"Генерал Армагеддон" та західні ЗМІ: як оцінка загроз перетворюється на міф про велич Росії.

генерал-майор Служби безпеки України, екс-заступник керівника СБУ

8 жовтня британська газета The Telegraph випустила статтю, в якій розглядається ймовірне повернення російського генерала Сергія Суровікіна на пост керівника військових дій проти України. У матеріалі також обговорюються удари по київських мостах та можливості нової кампанії з нищення української інфраструктури.

Це далеко не перша подібна публікація в західній пресі. Але саме такі матеріали змушують порушити питання, яке виходить далеко за межі журналістики: як Україні реагувати на формування в міжнародному інформаційному просторі образу російської військової могутності, нібито здатної зламати будь-який спротив?

Перш ніж перейти до обговорення, хочу підкреслити: стаття в The Telegraph не має антиукраїнського змісту. Навпаки, з аналізу матеріалу випливає, що автор закликає західні країни збільшити постачання систем протиповітряної оборони для України та розглянути нові способи захисту критичної інфраструктури. Це, безумовно, актуальна і важлива тема.

Але існує інша проблема. Коли реальні загрози починають пояснювати через образи чергових "генералів Армагеддону", "непереможних армій" або "останнього вирішального удару", виникає небезпека ненавмисного відтворення російських пропагандистських конструкцій.

Суровікін раніше керував об'єднаним угрупуванням російських сил в Україні з жовтня 2022 року до січня 2023 року. Його діяльність асоціюється з великими атаками на українську енергетичну інфраструктуру, а репутацію він здобув, зокрема, під час військових дій Росії в Сирії.

Але варто пригадати результат. У період його командування Росія втратила правобережну частину Херсонщини разом із Херсоном, а масовані ракетні удари не змусили Україну капітулювати.

Сьогодні повідомлення про можливе повернення Суровікіна до оперативного керівництва війною залишаються недостатньо підтвердженими. У відкритих джерелах немає переконливих доказів його нового призначення, які дозволяли б говорити про це як про встановлений факт.

І в цій ситуації постає логічне запитання: чому ймовірність повернення одного генерала іноді розглядається як ключовий фактор для кардинальних змін у ході війни?

Можна повернути генерала. Але неможливо одним кадровим рішенням ліквідувати системні проблеми армії, компенсувати втрати, подолати логістичні обмеження чи забезпечити стратегічну перевагу.

Набагато важливішим є щось інше.

На початку жовтня Росія дійсно здійснила низку атак на мости через Дніпро в Києві. Про ці удари повідомляли такі агентства, як Reuters, Associated Press та польський Центр східних досліджень (OSW). Внаслідок атак були пошкоджені інфраструктурні об'єкти, що призвело до тимчасових обмежень у транспортному русі.

Проте варто зазначити, що між пошкодженням мосту, тимчасовими труднощами в русі та його повним закриттям існує істотна різниця. Факти, які були підтверджені на початку жовтня, не дозволяли робити висновок про те, що Росія змогла досягти стратегічної ізоляції столиці.

Це не означає, що загрозу можна недооцінювати. Навпаки, її необхідно розглядати комплексно.

Мета кремля полягає не лише у фізичному руйнуванні окремих об'єктів. Набагато ширше завдання -- дезорганізація життя великих міст, виснаження економіки, створення постійного психологічного тиску на населення та примушування українського політичного керівництва до поступок.

Мова йде про традиційну тактику примусу шляхом виснаження, в якій одночасно застосовуються військові, економічні, інформаційні та психологічні засоби.

Цей сценарій стає надзвичайно ризикованим у переддень зимового сезону.

7 жовтня сталися події, які ще раз довели, що ситуація в Україні виходить за межі теоретичних припущень. Російські війська завдали нових масованих ударів по українських містах та енергетичних об'єктах, внаслідок чого є жертви, постраждалі, значні руйнування та серйозні перебої з електропостачанням.

Проте важливо усвідомити й іншу сторону цих дій.

Згідно з оцінками міжнародних аналітичних установ, попри деякі тактичні успіхи, російські війська не здобули стратегічної переваги. Наступальні дії виявляються вкрай виснажливими, а територіальні здобутки не відповідають політичним цілям Кремля.

Саме тому посилення ударів по містах можна розглядати як спробу компенсувати обмежені результати на фронті шляхом стратегічного тиску на українське суспільство.

І ось ми добираємося до суті.

Російська інформаційна кампанія націлена не тільки на українців. Важлива частина її впливу орієнтована на західну аудиторію.

Кремлю необхідно переконати європейського виборця в тому, що допомога Україні не має перспектив, російські ресурси практично невичерпні, а подальший спротив лише збільшуватиме людські та економічні втрати.

Наступний крок у цій логіці є цілком зрозумілим: якщо перемога над Росією видається неможливою, слід прийняти її умови. Таким чином, військова загроза стає засобом політичного впливу на демократичні суспільства.

І саме тут західна журналістика має особливо відповідально ставитися до розмежування фактів, припущень, сценаріїв та інформаційних конструкцій противника.

Українська відповідь не повинна полягати у звинуваченні британських, американських чи німецьких журналістів у роботі на кремль. Такий підхід лише звужує можливості професійного діалогу й відштовхує потенційних союзників.

Необхідна інша версія.

Експерти з України, дипломати, військові аналітики та працівники спецслужб повинні активно взаємодіяти з інформаційним простором Заходу. Варто виходити за межі простих реакцій у соціальних мережах і напряму пропонувати редакціям свої аналізи, аналітичні статті, обґрунтовані спростування та експертні коментарі.

Нам необхідно постійно бути присутніми в тих місцях, де формується громадська думка в західних країнах.

Ця присутність повинна базуватися не на лозунгах, а на обґрунтованих професійних аргументах.

Ми маємо акцентувати, що атаки Росії на цивільні об'єкти не свідчать про військову досконалість. Можливість знищити електростанцію чи зірвати транспортне сполучення не є показником успіху у війні. Погроза населенню — це не нова тактика, а давній інструмент примусу, який Росія вже не раз застосовувала у своїх конфліктах.

Водночас не можна підміняти правову оцінку політичними гаслами. Об'єкти подвійного призначення за певних умов можуть бути військовими цілями, але це не скасовує вимог міжнародного гуманітарного права щодо захисту цивільного населення, дотримання принципу пропорційності та заборони тероризування цивільних.

Нарешті, потрібно постійно нагадувати європейцям, що російська модель війни проти України має значно ширше значення. Руйнування критичної інфраструктури, кібератаки, диверсії, інформаційні операції та політичний шантаж уже стали частиною загального виклику європейській безпеці.

Отже, справа полягає не лише в тому, чи зможе Україна витримати чергову зиму. Головне питання полягає в тому, чи здатний демократичний світ усвідомити природу загрози, з якою він зустрічається.

І на завершення.

Я не закликаю західні медіа ігнорувати російські загрози. Навпаки, їх потрібно аналізувати, роз'яснювати та донести до міжнародної спільноти.

Проте існує важлива відмінність між об'єктивною оцінкою загроз і формуванням міфу про невразливість агресора. Україні не слід дозволяти, щоб її перспектива визначалася лише через призму можливостей російських командувачів.

Тому що перебіг цієї війни визначається не прізвищем Суровікіна, не черговим рішенням Путіна і навіть не кількістю російських ракет.

Цей аспект характеризується умінням української держави організовано протистояти викликам, міцністю суспільства, ефективністю оборонних сил та готовністю партнерів реагувати на реальні масштаби загрози.

Нам не потрібна інформаційна протистояння з західними медіа. Нам необхідна боротьба за адекватне сприйняття війни на Заході.

Бо той, хто формує уявлення світу про війну, значною мірою впливає і на політичні рішення щодо її майбутнього.