального та психологічного тиску, а також проходили процес "перевиховання". Ще в 20-х роках XX століття одна полька, перебуваючи у в'язниці, написала саркастичний і гнівний лист головному чекісту Феліксу Дзержинському, висловлюючи свою "подяку" за те, що її трирічний син залишався з нею в тюрмі, а не потрапив до дитячого будинку – "фабрики ангелів", де дітей часто чекала смерть.
У 1937-1938 роках практика відбору дітей у батьків набула масштабного характеру. Одним із ключових документів, що визначав покарання для дітей "ворогів народу", став наказ наркома НКВС СРСР М. Єжова № 00486, виданий 15 серпня 1937 року, під назвою "Об операции по репрессированию жен и детей изменников родины". Цей документ детально викладав процедуру репресій, завершальною стадією якої був всепроникний контроль та облік. Частина дітей потрапляла до виправно-трудових колоній НКВС, інші — до спеціалізованих дитячих будинків, заснованих Наркомосвіти республік, а немовлята разом із матерями відправлялися до в'язниць і на каторгу. Щодо старших дітей, які досягли 15-річного віку, питання вирішувалося індивідуально: їх могли направити в дитячі будинки в інших союзних республіках або залишити у родичів. Однак небагато родичів наважувалися взяти до себе дитину "ворога народу", адже не мали чим її забезпечити, а також піддавалися ризику пильного нагляду з боку НКВС. Важко навіть уявити, яку величезну шкоду радянська влада заподіяла сімейним інститутам. Скільки тисяч родин було знищено; скільки мільйонів дітей, розлучених із матерями, братами й сестрами, позбулися радостей дитинства, скільки родинних зв'язків було втрачене назавжди. Це була надзвичайно жорстока і цинічна політика, що лише заявляла про свою турботу про дітей.
Схожа практика мала місце як під час війни, так і в повоєнний період, зокрема стосовно родин українських повстанців (ОУН-УПА) та тих, кого вважали "антирадянськими елементами". Такого роду дітей було тисячі. Один з яскравих прикладів – Юрій Шухевич, син Романа Шухевича. У 1941 році, у віці 11 років, його заарештували, а разом із матір'ю заслали до Сибіру. Через два роки, коли Юрію виповнилося 13, їх розлучили: хлопця направили до дитбудинку для "ворогів народу" на Донбасі для перевиховання. Юрій двічі намагався втекти, але його щоразу ловили і повертали назад у дитбудинок.
XXI СТОЛІТТЯ - ІСТОРІЯ ВІДТВОРЮЄ СЕБЕ...
Тож РФ таки по праву вважається "правонаступницею" СРСР. Красиві "достоєвські" фрази про "слєзу ребьонка" - лише слова. Єдиною метою держави СРСР було утримання - будь-якими методами - влади більшовиків, згодом - верхівки КПРС, у нинішній РФ - влади Путіна. Війна для цього годиться якнайкраще, адже, за словами того ж таки Фьодора Міхайловіча, "ніщо так не єднає... верхи і низи, як війна, прикриваючи прірву, розверсту між ними в мирний час..." А діти? Діти - це лише один із дієвих засобів пропаганди: від "розіп'ятого хлопчика" на зорі російської агресії, коли треба було "завести", максимально наелектризувати легковірні та вразливі електоральні маси, до "всиновленого" кремлівською топ-чиновницею депортованого українського хлопця з розбомбленого вщент російськими військами Маріуполя, покликаного бути зразковим утіленням долі української дитини в РФ.
За даними ООН та правозахисних організацій, починаючи з 2014 р. десятки тисяч українських дітей були депортовані на територію РФ. Їх розміщують у прийомні родини, дають російське громадянство, "перевиховують", забороняють розмовляти українською мовою. За незаконну депортацію та переміщення дітей з окупованих територій України до РФ, що є порушенням Женевської конвенції від 12 серпня 1949 р., Міжнародний кримінальний суд видав у 2023 р. ордер на арешт Путіна та Марії Львової-Бєлової - уповноваженої при президентові РФ з прав дитини.
Таким чином, країна-агресор систематично вчиняє злочини проти українського народу, повторюючи жорстокі практики середньовіччя, нацистської Німеччини та Радянського Союзу. Нещодавно з’явилася інформація про ще одну українську дитину, яка була повернена з Росії. Хлопчик, якого насильно вивезли з окупованого Маріуполя у 2022 році і розлучили з матір'ю, нарешті знову опинився на рідній землі. Ми радіємо цьому, усвідомлюючи, наскільки складно вирватися з жадібних рук Москви, особливо коли мова йде про українських дітей.
Світлана Шевцова з Києва
