Гібридна стратегія з Лівії: як Путін, Хафтар і Лукашенко формують міграційний тиск на Європейський Союз перед переговорами.

Кремль розпочинає новий етап гібридної агресії.

Кремль розпочинає новий етап гібридної агресії., комбінуючи африканський, близькосхідний та європейський напрями. Напередодні ключових переговорів 15 серпня у штаті Аляска між Президентом США Дональдом Трампом та Президентом РФ Володимиром Путіним, Москва активізує операцію, покликану створити додатковий тиск на Євросоюз. Ця зустріч, ініційована Вашингтоном як спроба досягти мирної домовленості щодо війни в Україні, викликає занепокоєння як у Києва, так і у європейських столиць. У цьому контексті Кремль прагне посилити позиції за столом переговорів, використовуючи міграційну кризу як інструмент тиску на західні країни.

Через союз із лівійським воєначальником Халіфою Хафтаром, який контролює східну частину Лівії, російська сторона стимулює нову хвилю міграційного напливу. Хафтар, володіючи впливом на порти, аеропорти та логістичні канали регіону, забезпечує інфраструктурну основу для швидкого розгортання такої операції.

Важливим є помітне збільшення авіарейсів між Бенгазі та Мінськом, що свідчить про відпрацювання механізму організації переміщення мігрантів до кордонів Європейського Союзу через територію Білорусі. Європейська Комісія зафіксувала зростання кількості рейсів, виконуваних білоруською авіакомпанією Belavia, з двох у травні до п'яти в червні і чотирьох у липні. Подібна стратегія вже спостерігалася у 2021 році під час міграційної кризи на кордоні Польщі та Білорусі, і зараз Кремль відновлює її в більш масштабному вигляді. Не виключено, що в цій схемі беруть участь приватні авіаперевізники та "сіра" логістика, пов'язана з російськими союзниками, що дозволяє приховати обсяги та координацію цієї операції.

Білорусь у цій схемі виступає фінальною ланкою логістичного маршруту, де місцеві структури діють у тісній координації з російськими спецслужбами. Їхня роль полягає у забезпеченні безперешкодного транзиту мігрантів до прикордонних районів ЄС, що посилює тиск на європейські держави.

Одночасно буде реалізовуватися інформаційно-психологічна кампанія, спрямована на викликання панічних настроїв у країнах, що межують, стимулювання внутрішніх політичних суперечностей та підсилення громадського страху щодо "неконтрольованих" масових пересувань людей.

Для Європи така операція є подвійно небезпечною. По-перше, вона відволікає увагу від важливих зовнішньополітичних завдань, зокрема від підтримки України, зосереджуючи зусилля на питаннях внутрішньої безпеки та суперечках щодо міграції. По-друге, це може призвести до розколу в санкційній політиці проти Росії, оскільки країни-члени ЄС можуть почати відстоювати суперечливі підходи до реагування на кризу. Весь цей процес вписується в концепцію "глобального фрагментованого конфлікту", що характеризує Автократичну ось, де Росія, Китай, Іран і Північна Корея діють узгоджено, застосовуючи регіональні інструменти для стратегічного тиску на Захід, особливо в ті моменти, коли дипломатичні рішення щодо України можуть змінити баланс сил.

Стратегічна ціль: дезорганізація ресурсів та створення розколу в Європейському Союзі.

Стратегічна мета Кремля у нинішній операції полягає у відволіканні ресурсів та створенні розколу всередині ЄС. Росія прагне змусити європейські столиці розпорошувати політичні та фінансові зусилля між кількома кризами одночасно, щоб зменшити увагу до українського питання. Коли на порядку денному ЄС з'являється гостра та емоційно заряджена тема міграції, пріоритет підтримки України неминуче відходить на другий план. Це створює сприятливий ґрунт для правопопулістських та відверто проросійських політичних сил, які спекулюють на страхах щодо безпеки та соціальних навантажень і вимагають перегляду зовнішньополітичних пріоритетів.

Кремль інтегрує міграційний фактор з іншими аспектами гібридного тиску, такими як енергетичний шантаж, кібератаки та кампанії дезінформації. Ця багатогранність підсилює загальний дестабілізуючий вплив, формуючи відчуття безперервного багатофронтового тиску, який виснажує політичні інститути та змушує їх реагувати у відповідь на ситуації, а не розробляти стратегічні плани.

Особливу увагу спрямовано на тиск на Польщу, Литву та Латвію — країни, що виконують роль "воріт" до Шенгенської зони. Кремль сподівається на їхню посилену політичну чутливість до питань міграції та існуючу внутрішню напругу, пов'язану з безпекою кордонів. Саме зосереджений тиск у цих регіонах формує ефект "кризи одночасності", коли виклики внутрішньоєвропейської міграції накладаються на загрози на зовнішніх кордонах, створюючи навантаження на інституційні механізми ЄС і ускладнюючи оперативне реагування на військові та політичні події.

Додатковим засобом є використання різниць у поглядах країн-членів на міграційну політику та системи розподілу біженців. Кремль активно підтримує та підсилює ці суперечності, щоб ускладнити досягнення стійкого консенсусу в питаннях безпеки та зовнішньої політики.

Міграція як засіб непрямого тиску.

Росія дедалі активніше застосовує міграцію як інструмент непрямого шантажу, вибудовуючи багатофакторний тиск на Євросоюз. Керовані потоки біженців стають важелем, який можна використати у неформальних переговорах: меседж "зменшення підтримки України як шлях до зниження міграційної хвилі" здатен працювати на підсвідомому рівні, особливо у політичних середовищах, що схильні до ізоляціонізму.

Історичні приклади такої стратегії є досить відомими. У період з 2015 по 2020 рік Туреччина використовувала контроль над припливом сирійських біженців як інструмент у своїх переговорах з Брюсселем, отримуючи фінансові та політичні вигоди. Хоча міграційний шантаж може давати швидкі результати, він залишає тривалий негативний вплив на політичну культуру та міжнародну безпеку, що вигідно Російській Федерації.

Механізм трансформації гуманітарної проблеми у політичний ресурс передбачає регулювання часу та масштабу криз. Потоки мігрантів можуть бути навмисно нарощені або зменшені перед важливими політичними подіями чи переговорами, створюючи такі собі пікові моменти напруження, коли уряди перебувають під максимальним внутрішнім тиском. У цьому процесі особливу роль можуть відігравати посередники або "сірі" канали комунікації між Кремлем та окремими політичними силами в Європі, де сигнал про послаблення тиску передається неофіційно.

Головний ризик полягає у легітимізації цієї тактики. Навіть часткова поступка у відповідь на міграційний тиск створює прецедент, який стимулюватиме повторне використання подібних методів у майбутньому - як Росією, так і іншими авторитарними режимами. Особливу загрозу становить і те, що міграційний шантаж легко поєднується з іншими формами тиску, зокрема енергетичним або продовольчим, створюючи комплексну кризу, де кожен елемент підсилює інший, а переговорні позиції РФ стають значно вагомішими у сприйнятті опонентів.

Якщо ви виявили помилку в написанні, будь ласка, повідомте нас.