Безпекові гарантії: що Тайвань може запропонувати Україні та чому між Україною і Тайванем існують паралелі.
Коли йдеться про питання війни та миру в рамках глобальних геополітичних динамік, Україна та Тайвань часто згадуються в одному контексті. Обидві нації стикаються з ризиком перетворитися на розмінну монету у великих міжнародних іграх, і, звісно, вони обидві прагнуть уникнути цього сценарію. Тайвань часто наводять як приклад для України щодо ефективних механізмів безпекових гарантій. Однак Україна також може поділитися важливими уроками з Тайванем, демонструючи, які засоби дійсно працюють, а які лише створюють ілюзію захисту.
Гарантії безпеки можна уявити як особливий міцний бар'єр, що оберігає країну від будь-яких загроз. Проте жодні міжнародні зобов'язання не в змозі захистити від катастроф, спричинених людською діяльністю чи природними катаклізмами. Тому варто розглядати поняття гарантій як засіб для запобігання найгіршим сценаріям, які можливо уникнути. Загрози, які можуть виникнути, можуть бути різного характеру, не обмежуючись лише військовими конфліктами. Відповідно, й інструменти захисту можуть бути різноманітними.
Збройні сили Тайваню здійснюють заплановані тренування, фото: gettyimages.
Зокрема, слід зазначити зобов'язання колективної безпеки, що реалізуються в рамках НАТО та у співпраці США з основними партнерами. Це взаємозв'язок спільних інтересів та військової співпраці, який проявляється через спільні закупівлі, крос-базування, навчальні програми, командні структури та військову логістику.
Існує також можливість отримання зовнішньої військової підтримки без зобов'язання до спільних бойових дій — це може включати в себе допомогу у створенні оборонних споруд, постачання зброї та проведення навчань. Існує безліч прикладів такого співробітництва; часом важко визначити чітку межу між цим та колективною обороною, як це спостерігається у взаємодії між США і провідними державами з Ізраїлем і Тайванем.
Запуск американської артилерійської ракетної системи HIMARS з бази Цзюпен у Піндуні, Тайвань. Фото: gettyimages.
Існують цивільні механізми, що формують поведінкові норми, порушення яких створює загрози для агресора. Прикладами таких інструментів можуть слугувати різноманітні угоди, включаючи Будапештський меморандум та організації, як-от Шанхайська організація співпраці.
Важко навести приклад, коли гарантії базувалися б лише на зовнішніх механізмах; можливо, таких випадків і не існує. Найчастіше це поєднання внутрішніх і зовнішніх інструментів.
У цій комбінації суттєвими є пропорції, а також, можна сказати, вартість "пакету".
Надмірне покладання на внутрішні інструменти може перевантажити економіку і зробити країну довічним реципієнтом зовнішньої допомоги.
З іншого боку, надмірна залежність від зовнішніх ресурсів може зробити країну вразливою до політичного і економічного тиску. Агресор здатний намагатися впровадити свої інтереси в політичну та економічну структуру потенційних жертв зовнішньої агресії, а внутрішня дестабілізація в слабких країнах під значними гарантіями, безумовно, призведе до зниження готовності гарантів виконувати свої зобов'язання.
Оцінка ефективності різних інструментів, а також їх недоліків, значною мірою ґрунтується на історичних прикладах, що може призводити до значних неточностей у висновках.
На країни НАТО не було зовнішнього нападу, тому прийнято вважати, що гарантії НАТО надійні.
Однак, якби Російська Федерація не вчинила агресію щодо України, тоді запевнення, закладені в Будапештському меморандумі, можна було б вважати дійсними і надійними гарантіями.
Мережа відносин, що сформувалася навколо визначення кордонів і стала основою Шанхайської організації співпраці, протягом тривалого часу підтримувала баланс інтересів між Китаєм та Росією в Центральній Азії. Проте ШОС не зміг надати Ірану необхідної підтримки у залученні Китаю та Росії для захисту від атак США та Ізраїлю на іранські ядерні об'єкти.
Гарантії Ізраїлю завжди вели його до перемог у війнах. Однак ці гарантії визначальною мірою покладаються на здатність Ізраїлю захищати самого себе і не перетворювати очікування допомоги з боку гарантів на безпековий фетиш. Але так само очевидно, що якби Ізраїль зазнав колись поразки, політична та експертна думка щодо його міжнародних гарантій стала б такою ж невисокою, як і до запевнень Будапештського меморандуму, що, як виявилося, нічого не гарантували.
Отже, складно визначити, які інструменти ефективні, а які не заслуговують на увагу, якщо не враховувати специфіку безпекової ситуації в певній країні.
Тайвань є суттєвим прикладом для України, демонструючи комплексний підхід до забезпечення безпеки як внутрішніми, так і зовнішніми методами. Водночас, Україна може поділитися з Тайванем цінним досвідом, вказуючи на ті інструменти, які справді ефективні, а також на ті, що лише надають ілюзію захисту.
По завершенні Другої світової війни та внаслідок політично-географічного поділу Китаю на материкову Китайську Народну Республіку (КНР) і Республіку Китай, більш відому як Тайвань, який обрав курс ліберального капіталізму, США фактично стали ключовим військовим партнером Тайваню. Саме тайваньський уряд представляв Китай в Раді Безпеки ООН.
Ця концепція зазнала еволюції, і після Корейської війни, яка суттєво вплинула на безпекову політику Заходу, у грудні 1954 року у Вашингтоні було укладено угоду про взаємну оборону між США та Республікою Китай (відомою як Тайвань).
Це був повноцінний оборонний альянс, подібний до угод США з Південною Кореєю та Японією. Угода зазначала, що в разі агресії проти Тайваню чи сусідніх Пескадорських островів обидві сторони "вживуть спільних заходів для відбиття нападу", що фактично зобов'язувало Сполучені Штати включитися у військові дії. Крім того, документ дозволяв розміщення американських військових та військових радників на острові, щоб забезпечити спільну оборону. У період з 1950 по 1970 роки на Тайвані постійно перебувало близько тридцяти тисяч американських солдатів, а військово-повітряні сили США здійснювали патрулювання Тайванської протоки.
У 1970-х роках Сполучені Штати здійснили стратегічний крок, спрямований на створення розколу між Китайською Народною Республікою та колишнім Радянським Союзом, який становив серйозну загрозу для американських інтересів. Президент-республіканець Річард Ніксон, керуючись порадами видатного політичного аналітика Генрі Кіссінджера, "відірвав" Китай від радянського впливу. Хоча континентальний Китай залишався комуністичним в більшому обсязі, ніж радянська імперія в той час, він погодився обрати інший геополітичний курс. В результаті, до кінця 1970-х років КНР здобула міжнародне визнання та місце в Раді Безпеки ООН. Цей крок, безсумнівно, істотно наблизив завершення "холодної війни", і через десять років радянська імперія та її союзники перестали існувати.
Делегати Китайської Народної Республіки на своїх нових постах в Організації Об'єднаних Націй, 1972 рік, фото: gettyimages.
Саме цей геополітичний маневр, як ми тепер можемо спостерігати, намагався повторити Дональд Трамп. Проте його спроба виявилася невдалою: Російська Федерація залишилася вірною Китаю, в той час як Китай не продемонстрував таку ж лояльність до колишнього Радянського Союзу.
Таким чином, Тайвань практично втратив свій міжнародний статус та відповідні гарантії. З 1979 року США припинили дипломатичні стосунки з островом, американські війська та авіація покинули його територію, а угода про спільну оборону, яка діяла протягом 25 років, більше не має чинності.
Разом з тим, повної відмови США від Тайваню не відбулося. Комуністичний Китай у межах домовленостей зі США погодився відкласти питання статусу Тайваню на десятиліття і не створювати для нього загрози, якщо опція злиття залишатиметься в силі. Тобто Тайвань не проголошуватиме незалежність і вона не визнаватиметься міжнародною спільнотою.
Тут можна помітити ключову різницю між безпековими ситуаціями Тайваню та України. Тривала обережність Китаю стосовно Тайваню обумовлена спільною позицією численних країн, згідно з якою Тайвань не оголошує про свою незалежність та не визнається провідними державами як незалежна нація.
В обмін на це Україна отримала тривалі гарантії безпеки від Росії та провідних держав, підтверджуючи свій статус міжнародно визнаної, зокрема й Росією, суверенної незалежної нації.
Розпочавши широкомасштабний конфлікт з Україною, Російська Федерація не наважилася скасувати своє визнання незалежності нашої держави. Замість цього, вона намагається приховати свої систематичні зусилля з позбавлення України суверенітету, використовуючи неіснуючу загрозу, яка, за її словами, виникає з української політики або навіть з самого факту існування країни.
Континентальна комуністична загроза, що нависла над Тайванем з боку Китаю, подібно до російської загрози Україні, стосується питань суверенітету та незалежності, але має інші аспекти.
Китайська Народна Республіка намагається перешкодити де-юре відновленню суверенітету та незалежності Тайваню, щоб утримувати острів у вузьких межах можливостей. Це, в свою чергу, полегшить процес фактичного позбавлення Тайваню його суверенітету та встановлення реального контролю з боку КНР.
До останнього часу це вдавалося. Але тепер є ознаки втрати Китаєм терпіння щодо статус-кво навколо Тайваню. Йому дедалі більше потрібен контроль над Тайванем де-факто, щоб створити умови для експансії КНР у дальню морську зону і світовий океан. І, можливо, Китай готовий заради цього воювати.
Отже, загроза Тайваню є екзистенційною - це загроза самому існуванню. Російська загроза Україні теж екзистенційна, оскільки спрямована проти самого факту її існування. Але, на відміну від КНР щодо Тайваню, РФ вирішила позбавити Україну суверенітету й незалежності спочатку де-факто, поки не заперечуючи їх де-юре. І для цього вже почала війну, якої Китай поки що не розпочав. Зафіксуємо, що ця різниця є досить важливою, коли йдеться про міжнародні гарантії.
російські танки в Україні, 2022 рік, фото: gettyimages
Після того як Китайська Республіка на Тайвані втратила міжнародне визнання з 1 січня 1979 року, США швидко заповнили цю прогалину, прийнявши Закон про відносини з Тайванем (Taiwan Relations Act, TRA), який набрав чинності 10 квітня 1979 року. На відміну від попереднього оборонного угоди з визнаним Тайванем, новий закон не включав зобов'язання вступати у війну на захист острова. Натомість Сполучені Штати взяли на себе зобов'язання "підтримувати можливості Тайваню для самозахисту" та "зберігати здатність США реагувати на загрози, які можуть поставити під загрозу безпеку Тайваню". На практиці TRA створив юридичну основу для стабільних поставок озброєння на Тайвань, навчання тайванських військових, обміну розвідувальною інформацією та надання логістичної підтримки.
Фактично, можна стверджувати, що "стаття 5" щодо фізичної присутності американських військових стала формалізованим механізмом надання військової допомоги та політико-економічного стримування Китаю. Це нагадує підхід США до гарантій для Ізраїлю, проте у випадку Тайваню справа не лише в територіальних суперечках, а й у питанні національного суверенітету.
Три роки після прийняття відповідного закону, в 1982 році адміністрація Рональда Рейгана розширила механізм підтримки Тайваню, представивши концепцію "Шість запевненнями" (Six Assurances). Ці запевнення встановили політичні принципи, які, в сучасному контексті, забороняють США ухвалювати рішення щодо майбутнього Тайваню без його участі. Зокрема, Сполучені Штати заявили, що не планують узгоджувати з Китаєм постачання зброї для Тайваню, не будуть чинити тиск на Тайвань щодо ведення переговорів з КНР, не змінять свою політику підтримки Тайваню та не відмовляться від дотримання закону TRA без підтвердження Конгресу.
У нову еру адміністрація Дональда Трампа під час його першого терміну активізувала підтримку Тайваню. У 2018 році було ухвалено Закон про подорожі на Тайвань (Taiwan Travel Act 2018), який дозволив офіційні візити, скориставшись яким, у 2022 році, спікерка Палати представників Ненсі Пелосі з Демократичної партії відвідала острів. Закон TAIPEI Act, ухвалений у 2020 році (абревіатура, яка збігається з назвою столиці Тайваню, розшифровується як Taiwan Allies International Protection and Enhancement - міжнародний захист та підтримка союзників Тайваню), зобов'язує уряд США надавати допомогу партнерам Тайваню, які зазнають тиску з боку Пекіна, а також підтримувати участь острова у міжнародних організаціях.
Адміністрація Джо Байдена активізувала співпрацю у сфері безпеки з Тайванем через бюджетні програми, які часто приймалися в одному законодавчому пакеті разом із підтримкою для України та Ізраїлю. Важливо зазначити, що ці пакети не завжди мали на меті першочергову допомогу Тайваню; їхня мета могла полягати в отриманні голосів республіканців для підтримки інших проектів. У 2022 році був прийнятий закон США, що посилив стійкість Тайваню (Taiwan Enhanced Resilience Act), який прискорив процес закупівлі зброї через пряме бюджетне та грантове фінансування. У 2024 році, продовжуючи ці бюджетні ініціативи, була запроваджена Ініціатива безпекової кооперації з Тайванем (Taiwan Security Cooperation Initiative, TSCI), яка знайшла своє місце в оборонному бюджеті США на 2025 рік, і була продовжена новою адміністрацією Дональда Трампа на 2026 рік.
Між 2019 і 2024 роками Тайвань отримав схвалення на понад двадцять значних оборонних угод із США, вартість яких перевищила 23 мільярди доларів. До цього переліку входять сучасні модернізації винищувачів F-16, протикорабельні ракети Harpoon, системи Patriot PAC-3 MSE (з можливостями протиракетної оборони), реактивні системи HIMARS, новітні дрони для морського спостереження MQ-9B, а також засоби радіоелектронної боротьби та розвідки. Загальний обсяг постачань американської зброї на Тайвань з 1980-х років оцінюється приблизно в 50 мільярдів доларів. Це свідчить про те, що активність постачань американської військової техніки Тайваню значно зросла з моменту, коли Дональд Трамп став президентом США.
Президент Тайваню Лай Чін-де спостерігає за військовими навчаннями, в яких беруть участь американські танки M1A2T. Тайвань, 10 липня 2025 року, фото: gettyimages.
Географічні особливості Тайваню значно впливають на стратегію його оборони. Вузька Тайванська протока, що має ширину приблизно 130 кілометрів у найвужчому місці, ускладнює проведення десантних операцій. Проте з розвитком амфібійних сил Китаю ризики для острова суттєво зросли. Народно-визвольна армія Китаю (НВАК) сьогодні має понад 370 бойових кораблів, включаючи три авіаносці, а також близько 2 100 бойових літаків. Це дозволяє КНР швидко здобути перевагу в повітрі та на морі, завдаючи потужних ударів по території Тайваню. У разі відсутності капітуляції можливе початок військової операції з континенту для захоплення та контролю над островом. Тайвань може протистояти цьому приблизно 150 тисячами військовослужбовців та близько 2,5 мільйона резервістів. Однак у разі великої війни з материковим Китаєм ці сили зможуть витримати лише короткочасну кампанію.
Збереження значних оборонних сил та суттєве збільшення витрат на оборону для Тайваню означало б ризик уповільнення економічного розвитку, а також зростання внутрішньої соціальної та політичної напруги. Проте баланс сил у контексті великої війни залишався б недосяжним. Тому Тайвань формує такі можливості, щоб зробити будь-яку військову акцію Китаю настільки витратною, що вона стане для керівництва в Пекіні надзвичайно ризикованою, навіть якщо всі ресурси будуть зосереджені на цьому.
Цю тайванську стратегію стримування воєнного нападу КНР часто позначають як стратегію дикобраза: його можна з'їсти, але зі смертельними наслідками для нападника - і він це має знати.
Тайвань інвестує помітні ресурси в свою оборону, що є можливим завдяки населенню в 23 мільйони та ВВП, який становить близько 800 мільярдів доларів за поточним курсом. Ці витрати значно перевищують оборонний бюджет України, незважаючи на її більшу чисельність населення. У 2024 році Тайвань запланував витратити більш ніж 19 мільярдів доларів на військові потреби. Для 2026 року очікується значне зростання цього бюджету до приблизно 31 мільярда доларів, що перевищить 3% від ВВП. Більша частина цих коштів, ймовірно, буде спрямована на закупівлю американської військової техніки. Це підкреслює, що європейська модель співпраці США з союзниками за часів президентства Дональда Трампа має більш широке застосування, ніж лише в контексті Європи.
Тайванські берегові протикорабельні системи, оснащені ракетами Harpoon, а також власними протикорабельними ракетами Hsiung Feng II та III, розгорнуті на корветах і катамаранах, спеціально розроблені для боротьби з великими китайськими кораблями, які з'явилися після того, як КНР придбала у України крейсер "Варяг". Крім того, установки HIMARS, що використовують ракети ATACMS, разом з ракетами Hsiung Feng II та III, здатні вражати десантні судна, зокрема кораблі типу 728, які є модифікацією десантних "Зубрів", виготовлених Україною для Китаю на верфі у Феодосії перед початком російської окупації. Ці засоби забезпечують ураження десантних суден та логістичних об'єктів у прибережних районах Китаю.
Системи Patriot PAC-3 MSE і власні тайванські системи ППО/ПРО Sky Bow III створюють зону перехоплення проти китайських балістичних ракет DF-16/DF-26 та крилатих ракет CJ-10. Флот F-16V Block 70 (програма закупівель передбачає 66 машин у виробництві) з новими радарами AESA і високоточними боєприпасами дає змогу перехоплювати авіацію НВАК ще на підходах до протоки. Окремо розгортається мережа дронів та безекіпажних катерів (БЕК), що створюють гнучку "зону заперечення доступу" у прибережних водах. Поки що немає інформації, наскільки тайванські БЕК будуть ефективними порівняно з українськими БЕК, які розчистили Чорне море від Чорноморського флоту РФ, але це однозначно сучасна та технологічна зброя.
Система противовоздушной и противоракетной обороны Sky Bow III, изображение: gettyimages.
У рамках програми внутрішнього переозброєння Тайвань активно реалізує модель розосередженого управління своїми військовими силами. Це передбачає впровадження мобільних командних пунктів, систем зв'язку з захищеними каналами, а також дистрибуцію логістики для пального та боєприпасів. Усі ці нововведення спрямовані на підвищення стійкості системи в умовах можливих ракетних атак на командні центри. Важливу роль у цій стратегії відіграють кібербезпека, резервне енергозабезпечення критично важливих об'єктів і відновлення потужностей військової промисловості.
Суттєвою частиною стримування воєнної агресії є економічна взаємозалежність Тайваню зі США та провідними країнами, яка виступає свого роду неписаною гарантією. Тайвань є світовим центром виробництва напівпровідників - тайванська компанія TSMC контролює до 70% глобального виробництва чипів. Будь-яке військове загострення спричинило б обвал ланцюгів постачання і завдало б збитків технологічним корпораціям самого ж континентального Китаю. Це підвищує ціну воєнної агресії.
В підсумку набір писаних і неписаних міжнародних гарантій Тайваню, власна оборонна стратегія "дикобраза" десятиліттями забезпечували стабільність навколо острова, доки не спрацьовували тригери потенційної агресії - яким могло б бути проголошення незалежності. Цього не сталося, і, виходячи з поточного балансу політичних сил на Тайвані, в осяжній перспективі не очікується.
Однак сталося так, що стратегічне терпіння Китаю, яке було пов'язане з термінами "уніфікації", визначеними Річардом Ніксоном і Мао Цзедуном, почало зменшуватися. За час правління Сі Цзіньпіна, Китайська Народна Республіка змінила свій підхід від політики "мирного об'єднання" з Тайванем до більш агресивної стратегії, що включає загрози комбінованої блокади. Регулярні авіаційні та морські вторгнення в зони, що контролюються Тайванем, стали нормою. Після 2023 року масштаби китайських військових навчань поблизу Тайваню почали нагадувати підготовку до фактичної блокади. Водночас активізувалася інформаційна та економічна кампанія, спрямована на ослаблення тайванського суспільства: кібератаки, дезінформація, а також спроби впливу через бізнес і медіа. Врешті-решт, на поверхню вийшла вимога Сі Цзіньпіна до своїх підлеглих підготуватися до можливого військового конфлікту за Тайвань, починаючи з 2027 року.
У 2020-2024 роках основний акцент китайської стратегії щодо Тайваню робився не на воєнному, а на інформаційному впливі. Пекін прагнув змінити саму структуру сприйняття в тайванському суспільстві, просуваючи ідею "мирного об'єднання" як природного варіанту розвитку. Відповіддю Тайваню стали програми медіаграмотності й контрпропаганди, що фінансуються урядом.
Одночасно в цей період популярними стали оцінки, переважно у США, що до 2027 року Китай має плани підготуватися до воєнного поглинення Тайваню. Після великого пекінського параду у вересні цього року оцінки, у тому числі у США, знову змінилися. Тепер вважається, що Китай готує не вторгнення на острів, а "м'яке" поглинання економіки країни величезним флотом китайських воєнних кораблів і торговельних суден, які зроблять неможливими будь-які інші політичні, економічні й суспільні відносини Тайваню, крім як із КНР.
У цілому, стратегія Китаю щодо Тайваню залишається значною таємницею. Хоча в основі китайської політики можуть залишатися стабільні інтереси, які передаються від одного покоління керівників до іншого, вибір засобів їх реалізації може варіюватися. Намір Китаю встановити контроль над Тайванем виглядає очевидним, проте можливість застосування військових дій не є єдиним пріоритетом. На позицію КНР, ймовірно, вплинув невдалий досвід Росії з використанням військової сили для контролю над Україною. Якщо уявити, що китайські посадовці проводять аналогічне засідання, як російська рада безпеки, на якому обговорюється рішення про початок великої військової операції проти України в лютому 2022 року, можна припустити, що багато китайських високопосадовців могли б висловити думку, що ще існує безліч невоєнних засобів для досягнення контролю та інтеграції Тайваню.
Сьогодні Тайвань перебуває під впливом політичного розлому, який проявляється у суперечностях між двома основними партіями, що чергуються у владі. Демократична прогресивна партія (ДПП), що виникла вже в період незалежності острова, має тенденцію до проголошення незалежності. Націоналістична партія, або Гоміндан, яка до 1949 року була правлячою на континенті, а потім втекла на Тайвань від комуністичних сил, намагається знайти шляхи до зближення з Китайською Народною Республікою, незважаючи на тривале історичне напруження. Це означає, що політика кожного новообраного президента та складу парламентської більшості суттєво визначає відкритість Тайваню до Китаю з політичної та економічної точки зору. Відповідно, це впливає на те, що Пекін вважає "прийнятним" або "неприйнятним" у відносинах з Тайванем.
Економічна співпраця між Тайванем та КНР виявилася доволі успішною, що є ще однією з відмінностей у відносинах між цими країнами та між Україною та Росією. Хоча "міжкитайські" стосунки можуть нести певні ризики, вони до цього часу залишалися поза конфліктами. Китайська Народна Республіка активно шукає інвестиції з Тайваню, в той час як Тайвань, будучи вже економічно розвинутим і інтегрованим у світову економіку, на певному етапі звертав увагу на можливості інвестування у менш розвинений Китай.
Ця оповідь розпочалася з двох майже одночасних подій, які мають важливе історичне значення: втрата Тайванем статусу "справжнього Китаю" на міжнародній арені та, після смерті Мао Цзедуна, зміна курсу КНР на відкритість у міжнародних відносинах, економічні реформи та технологічний прогрес у співпраці із західними країнами, зберігаючи при цьому комуністичні ідеали. У період з 1990 до 2000 років торговельні та інвестиційні відносини між Тайванем і материковим Китаєм стрімко розвивалися. КНР активно створювала великі вільні економічні зони поблизу Тайваню, сподіваючись на залучення тайванських інвестицій та міжнародну економічну і фінансову інфраструктуру острова. Ці інвестиції, ланцюги постачання, бізнесові партнерства та культурні обміни сформували матеріальні зв'язки, які відігравали роль "подушки безпеки", роблячи військову агресію з боку КНР менш ймовірною і дозволяючи обом Китаям розвиватися у рамках міжнародної системи, створеної Заходом, зберігаючи свої унікальні моделі розвитку.
Правління Гоміндану у 2008-2016 роках привело до рекордного рівня торгівлі з КНР. Але паралельно - до проникнення КНР у критичні острівні інфраструктури: енергетику, фінанси, транспорт. Після 2010 року КНР активно розширила присутність у сферах туризму, освіти, фінансів та медіа - формуючи мережу економічної та інформаційної залежності Тайваню, яка мала б поступово замінити воєнне залякування "внутрішньою адаптацією" Тайваню до китайських норм. У підсумку третина експорту Тайваню припадає на КНР, на США - удвічі менше. Частка КНР у сукупних тайванських інвестиціях перевищує 90 млрд дол.
Іншими словами, економічні зв'язки зблизили Китай з політичною ситуацією в Тайвані. Пекін свідомо використовує виборчі цикли на острові для формування різних політичних течій – підтримуючи лояльних кандидатів та усуваючи тих, хто не дотримується його позицій – а також для збільшення інформаційного тиску. За прогнозами, перед виборами 2024 року кількість спроб злому тайванських IT-систем зросла в шість разів у порівнянні з попереднім роком. Було зареєстровано понад десять тисяч бот-акаунтів у соціальних мережах, які симулювали внутрішні дискусії про доцільність "мирного возз'єднання".
Столиця Тайваню - місто Тайбей, зображення: gettyimages.
Політична ситуація в Тайвані викликає значний інтерес у Китаю. При цьому, зміни в тайванській політиці відбуваються відкрито, що дозволяє КНР їх легко відстежувати. На відміну від цього, політика в Пекіні зазнає регулярних перетворень через закриті зміни в еліті, які можуть призводити як до конфліктів, так і до мирних ініціатив. Отже, контроль над політичними процесами в Тайвані може стати вирішальним фактором для ефективного управління островом, оскільки цей підхід є більш простим і економічним у порівнянні з військовими діями.
Отже, Тайвань опинився на межі "пастки стабільності", що сформувалася з 1980-х років: зменшення військових загроз супроводжується небезпекою втрати суверенітету та незалежності через ненасильницькі методи. Економічна співпраця на певному етапі може перетворитися на інструмент агресії, навіть якщо прямі агресивні наміри не оголошуються. Якщо звернути увагу на досвід України, то невоєнне поглинання може швидко активізувати плани військової агресії.
Тут ще одна відмінність ситуації навколо Тайваню і навколо України.
Україна вже пережила ситуацію, коли швидкі зміни у внутрішній політиці вплинули на агресивність сусідньої держави, що має імперські амбіції. Більше того, наш досвід свідчить про те, що політична нестабільність може бути використана агресором для підготовки до війни, коли вона стає його основною метою. Тайвань не має подібного досвіду і може не усвідомлювати політичні та економічні загрози, які Україна вже чітко сприймає.
Неправильно думати, що Тайвань не помічає спроб контролю з боку КНР.
Після того, як у 2019 році китайські компанії намагалися придбати частки в тайванських медіа, уряд ухвалив ряд законів, спрямованих на забезпечення національної безпеки. Ці закони встановили обмеження на контроль з боку іноземців над ключовими підприємствами та медіа-сектором. В результаті таких дій було істотно знижено рівень впливу політичного капіталу Китаю, а також посилено захист від зовнішнього втручання.
Проте Тайвань, який не зазнавав агресії внаслідок власної демократичної внутрішньої політики, може не повною мірою усвідомлювати, наскільки настирливими можуть бути зовнішні наміри контролю. Крім того, він може не розуміти, як сильно ці наміри можуть прагнути до конфлікту, якщо агресор втрачає звичні засоби впливу, які можуть бути масковані під терміном "подушка безпеки".
Sure! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.
Розглядаючи різноманітні інструменти безпеки, які використовував Тайвань, ключовим висновком для України є те, що навіть якщо виникає історична криза, яка може виглядати як зрада з боку США та Заходу, це не має ставати причиною для відмови від американської військової допомоги і комунікації з західними партнерами. Необхідно зберігати віру у цінність суверенітету та незалежності, адже ці аспекти важливі для самої держави, а не лише для зовнішніх гарантів. Потужність США є значною, і навіть обмежена підтримка з їхнього боку може суттєво зміцнити обороноздатність та зупинити агресію більш потужного супротивника.
Урок, який Україна може передати Тайваню, полягає в тому, що рішучість у боротьбі за суверенітет і незалежність повинна бути такою ж непохитною, як і наміри агресора до розширення контролю та агресії. Це особливо актуально в ті моменти, коли ворог приховує свої агресивні плани під виглядом "економічної безпеки" або політичного співробітництва. Агресор не зупиниться на ненасильницькій експансії, поки його не зупинять. Якщо цього не відбудеться, він без вагань перейде до відкритих військових дій. Військова агресія не припиниться, поки не зустрінеться з адекватною військовою відповіддю.
