Генерал, що перебуває в тіні президента.
Багато людей з явним подивом відреагували на оголошення президента України про те, що він запропонував посаду керівника свого офісу Кирилу Буданову, який раніше очолював Головне управління розвідки Міністерства оборони України. Соціальні мережі та традиційні медіа швидко стали ареною активних обговорень, де коментатори намагалися розібратися у причинах цього рішення і його можливих політичних та інституційних наслідках.
Найбільш популярними були спекуляції щодо того, чи не відкриває для Буданова роль "віцепрезидента" - адже саме до такого рангу де-факто зросла ця посада під час війни - перспективу позбутися префікса "віце". Інші спостерігачі критикували це рішення як таке, що послаблює розвідувальну агенцію, адже вона втрачає харизматичного лідера, який переходить з військової ролі у світ політики. Сам Зеленський обґрунтовував переведення необхідністю сильнішої концентрації президентського центру ухвалення рішень на питаннях безпеки й оборони, вказуючи на необхідність тісної координації військових, розвідувальних і політичних дій в умовах триваючої війни.
Заголовок цієї статті може здаватися очевидним лише на перший погляд — адже ім'я Буданова на Заході стало популярним поруч із самим Зеленським. Це стало можливим завдяки рішучим і послідовним операціям, які він очолював. Від ударів по Криму та нейтралізації Чорноморського флоту до атак на стратегічні об'єкти в глибині Росії, ліквідації колабораціоністів та проведення інформаційно-психологічних операцій — усі ці дії систематично підривали російську військову перевагу та їхнє відчуття безпеки.
Однак, якщо уважніше розглянути постать колишнього керівника ГУР, його поточну кар'єру, висловлені погляди, підтримку та політичні амбіції, виникає нагальна потреба проаналізувати питання, яке дедалі більше хвилює багатьох українців: яким шляхом він обере рухатися у своїй новій ролі і чи не повторить він помилки свого відомого попередника? Це завдання має не лише аналітичний, а й важливий політичний аспект.
Кирило Буданов належить до того покоління українських офіцерів, чия кар'єра значною мірою сформувалася вже після 2014 року (він воював на Донбасі і двічі був поранений) - в умовах війни й постійної кризи безпеки. Отримавши переважно, хоч і не тільки, військову освіту - спочатку він закінчив Одеський інститут сухопутних військ, а потім в Острозькій академії здобув кандидатський ступінь з політології - з самого початку пов'язаний з військовою розвідкою, пройшов класичний внутрішній шлях просування по службі в структурах, які після анексії Криму й початку війни на Донбасі опинилися в центрі державних оборонних зусиль. На відміну від багатьох публічних діячів України, він не походить ані з класичної політики, ані з бізнесу - його досвід є суто інституційним і службовим, що з часом стало одним з елементів авторитету глави ГУР.
Ключовим моментом у його професійній діяльності стало призначення у 2020 році на пост очільника військової розвідки, а також те, як агентство діяло після початку повномасштабної агресії Росії у 2022 році. Під керівництвом Кирила Олексійовича - так звертаються до нього журналісти, підкреслюючи повагу - ГУР перетворилося на одну з найактивніших і найпомітніших структур української держави. Його досягнення мали не лише військовий, а й психологічний та політичний вплив, оскільки підривали російський наратив про те, що "військова операція йде за планом", і зміцнювали позиції України серед західних партнерів. Символічним завершенням цього етапу кар'єри стало присвоєння Буданову звання генерал-лейтенанта від президента Володимира Зеленського.
Паралельно Буданов став однією з центральних фігур в українському безпековому секторі, де військова розвідка, разом із збройними силами та спецслужбами, перетворилася на один із основних інструментів у війні. На посаді керівника ГУР Буданов вдало поєднував оперативну результативність із зростаючою популярністю, а його лаконічні та часто категоричні заяви, які швидко підхоплювали в медіа за межами України, збільшували їхню політичну значущість. Це поєднання інституційної ефективності, успіхів на оперативному фронті та міжнародної впізнаваності призвело до того, що його перестали сприймати лише як голову розвідки; тепер його почали бачити як важливого державного діяча з потенціалом, що виходить за межі військової сфери. Це не залишилося непоміченим журналістами, які почали розглядати його як можливого наступника Зеленського.
Проте не тільки його прямолінійний стиль спілкування, а й той факт, що в листопаді 2021 року він детально виклав у медіа - спираючись на розвідувальні дані - плани російської агресії, забезпечили йому довіру з боку Зеленського. Глава ГУР з самого початку підкреслював свою відданість українському президенту, не проявляючи жодних ознак політичних амбіцій. На численні питання журналістів він завжди стверджував, що має намір продовжувати свою роботу на нинішній посаді і не прагне змінити уряд. Його шлях до успіху та визнання пройшов через майстерно сплановані та реалізовані операції в тилу ворога, в деяких з яких він брав особисту участь. Він продемонстрував свою справжню відданість покладеній на нього місії: не заплямував себе жодною корупційною справою, а навпаки, завдав росіянам такої шкоди, що, як зазначала у 2023 році газета The Washington Post, на його життя було здійснено щонайменше дев'ять замахів.
Буданов не виглядає таким проблемним партнером у відносинах із Заходом, як його попередник Андрій Єрмак. Останній опинився під серйозним тиском через розслідування незалежних антикорупційних організацій, зокрема НАБУ та САП, які виявили деталі корупційного скандалу навколо державної ядерної компанії "Енергоатом". Ця справа, відома як "Міндічґейт", стосувалася вкрадання приблизно 100 мільйонів доларів на чолі з Тимуром Міндічем і, в поєднанні з зростаючими проблемами української армії, на певному етапі справді загрожувала президентству Зеленського, підсилюючи антиукраїнські настрої в Європі та США.
Усе це спонукало президента до проведення кардинальних змін у своєму оточенні, а також до часткового і символічного завершення етапу, що розпочався в 2019 році, коли йому допомагали управляти країною близькі друзі та бізнес-партнери з шоу-бізнесу, переважно з команди "Квартал 95". За різними оцінками, близько тридцяти осіб з цього кола обіймали високі державні та парламентські посади. Серед найзначніших фігур, якщо не враховувати вже згаданого Єрмака, були: Андрій Богдан, адвокат за освітою, який працював, зокрема, на олігарха Коломойського, а згодом очолив адміністрацію Зеленського, перейменовану на Офіс Президента; Сергій Шефір, співзасновник студії, який з 2019 року виконував обов'язки старшого помічника президента України; а також Іван Баканов, підприємець і адвокат, який після перемоги Зеленського став головою Служби безпеки України і займав цю посаду до липня 2022 року.
З останніх висловлювань Зеленського можна зрозуміти, що існує інша, не менш суттєва причина для запланованих змін у владних структурах, яка безпосередньо пов'язана з очікуваннями щодо американської участі в мирних переговорах. В даний момент ми спостерігаємо за другою спробою Дональда Трампа переконати Росію та Україну сісти за стіл переговорів і досягти угоди — deal, використовуючи терміни, що набули популярності у Вашингтоні. Багато ознак вказують на те, що ця нова спроба може завершитися так само безрезультатно, як і попередня, і тоді важко буде гарантувати, що США продовжать навіть нинішній рівень, який і так значно зменшився порівняно з часами президентства Джо Байдена, свою допомогу Києву. Можливо, саме з таким переконанням український президент повертався з зустрічі зі своїм американським колегою в розкішному Мар-а-Лаґо у Флориді. Такий розвиток подій міг би пролити світло на причини, чому Зеленський зміцнює військову складову своєї адміністрації, і став би чітким сигналом про те, що українська економіка переходить на військові рейки. Це означало б, що війна триватиме принаймні до 2026 року.
Буданов, безумовно, знайшов би себе в новій ролі, отримавши значні (хоча й не формальні) повноваження та розширений спектр обов'язків. Це дало б йому можливість координувати дії на кількох фронтах одночасно і спростило б процес ухвалення рішень, адже йому потрібно було б узгоджувати свої ініціативи лише з єдиною особою на верхівці держави. Враховуючи досить авторитарний стиль керівництва, що його запровадив Андрій Єрмак, новий лідер не повинен був би починати з нуля, а натомість продовжувати рухатися за вже прокладеними шляхами майже необмеженої влади. Хіба що генерал міг би спробувати повернути цій посаді її первісні, чисто адміністративні функції — але хто міг би бути настільки наївним, щоб вірити в таку перспективу?
Не вводити себя в заблуждение.
Безсумнівно, що Зеленський готується до можливих невдач на мирних переговорах і до тимчасового зменшення безумовної підтримки Києва з боку США. Тому не дивно, що вітчизняні опозиційні політики та деякі коментатори почали висловлювати припущення про таємні угоди між Трампом і Путіним, які, мовляв, ведуть до "відпускання" України. Ці припущення підкріплені повільною реакцією Москви на американську "спеціальну венесуельську операцію" та швидким усуненням президента Ніколаса Мадуро. Варто нагадати, що Кремль намагався здійснити щось подібне, нападаючи на Київ у лютому 2022 року, але зазнав поразки і опинився втягнутим у тривалу війну, яку йому не вдасться виграти. Ця ситуація лише підкреслила слабкість Росії і засвідчила, що, незважаючи на всі свої потуги, вона не є рівнею США. Тому я сумніваюся, що американці, плануючи дії в Каракасі, очікували іншу реакцію, окрім стандартних заяв російського міністра закордонних справ Лаврова про дотримання норм міжнародного права. Не варто перебільшувати значення Вашингтона, намагаючись знайти в його діях підтвердження теорій змов. Реальність набагато прозаїчніша, хоча для Києва це досить неприємно: проблемний автократ сусідньої країни є для США більшою загрозою, ніж війна, що відбувається далеко за океаном. Продовжуючи в цьому ж "реалполітичному" ключі, можна стверджувати, що основною причиною, чому Трамп може не прагнути до повної перемоги агресора, є побоювання зростання не Москви, а Пекіна, який може стати найбільшим вигодонабувачем такого розвитку подій.
Повертаючись до українського подвір'я, опора оновленої президентської вертикалі влади на особу військового генерала, до того ж надзвичайно популярного в значній частині суспільства, не обов'язково сподобається європейцям. Адже це пов'язано з подвійним ризиком. Перший з них - це загроза повторення сценарію, пов'язаного зі зростанням популярності колишнього командувача української армії Валерія Залужного, якого Зеленський два роки тому "відправив" послом до Лондона після того, як відчув загрозу через його політичні амбіції, які, до речі, також не були публічно проявлені. Наступна така конфронтація може закінчитися набагато менш дружнім вирішенням. Буданов, можливо, спочатку буде набиратися політичного досвіду на посаді глави ОП, але як довго роль номер два в країні, що перебуває у стані війни, залишатиметься достатньою для такого амбітного і впевненого в собі та своїй історичній місії політика?
На завершення: чи не намагається Зеленський, здійснюючи дане призначення, зміцнити своє становище серед військових, в той же час не підштовхнути штабних офіцерів, які розчаровані некомпетентністю "професійних" політиків (зокрема, через відомі корупційні скандали та брак рішучості щодо загальної мобілізації), піддатися спокусі влади? Я не впевнений, чи є серед європейських партнерів Києва одностайність у переконанні, що український президент володіє достатньою політичною інтуїцією, щоб уникнути випадкових поразок — не лише в контексті своєї політичної кар'єри, а і, що найважливіше, у ризикованій грі за збереження цивільної моделі управління в умовах війни.
Цей матеріал був підготовлений у рамках співпраці між ZAXID.NET та польським виданням Nowa Europa Wschodnia.
