Гельсінський фінальний документ. Надія, що не здійснилася.
Привітальна промова Ольги Айвазовської, голови правління Громадянської мережі ОПОРА, з нагоди 50-річчя Гельсінського акту, прозвучала на заході, організованому Міністерством закордонних справ Норвегії, посольством Фінляндії та Норвезьким Гельсінським комітетом 12 червня 2025 року в Осло.
Від моменту ухвалення Гельсінського заключного акту Європа, Сполучені Штати та Канада забули уроки Другої світової війни, а також страх перед новими хвилями насильства і кровопролиття. На порядку денному переважала концепція права сили, а не сили права, що стало запобіжним чинником для уникнення подальших актів агресії.
Міжнародне право розвивалось як система запобіжників та джентельменських угод. Гельсінський заключний акт не мав форми міжнародного договору в класичному конвенційному розумінні, але фіксував домовленості та вивчений урок великої війни. Тоді Москва наполягала на закріпленні принципу непорушності кордонів та їх незмінності, але її справжньою метою була легітимізація окупації країн Балтії.
Після розпаду Радянського Союзу, Росія, визнавши незалежність України, здійснила захоплення 20% її територій і прагне отримати контроль над усім. Вона висуває вимоги про припинення законного захисту України, що суперечить Статуту ООН, а також вимагає від української влади залишити навіть ті регіони, які Росія ніколи не контролювала, але незаконно анексувала та включила до своєї конституції в рамках своїх геополітичних маневрів.
Чи було б це можливим, якби світ рішуче і безкомпромісно відреагував на агресію проти Грузії у 2008 році або на початок анексії Криму в Україні у 2014-му? Напевно, ні. Адже той, хто нехтує угодами і за порушення отримує лише символічні, а не адекватні покарання, продовжує свої дії, поки його не зупинять силовими методами. Час лише для переговорів минув. Вони повинні супроводжуватися конкретними діями та готовністю західних армій до законного колективного захисту.
Сьогодні Європа змінилась, оскільки ми не змогли впоратись із викликами. Це не є песимістичним баченням, а простим фактом. Іноді наші іноземні друзі зауважують, що українці занадто емоційні та травмовані. Але суть у тому, що ми прийняли жорстоку реальність і боремося з нею, замість того, щоб марити мріями, які залишаються лише в царині фантазії. Безпека на європейському континенті виявилась ілюзією, а всі гібридні загрози, якщо Україна потерпить поразку, можуть стати реальністю для країн, що знаходяться під захистом НАТО.
9-10 червня 2025 року, лише за два дні до мого виступу тут, Росія запустила по Україні 821 дронів і ракет (переважно на Київ та Одесу). Країна, яка є правонаступницею Радянського Союзу, яка під час підготовки Гельсінського акту наполягала на непорушності кордонів та співробітництві в Європі, використовує іранські дрони Shahed, російські ракети Іскандер-К, Х-101, Х-22, Х-31П, Х-35, Кинджали і північнокорейські KN-23. Ось це приклад співробітництва нової Осі Зла. В минулому з боку ОБСЄ лунали хоч якісь заяви. Однак не чути ні слова відповіді на влучення російської ракети в пологовий будинок, пошкодження дроном Софії Київської - тисячолітньої пам'ятки історії української державності й об'єкта Світової спадщини ЮНЕСКО, або на чергові влучення в будинки цивільних, абсолютно беззахисних людей.
Я подорожувала з Києва до Осло на наземному транспорті протягом 26 годин, оскільки це був єдиний доступний шлях. Два дні тому моє місто накрила густий дим, а понад мільйон людей не змогли заснути в ніч з 9 на 10 червня. Ті, хто пережив цю безсонну ніч і виснаження через постійні нічні обстріли, прекрасно розуміють, що це всього лише частина особливо жорстокої тактики терору.
Коли Служба безпеки України проводить успішну операцію зі знищення стратегічної авіації Росії на її території, яка щоночі атакує цивільних, знищує енергетичну інфраструктуру України протягом 3 останніх років війни, то ми чуємо заяви партнерів, що Росія буде відповідати, але далі - нічого. Бездіяльність партнерів теж розпалює апетит агресора.
Я хочу підкреслити: за тиждень до цієї спецоперації Росія вбила трьох рятувальників, які приїхали допомагати цивільним. Уявіть: для нашого ворога стали нормою подвійні удари, щоб вбивати не лише громадян в їхніх ліжках вночі, а й тих, хто приїхав їм допомагати. Нас вбивають щодня - і це не відповідь, а покарання за те, що ми існуємо як незалежна держава, яка бореться за власне виживання.
Читайте також: Машина терору. Яким чином Росія реалізує в Україні тактику подвійних атак, що вже використовувалася в Сирії.
Гельсінський заключний акт не лише став важливою історичною угодою, а й символізував надію — спільну обіцянку всеохоплюючої безпеки, заснованої на принципах суверенітету, територіальної цілісності, прав людини та співпраці. Проте за півстоліття відтоді прірва між цими ідеалами та нашою сучасною політичною реальністю вражає і продовжує зростати.
ОБСЄ - це організація, створена для захисту гельсінських принципів, але наразі вона опинилася в ситуації, що суперечить її основним завданням. Те, що мало слугувати платформою для досягнення консенсусу, стало об'єктом зловживання цими правилами. Коли Російська Федерація, як учасник, постійно блокує важливі рішення не для ведення переговорів, а для створення паралічу, ми вже не можемо вважати цю організацію ефективним інструментом безпеки. Натомість, ми сприяємо безвідповідальності.
Гельсінський заключний акт створив певні сподівання, але вони не були реалізовані. Це сталося не через помилковість його принципів, а через відсутність необхідних механізмів для їх втілення. Зобов'язання в рамках ОБСЄ носять політичний характер і не можуть бути оскаржені в судовому порядку. В ім'я дипломатичних відносин країни та інституції ОБСЄ часто уникають висловлювати важливі істини, зокрема, що держави порушили основні норми, які вони самі підписали.
Ми ввійшли у простір подвійних стандартів, де "гострі кути" оминають, а за порушеннями засадничих принципів спостерігають без належної відповіді. ОБСЄ перетворилася на сцену, де агресора все ще приймають, правду згладжують, а порушення подають як "позиції".
Це не нейтральність. Це не функціональність. Я мала досвід як незалежний експерт у політичній підгрупі Тристоронньої контактної групи в Мінську й можу стверджувати, що, будучи в курсі подій, діалоговий процес не завжди відповідає вимогам міжнародного права чи стандартам ОБСЄ, навіть з боку їхніх власних представників. Прихильність до неправди не може вважатися підтримкою свободи слова. Діалоги, що не визнають винних винними, не здатні сприяти довірі.
Водночас процес призначення керівників організацій ОБСЄ все більше схожий на політичні угоди, які не ґрунтуються на заслугах чи незалежності. Лідери, що обираються на свої посади, діють обережно, намагаючись уникнути конфліктів, зосереджуючи увагу на можливості перепризначення, а не на реалізації своїх повноважень. Це призводить до утворення слабких інституцій, які дедалі менше використовують наявні інструменти та механізми.
Цю ситуацію ускладнює тривала блокада фінансування з боку Росії. Загальний бюджет, який нині в основному використовується для виплати зарплат співробітникам, поступово перетворює ОБСЄ на формальну структуру. Ця організація стає більше організатором заходів та координатором конференцій, аніж політичним гравцем, здатним приймати рішучі дії. Польова діяльність зазнала значного послаблення, а інноваційні ініціативи практично зупинилися. Натомість, замість стратегічного бачення, спостерігається лише боротьба за виживання бюрократичного апарату.
Наприклад, звіти БДІПЛ щодо порушень міжнародного гуманітарного права стали лише формальністю. Ці документи, які могли б стати основою для політичного тиску та адвокації, тепер просто розміщуються на малозначних сторінках веб-сайту ОБСЄ. І що ж далі? Де ж той голос або кампанія, які б забезпечили, щоб жертви були почуті, а винуватці - названі? Будемо відверті: ОБСЄ не змогла запобігти масштабній війні в Україні, діючи в рамках свого мандату. Але що ще гірше, сьогодні вона не в змозі дати адекватну моральну відповідь на цю війну.
Нас часто запитують: "А яка альтернатива?"
Чи існує різниця між реформуванням та запереченням? Якщо ми сприймаємо ОБСЄ як незамінну лише через відсутність альтернатив, ми ризикуємо стати співучасниками її занепаду. Нам слід задати інше питання: як можна трансформувати ОБСЄ, щоб вона знову могла виконувати свою основну місію? Роль ОБСЄ як спільного майданчика полягає не лише в організації заходів з "збалансованими" панелями. Це про активізацію політичної волі на основі цінностей, з якими ця організація була заснована. Це запрошення до складних розмов, виявлення порушень і не просто обмін думками, а створення бачення безпечної Європи.
ОБСЄ досі має інфраструктуру, певну, хоч і обмежену, присутність у регіонах, нормативну базу. Але якщо ми справді віримо в багатосторонність, ми маємо перестати бути обережними. Ми повинні діяти. Захищати правду. Вимагати відповідальності й вести цей процес.
Проблема полягає не в тому, чи залишається ОБСЄ важливим гравцем. Справжнє питання полягає в тому, чи готові держави-учасниці та інституції ОБСЄ проявити відвагу і використати цю організацію для зміцнення всебічної безпеки в Європі та трансатлантичному просторі.
