"Основне завдання — забезпечити доступ до передових технологій у США, які відсутні в Європі", — зазначив Володимир Гаврилов, експерт з оборонних питань України, під час свого виступу в США.

"Конфлікт перетворився на технологічну боротьбу": екс-радник з оборонних питань України у США генерал-майор Володимир Гаврилов.

Сьогодні у нас є чудова можливість поспілкуватися з незвичайним гостем, який, сподіваюся, допоможе нам зрозуміти, як події, що відбуваються в наших відносинах з міжнародними партнерами, вплинуть на майбутній розвиток ситуації. Ми порушимо теми, пов'язані з Україною, Сполученими Штатами, Європою та нашими можливостями в обороні проти Російської Федерації. У цьому обговоренні візьме участь Володимир Гаврилов, генерал-майор запасу Збройних сил України та колишній заступник міністра оборони України у 2022-2023 роках. Радий вас вітати!

Привітую вас!

Дякую за можливість поспілкуватися. Сподіваюся, що наша розмова буде корисною для наших слухачів. Дозвольте трохи розповісти про нашого сьогоднішнього гостя. Пан Володимир представляв нашу країну, активно працюючи над встановленням зв'язків у оборонній сфері зі Сполученими Штатами. З 2015 року він обіймав посаду аташе з питань оборони України в США. Протягом наступних трьох років він наполегливо працював над створенням важливих зв'язків, які досі об'єднують нас із нашим стратегічним партнером. Сподіваюся, що ми й далі залишаємося стратегічними партнерами з США. Яка ваша думка з цього питання на сьогодні?

Так, Сполучені Штати це наш стратегічний партнер, що б там не відбувалося, тому що мова йде про країну. Країна це громадянське суспільство, це політики, дві партії, республіканська, демократична. Там підтримка є і з боку суспільства американського, і з боку американського політикуму. Тому це країна, яка бачить всі причини цього конфлікту, вони на нашій стороні. Можуть тільки змінюватися форми та методи передачі допомоги, яку ми від них отримували. До 2025 року, коли вже новий президент США оголосив інші підходи до надання безкоштовної допомоги будь-кому у світі, не тільки нам. Просто ми переходимо в формат, коли, можливо, ми не будемо мати безкоштовної допомоги від Америки, яку ми мали з 2022 року по 2024, а, можливо, просто за ресурси, які треба буде акумулювати разом з нашими європейськими партнерами, або свої, якщо у нас такі є, щоб закупляти американську продукцію, яка до цього надходила нам безкоштовно.

Зміна підходу це принаймні не зупинка співпраці, і це, звісно, дуже тішить. З іншого боку, ми розуміємо, наскільки ускладнюються навіть механізми станом на зараз допомоги Сполучених Штатів для нас. З останніх інформаційних приводів це мінус. Американці і американські військові американські представництва в важливих логістичних хабах, які на теренах саме Європи, які забезпечують збройні сили всім необхідним. Те, що вони зменшують свою фізичну присутність, це несе певні загрози для нас?

На даний момент ситуація вже не є такою загрозливою, як це могло бути в 2023 або 2024 роках. Для ясності, хаб у Польщі був створений завдяки ініціативі та зусиллям США, які інвестували значні кошти для забезпечення його функціонування. Американські військові були направлені туди, а також було налагоджено різноманітні служби ремонту, логістики та забезпечення. Щоденно їхні літаки приземлялися на цій базі, яка відіграла критично важливу роль у 2022-2023 роках, а частково і в 2024-му. Цей об'єкт використовувався всіма країнами, які надавали нам підтримку. По суті, американці створили цю логістичну систему за свій рахунок. Однак минулого року, коли стало зрозуміло, що основні ініціативи та лідерство в операціях на підтримку України поступово переходять до європейських країн НАТО, почалася підготовка до того, що США можуть зменшити свою участь і надавати допомогу в інших формах. Варто відзначити, що програми безкоштовної допомоги з боку США вже завершуються.

Але немає ніякої загрози страшної від того, що американці зменшать свою присутність в Жешуві, тому що там вже логістика налагоджена, вона вже працює, там працюють багато країн. Є Координаційний центр НАТО, який в Німеччині знаходиться, який керує також цим процесом. Там знаходяться спільні представники багатьох країн НАТО, змішані групи. І фактично, це вже самодостатній механізм постачання нам допомоги, в першу чергу, з європейських промислових зон і європейських армій.

Щодо вартості нашої допомоги, цього тижня українська делегація вирушає до Сполучених Штатів, щоб продовжити переговори про угоду, що стосується наших природних ресурсів, зокрема рідкоземельних елементів та корисних копалин загалом. Ми усвідомлюємо, що вести такі розмови з американською стороною в нинішніх умовах нашим дипломатам нелегко, особливо якщо ми наполягаємо на захисті наших національних інтересів. Як ви вважаєте, чи може ця угода стати гарантією того, що США не зупинять найближчим часом нашу військову та фінансову підтримку?

Фінансова підтримка і так буде призупинена, як і для всіх інших країн. Ми не є тільки єдиними жертвами тих грандіозних планів президента США по налагодженню справедливого миру у світі торгового. Тому для нас важливо те, що допомога від Америки буде продовжуватися вже за гроші. Та угода про рідкоземельні метали та інші матеріали, які зараз знаходяться на столі, ясно, що вона не влаштовує в тому варіанті, як було представлено підготованою американською стороною, нашу сторону. І тому ця група, яка поїде в Вашингтон, продовжить консультації на цю тему. Сам підхід цих угод перший був в тому, щоб ми вклали туди також витрати американців на те, що вони нам вже передали у 22-24 роках. Справа в тому, що просто ця передача відбувалась не за якимось контрактом, де ми ставили якісь свої підписи, а за рішеннями їх Конгресу і за рішеннями їхнього президента. Тобто там ніде не було прописано, що ця допомога йде за гроші, які Україна має повернути. Вона по всіх цих документах була оформлена як матеріальна технічна допомога. Україна юридично нічого не винна Сполученим Штатам за те озброєння, яке вона вже отримала. І це буде предметом дискусії нашої групи, в тому числі в рамках цієї угоди, яка, в принципі, по своїх сумах виходила на те, щоб ми компенсували витрати американців попередні. Не буде такого, це точно. Будуть інші варіанти, будуть шукати якийсь компромісний варіант, з розумінням інтересу американців також мати якісь джерела прибутків для себе в майбутньому з наших територій. Але це вже треба віддати урядам, хай вони там розбираються.

Те, що ми отримали, було надано нам безкоштовно відповідно до рішень уряду США, президента та Конгресу. Це суттєво відрізняється від програми ленд-лізу часів Другої світової війни, яка передбачала надання допомоги Радянському Союзу та Великій Британії в кредит, що вимагав повернення. Британія, наприклад, повертала ці кошти протягом понад 50 років. У тому випадку все було оформлено офіційними документами з підписами лідерів. Наша ситуація має інший характер: допомога, яку ми отримали, підтверджена підписами членів Конгресу та президентів, і вона не передбачає повернення.

Тобто, пане Володимире, якщо я правильно зрозуміла, якби ми з американцями рухалися по траєкторії цього ленд-лізу, який був ухвалений в Сполучених Штатах в контексті російсько-української війни, тоді і адміністрація Дональда Трампа мала би юридичні підстави говорити про те, що якісь наші ресурси мають компенсувати витрати США. Але ми рухалися саме шляхом грантової допомоги, програми були різні, відповідно, і це послугувало запобіжним кроком до того, щоб не відбувалося того, що зараз принаймні в риториці Сполучені Штати до нас мають.

Вони не можуть від нас вимагати зараз ніяким чином якихось грошей за те, що було поставлено. Вони емоційно це роблять, але ніяких юридичних підстав для цього нема. Це може ставитися, наприклад, якісь спроби тиснути на нас, що ми вам щось не будемо давати, якщо ви нам там за попередньо. Але там, я думаю, сторони домовляться до варіанту, що то, що було, то було, і воно юридично оформлено. А от те, що буде для нас, у нас не має бути ніяких ілюзій про те, що це буде безкоштовно. От хоча б на цьому ми знаходимо в компроміс з ними, і тоді для американської сторони було б досить привабливо і нормально, коли допомога для України надходить від Америки за кошти, скажімо, країн Європи.

Ця ситуація вигідна оборонно-промисловому комплексу США, оскільки країна отримує реальні фінансові надходження. Якщо Америка з якихось причин, хоч і маловірогідно, не постачатиме нам свою продукцію, ми зможемо звернутися до Європейського Союзу та НАТО, які наразі накопичують необхідні ресурси. Це дозволить нам компенсувати обсяги американських поставок, але ми будемо змушені купувати європейське озброєння, що, в свою чергу, підтримає оборонну промисловість Європи. Варто зазначити, що в США вже існує занепокоєння з цього приводу. Вони ведуть переговори з європейськими країнами щодо доступу до американських ресурсів. Це створює цікаву ситуацію, оскільки значні фінансові вливання з боку Європи викликають інтерес у американських виробників. Тому навряд чи США повністю закриють нам доступ до своїх товарів, проте можуть змінити підходи до співпраці. Нам важливо отримати доступ до високих технологій, яких немає в Європі. Наприклад, ракети для системи "Петріот", що призначені для знищення балістичних цілей. Ці ракети досить дорогі, але їх виробництво налагоджене лише в США, і воно наразі перебуває на високому рівні. Цей процес був ініційований адміністрацією Байдена спеціально для нас, щоб забезпечити постачання цих ракет.

Відповідно, вони будуть зацікавлені, щоб ці ракети до нас йшли, єдине, що за гроші, які ми їм будемо давати за допомогою наших партнерів в Європі. Інші системи, які пов'язані з наземними бойовими діями, як танки, бронетехніка, якась, воно не є вже актуальним для нас, тому що війна перейшла в технологічне протистояння. Боєприпаси, які ми отримали, артилерію від Америки, на сьогоднішній день не настільки критичні нам, тому що в європейській зоні дуже багато теж починається виробництва. І використання артилерії, і боєприпасів зараз менше, ніж було у 22-24 роках.

Отже, у цьому контексті ми не залежимо від Сполучених Штатів. Наша залежність від Америки обмежується лише певними технологічними системами, з якими ми маємо постійно взаємодіяти, вести переговори та здійснювати закупівлі за спрощеними процедурами, які вони можуть надати. Якщо ж вони почнуть ставити якісь перешкоди, що маловерогідно, особливо у сфері протиповітряної оборони, ми будемо шукати альтернативні рішення. Я сумніваюся, що американці прагнутимуть спонукати нас до пошуку інших варіантів. Їм вигідніше, щоб "Америка знову стала великою", що потребує демонстрації ефективності їхньої продукції на світовій арені. Якщо вони поступляться цим ринком іншим країнам, таким як Франція, Ізраїль або Південна Корея, які також можуть запропонувати нам свої системи, це буде для них невигідно.

Досить цікава точка зору. Скажіть, будь ласка, пане Володимире, як ви оцінюєте ситуацію в Європі та стан європейських держав на сьогодні? Ми спостерігаємо активні заяви, і вже з'явився певний формат, поки що на початковому етапі, який можна назвати "коаліцією охочих". Це стосується можливого сценарію, якщо буде досягнуто зупинення вогню або зменшення бойових дій, що може призвести до присутності іноземних військових контингентів на нашій території. Як ви вважаєте, чи є перспективи для розвитку таких ініціатив?

Європа значно змінилася після того, як Сполучені Штати почали зменшувати свої витрати на забезпечення безпеки цього регіону. Це стало помітно, оскільки ключові країни, які традиційно виконували роль опори для європейської безпеки, такі як Велика Британія, Франція та частково Німеччина, почали переосмислювати свою позицію. Результатом цього стали суттєві інвестиції в оборонні сфери, які почали зростати з 2024 року. Зараз ми спостерігаємо два основні напрямки дій. Перший — це формування "коаліції охочих" для відправки певних підрозділів в Україну. Другий — це створення альянсу для акумуляції ресурсів, спрямованих на фінансування озброєнь для України, щоб компенсувати, наприклад, зменшення американських фінансових вкладень. Щодо можливого розміщення військових підрозділів, існують два потенційні сценарії.

Перший варіант сценарію стосується так званих миротворчих контингентів, про які одразу почали вести розмови. Це стане актуальним у ситуації, якщо між сторонами буде досягнута певна угода щодо врегулювання конфлікту, а не просто припинення вогню. Така угода може включати тривалий період, що може тривати від 5 до 10 років, під наглядом міжнародних організацій. Це є звичним підходом у міжнародній практиці, зокрема в рамках ООН. У таких випадках за згодою всіх учасників конфлікту миротворчі сили вводяться на лінію розмежування з метою контролю за виконанням зобов'язань.

На даний момент ми не можемо обговорювати цю тему, оскільки відсутнє належне врегулювання. Отже, концепція миротворців, яка колись була популярною, поступово відходить на другий план. Наразі йдеться про можливість прибуття військових не від НАТО, а від окремих країн, які готові співпрацювати. Першими на це зголосилися Великобританія та Франція, і, можливо, згодом приєднаються інші держави. Мова йде про країни, які готові відправити своїх військових для виконання певних завдань на підтримку України, але не йдеться про піхоту, бригади чи батальйони, що будуть залучені у бойові дії в зонах активних конфліктів, оскільки це надто небезпечно. Натомість, це можуть бути групи спеціалістів, інструкторів, а також експертів у сферах протиповітряної оборони, радіоелектронної розвідки та комунікаційних систем.

Ця технологічна війна вимагає великої кількості фахівців певного профілю. Саме таких спеціалістів наразі активно шукають різні держави. Проте, для цих країн психологічно нелегко перейти кордон і опинитися на українській території. Те, що Франція та Британія заявили про свою готовність, є значним досягненням у порівнянні з тим становищем, яке ми спостерігали у 2022, 2023 та 2024 роках.

Тобто, на даний момент ми можемо обговорювати перспективи відновлення формату співпраці у Вісбадені. Це питання стало досить популярним в останній час, навіть колишній головнокомандувач Залужний, який зараз є послом у Великій Британії, висловив свої думки з цього приводу. Йдеться про нашу взаємодію, постійний консалтинг з військовими та розробку певних алгоритмів дій у сфері оборони проти Російської Федерації. Наскільки високий рівень цієї роботи залишається актуальним? Чи знаходимося ми вже в такій ситуації, коли наші військові та ми самі маємо настільки великий досвід, що вже не так багато можемо навчитися у наших закордонних партнерів?

По-перше, формат Вісбадена залишається актуальним. Його підтримують такі країни, як Британія та Франція, і цей процес узгоджений в рамках НАТО. Він розпочався минулого року, напередодні виборів у США, коли стало зрозуміло, що можливі різні сценарії, і американці також були в курсі. Таким чином, лідерство США у цих питаннях поступово передається європейським країнам – членам НАТО. Механізм працює без збоїв, все залишається на своїх місцях: наші представники, бази даних, всі запити – все функціонує. Єдине, що зміниться, це зменшення обсягу безкоштовної матеріально-технічної допомоги з боку США. В іншому ж, всі логістичні ланцюги залишаються стабільними. Що стосується характеру війни та можливостей наших партнерів у технологічній трансформації, ми маємо значно більше досвіду, енергії та креативності.

Ми набули унікального досвіду в швидкому та ефективному впровадженні роботизованих технологій на полі бою. У світі немає аналогічних прикладів реалізації таких складних систем у реальних бойових умовах. Тому ми стали носіями знань і практичних навичок їх використання. Для нас критично важливо мати велику кількість цих систем і можливість їх оперативного виробництва у співпраці з партнерами. Це вимагає, щоб виробництво відбувалося не лише на нашій території, а й у європейських країнах, що забезпечить додаткову безпеку. Мова йде також про необхідні компоненти, чіпи та різні електронні елементи, які ми не виробляємо самостійно, а частково імпортуємо з країн Азії та інших регіонів. Важливо, щоб ми мали доступ до цих ресурсів у потрібних обсягах через наших європейських партнерів, щоб забезпечити швидке реагування на наші потреби.

У цьому контексті йдеться про постійні виклики, зокрема, залишається актуальним питання забезпечення артилерійськими боєприпасами. Незважаючи на те, що роль артилерії може змінюватися, її значення залишається незаперечним. Необхідно, щоб певна кількість боєприпасів надходила в наші війська, і Європа може надати цю підтримку. Ніхто не може дати нам поради щодо ведення бойових дій у цій війні, адже ми вже здатні ділитися власним досвідом. Нам лише потрібно продовжувати технологічну боротьбу, і в цьому нам повинні допомогти наші партнери.

Пане Володимире, ви зазначили, що європейським державам психологічно важко зробити крок у напрямку своєї присутності на території нашої країни. Проте, варто відзначити, що у контексті війни Росії проти України, як на нашому боці, так і на стороні ворога, беруть участь громадяни різних країн. Нещодавно президент Зеленський оголосив про перших полонених китайців, а раніше говорили про північнокорейських військових. Крім того, з'являються ініціативи, такі як пропозиція Юрія Бутусова організувати збір коштів на квитки в Україну для колумбійців. Це свідчить про те, що країни Глобального Півдня теж мають свій інтерес у цій ситуації, адже вони здобувають важливий досвід, спостерігаючи за подіями та беручи в них участь. Хоча ми не можемо передбачити, як розвиватимуться події в найближчі роки, цей досвід може бути корисним у інших конфліктах. Як ви вважаєте, наскільки великий потенціал для нас у країнах Глобального Півдня? І в якому форматі його варто було б реалізувати?

Ця війна зараз знаходиться в фазі, де мова йде не про кількість людей, а про їх якість. Фактично, зараз не є потреба величезної кількості піхоти, тому що для неї великі ризики для виживання, а є потреба великої кількості, скажімо, операторів дронів, спеціалістів по РЕБах або по інших. І тут нам країни Глобального Півдня ніяк не допоможуть. У нас є з обох сторін громадяни інших країн, які в силу різних своїх причин це роблять. Це приватні ініціативи, обидві сторони не скривають цього. І навіть оці китайські громадяни, які попали тут в полон, це не кадрові військові, це просто громадяни Китаю. На відміну від, скажемо, Північної Кореї.

От Північна Корея вона направила тоді на підтримку зусиль Росії в Курській області на території Росії своїх кадрових військовослужбовців. Але це вона зробила в рамках угоди, яка була підписана між Росією і Північною Кореєю, напередодні загальної угоди про співробітництво, в якій був параграф пов'язаний з наданням військової допомоги один одному у випадку там чогось. І тому юридично вони оформили це, умовно говорячи, правильно, коли відправили своїх солдат воювати на території Росії. Якщо б оці північнокорейські солдати з'явилися на територію України, то було б вже скандалом великим. А так, ну що, так вони домовилися. Що стосується решти, то, як правило, це громадяни, які не є кадровими військовослужбовцями. Вони могли бути колись там військовими в своїх країнах, але вони беруть участь, приїжджають зі своєю мотивацією або фінансовою, або просто пасіонарною, або якоюсь.

У цій війні нас, зазвичай, цікавлять передусім фахівці з технологічним досвідом, а також з навичками в організації та менеджменті. У країнах Півдня, на жаль, таких фахівців не так багато. Ми більше зацікавлені в особах, які вже брали участь у конфліктах напівтехнологічного характеру на Близькому Сході, зокрема в Афганістані, а також у колишніх військових з Європи або США. Однак це вже їхні питання. Існують певні обмеження для державних службовців військових, зокрема з боку Америки та деяких європейських країн. Наприклад, американці не можуть направити сюди військових без дотримання складних процедур. Вони також не можуть відправити жодну компанію для консультацій без отримання погодження від Державного департаменту.

В Європі існують країни, які відкрито запрошують до себе, за винятком військових спеціалістів. Наприклад, до нас приїжджають різні компанії з Європи, які бажають протестувати свої продукти, діючи в рамках власних інтересів. Для них важливо бачити, як усе функціонує на практиці. Проте існує одна проблема: щоб отримати реальне уявлення про процес, потрібно брати участь у ньому і бути готовим до ризику. Не всі готові до таких обставин.

І нам не дуже приємно бути полігоном, але вже така доля сталася.

Ось така наша доля. Ми не сприймаємо себе як полігон для експериментів. Ми просто беремо участь у війні, де протистоїмо ворогу. Нехай хто завгодно називає це по-різному, але нам важливо виконувати свою місію.

З іншого боку, коли Іран уперше відправив свої "шахеди", звісно, через посередництво росіян, у Тегерана також були свої інтереси. Вони прагнули зрозуміти, як це реалізується і які наслідки це може мати.

Безумовно. Власне, якщо говорити відверто, навіть ті європейські країни, як Франція та Великобританія, які готові надіслати своїх експертів, зрозуміло, що ці фахівці, окрім свого досвіду, прагнуть також здобути новий досвід у тому, як правильно діяти. Основна проблема європейців полягає в тому, що вони не відчувають напруги цієї війни на передовій. Неможливо сидіти в кабінеті й робити висновки, не чуючи звуку "шахеда" за своїм вікном. Це зовсім інше відчуття. Натомість у нас таких відчуттів більше, ніж достатньо. Отже, ми маємо перевагу в розумінні, як діяти на полі бою.

Іноді я порівнюю це з ситуацією, коли ми займаємося створенням нового музичного інструмента, наприклад, рояля. Ми працюємо над його розробкою, вдосконалюємо його, паралельно граючи на ньому. Постійно граємо, і врешті-решт отримуємо інструмент, який вражає всіх навколо, на якому ми створюємо чудову музику. І от до нас підходять люди і просять продати їм цей рояль. Ми його продаємо, але вони не знають, як правильно на ньому грати. Вони не знайомі з нотами чи партитурами. Вони бачать інструмент, намагаються натискати клавіші, але звуку не виходить, музики немає. Щоб грати на ньому, потрібно бути з ним єдиним, думати в унісон з інструментом. Таке розуміння приходить лише через досвід, що формується в умовах "поля бою". Це наша унікальна перевага. Ні в академіях, ні в навчальних закладах цього не навчишся. Це знання і навички потрібно здобувати безпосередньо через практику, через власні зусилля і спостереження.

Дякую за вашу чудову аналогію. Ви звернули увагу на те, що наш інтерес полягає не в кількості, а в якості людей, які беруть участь у бойових діях. З цивільної точки зору, можна поставити запитання: чому ж у нашому публічному дискурсі так багато інформації та запитів стосовно мобілізації? Це підводить до думки, що важко підтримувати тих, хто сам не використовує свої ресурси на повну потужність для виживання. Як вважаєте, чи ми справді максимально використовуємо наш людський потенціал, наш досвід, про який ми вже говорили, ресурс військово-промислового комплексу та його ефективність? Можливо, у вас є ще якісь думки на цю тему? Чи є сфери, які потребують поліпшення?

Ми починали цю війну серед військових, в тому числі зі старим мисленням, розумінням як треба цю війну вести - як вчили в академіях, як вчили в цих військових закладах, з досвіду цих наших миротворчих операцій. І все, що в цій війні робиться, воно робиться, виходячи з досвіду оцього поступового, скажімо, зіткнення з проблемами на полі бою. І, відповідно, всі ці рішення, які треба було приймати, вони приймалися, виходячи з розуміння старого мислення, нерозуміння нових технологій. І в певний момент ясно, що війна дійшла до тої точки, коли треба було дуже багато людей на полі бою виставляти. Тому що, якщо ти воюєш старим способом, а старим способом, це багато техніки, там, де техніка, там з'являються люди.

Це війна, що характеризується позиційними маневрами, де присутні траншеї та опорні пункти, і де необхідно залучати значну кількість людей, навіть під загрозою артилерійських обстрілів. У 2022-2023 роках ми зазнали великих втрат, намагаючись стримати ворога під час його наступу, коли у нього було в 5-10 разів більше артилерії. Ми вдавалися до героїзму та незрозумілого ентузіазму, щоб утримати те, що могли. Тоді виникла потреба в мобілізації: чому люди залишаються вдома? Після цього ТЦК почало активно шукати резервістів по всій країні. Водночас в армії з'явилося усвідомлення проблем, пов'язаних із нестачею боєприпасів, матеріально-технічної допомоги та можливостей нашої оборонної промисловості. Паралельно у військах почали розуміти, що потрібно шукати більш економічні, технологічні, асиметричні та гібридні рішення. З 2023 року ми почали реалізовувати перші спроби впровадження нових інновацій.

І ці інноваційні речі по ходу діла почали вчити військових, а інновації йшли, в першу чергу, не зверху, а знизу, з горизонту, від громадянського суспільства, від IT-інженерів, від наших програмістів і інженерів, які ніколи не були військовими, але вони приносили свої ідеї до військових. Військові ментально не були готові до цих технологічних речей. Але коли вони почали потихеньку бачити, як воно працює, то, я думаю, в 2024 році ми почали вже мати таку глибоку ментальну трансформацію серед військових, що є інші способи ведення війни, де не треба людей тримати в зоні бойових дій такими натовпами.

Це можна замінити роботизованими системами, дронами, особливо там, де можна вражати. Ментальний прорив, революція у військових, особливо у молодих військових, ті, які пройшли зараз цю війну, з майора до генерала бригадного, які побачили, як це робиться, почався дуже динамічний процес трансформації в армії на технологічну, скажімо, СКДУ. Паралельно в армії ще залишаються оці підходи, що треба людей, щоб бригади були укомплектовані 100%, щоб на кожний квадратний кілометр хоча б 2-3 людини було, щоб в біноклі дивилися і так далі. Хоча це можна вже робити зовсім іншим способом. Тобто йде відмирання старого менталітету і входження вже нового технологічного менталітету. Тобто ми в цій фазі. Тому вже ми бачимо менше криків про мобілізацію, порівняно з 24-м роком початком, коли просто стояв такий шквал, що треба людей.

Зараз вже про це говорять не з таким ажіотажем, а спокійніше. Хоча в принципі кількість військ у нас за цей період, чесно кажучи, не зросла. Йде заміна людей на роботизовані платформи. І в цьому році ми просто побачимо дійсно таку реальну картину, там, де одна бригада, наприклад, кількістю півтори тисячі чоловік тримала фронт, умовно говорячи, 50 кілометрів, то зараз це може один батальйон безпілотних систем тримати цю ширину, умовно говорячи, не входячи в контакт з ворогом, навіть не бачачи його, тільки буде бачити га екрані своїх комп'ютерів. В це ми йдемо, ми на цьому шляху. Тому зараз перехід від старого на нове, коли ти на столі бачиш і питання мобілізації, і питання нових технологічних рішень, і спроби так вирішити, інакше, це ще зв'язано зі зміною поколінь взагалі військових. Старе покоління відходить, нове заходить з досвідом реальних і з досвідом розумінням, як це треба робити.

Тому я б не надавав цьому великого значення. Це природний процес для людства. Ми навчаємося через власні помилки, і це постійно повторюється. У цьому є свої плюси і мінуси. Мінус полягає в тому, що це часто супроводжується великими втратами. А плюс у тому, що, якщо вже сталося, то на генному рівні, на два покоління вперед, усі усвідомлюють, як не слід вчиняти.

Отже, ви зазначили, що наш досвід і спосіб його застосування є унікальними, і що небагато хто може з цим суперечити. Проте, варто визнати, що росіяни також навчаються у процесі цієї війни, так само як і ми. Якщо я не помиляюся, то вони перші почали використовувати дрони на оптоволоконних каналах в більш-менш масштабних проєктах, хоча сама ідея виникла, якщо не помиляюся, у 2023 році серед українських спеціалістів у громадському секторі. Ця концепція певний час не отримувала належної підтримки, але зараз ми активно надолужуємо втрачене. Тому важливо мати на увазі наші ресурси та партнерські зв’язки. З іншого боку, росіяни також, чесно кажучи, вчаться на своїх помилках. Які, на вашу думку, загрози вони можуть наразі представляти для нас? А може, є певні недоліки, які можна було б використати у наших інтересах? Звісно, лише те, про що можна говорити відкрито.

Вони також намагатимуться максимально використовувати технологічні інновації для своїх цілей. Головна проблема для росіян полягає в тому, що вони стали жертвами безглуздих ідей свого лідера Путіна, чия мета - знищення України. Для досягнення цієї мети їм необхідно просуватися вперед, але в умовах сучасної технологічної війни традиційні методи наступу вже не працюють. Втрата людей стає критичною, і їх кількість вже не дозволяє відновити втрати. Це підтверджується даними про втрати, які ми спостерігаємо до кінця 2024 року і впродовж 2025 року.

Різке збільшення втрат серед російських військ не є наслідком героїчних дій з нашого боку, а зумовлене масовим використанням дронів, яке почалося наприкінці 2024 року. Цей технологічний прорив дозволив нам знищувати їх піхоту ще до того, як вона досягала лінії фронту. Внаслідок цього виникає ситуація, коли російські сили в умовах сучасних технологій не зможуть наступати традиційними методами. Вони можуть намагатися просуватися вперед, втрачати численні підрозділи, досягаючи лише кілька кілометрів. Потім постане питання, як забезпечити нові сили, які увійшли в захоплені населені пункти, необхідними ресурсами. Це призведе до протистояння, яке триватиме доти, поки вони не усвідомлять, що подальший наступ неможливий через брак ресурсів. Почнуться розмови про те, як закріпити контроль над окупованими територіями. І тут виникає проблема, оскільки обидві сторони намагатимуться розширити так звану сіру зону.

Ситуація в цій сірій зоні характеризується відсутністю можливості руху як для людей, так і для транспортних засобів на максимальній глибині. Однак, незважаючи на це, вони не можуть зупинитися або перейти до режиму оцінки ситуації, адже невиконання головної мети призведе до політичного краху всередині країни. Тому їм доведеться вжити якихось заходів. У Москві все ще існує переконання, що вони можуть досягти своїх цілей, хоча насправді це вже стало неможливим. Конфлікт все більше перетворюється на економічне протистояння, де важливіші не стільки людські ресурси, скільки економічні можливості. Витривалість російської економіки в порівнянні з нашою та європейськими країнами стає ключовим фактором. І тут навіть немає сенсу у порівнянні. Особливо на тлі глобальних економічних і торгових експериментів, коли ціни на нафту знизилися, що стало додатковим ударом для них, можливо, навіть більш серйозним, ніж людські втрати, адже це позбавляє їх ресурсів для утримання тих, хто не бере участі у бойових діях.

Таким чином, вони втрачають час, якщо продовжуватимуть просто уникати дій, залишаючись на місці та намагаючись щось робити. Їм важко усвідомити, що не зможуть подолати цей конфлікт у Москві, і тому вони прагнутимуть рухатися вперед. Цього року ми станемо свідками цікавого явища: технічно вони не матимуть змоги це зробити, адже люди постійно йдуть у бій та гинуть, проходячи лише 2, 3, 5 або 10 кілометрів на місяць. Нам пощастило, адже ми маємо величезні простори, а не якусь маленьку республіку на Кавказі, що дозволяє нам маневрувати. Проте наша технологічна потужність зростає з кожним днем.

Шановний Володимире, наприкінці нашої розмови хочу звернути вашу увагу на одну цікаву тему. В даний час поступово, але вже досить активно обговорюється можливість експорту нашої військової продукції на міжнародний ринок. Це може звучати не надто популярно, але варто зазначити, що світовий ринок озброєнь є досить великим, і кожна країна має свою роль у ньому. Російська Федерація також займала певне місце на цьому ринку, проте через свою агресію щодо нас, вона фактично втратила його. Ніхто не може передбачити, як довго це триватиме; можливо, з огляду на різні геополітичні події, вони можуть повернутися. Які ж у нас шанси зайняти цю, хоч і невелику, але важливу нішу в цій сфері?

У нас дуже великі перспективи, тому що у нас є знання, у нас є прототипи, у нас є підтверджені спроможності. Це дуже сильна річ. Так, під час війни у нас зараз обмежений експорт нашої продукції за кордон. Тут треба приймати рішення державі політичне, Тому що я вважаю, що не треба обмежувати експорт, тому що спроможності у нас виробництва зараз під час війни перевищили спроможність, можливості держави по закупівлі чогось. Деякі компанії можуть виробити більше, ніж від них вимагає Генеральний штаб. Тобто, якщо є надлишки продукції, які люди можуть виробляти, то чому б не надати можливість під контролем експортувати, визначені країни, під певним моніторингом, щоб вони мали прибуток для розвитку, щоб цей прибуток можна було використати для покращення їх продукції в інтересах Збройних сил України.

У нас ще не розпочата дискусія щодо надання дозволу на це. Існують побоювання, як сприймуть таке рішення під час війни: що скажуть люди, якщо дізнаються, що безпілотник вирушає до Індії, замість того, щоб підтримувати бойові дії на Донеччині. Нам доведеться пояснити, що фінансові ресурси для закупівлі нових апаратів обмежені, адже бюджет вже використано на все можливе. Проте, таке пояснення може бути важким для сприйняття суспільством. Тому важливо налагодити чітку інформаційну комунікацію на цю тему, щоб люди розуміли: експорт техніки за кордон не шкодить нашим військовим можливостям, а навпаки, забезпечує додаткові ресурси для їх зміцнення. Це необхідно донести до населення.

І не дозволяє нашому ворогу знову зайняти цю позицію, поки ми її утримуємо.

Абсолютно, тому що на нас дивляться з великою жадобою багато країн, закупити те, що у нас є. У нас зараз йде більший варіант, коли йдуть шляхом спільних підприємств. Тобто заходять іноземні компанії, знаходять місцевих партнерів, які вже працюють, творять спільні підприємства, спільні виробництва. І ця продукція вже просто йде потім з заводів не наших, а з заводів якихось в Європі, які виробляють те ж саме, але воно вже на потреби інших. Можна і таким шляхом йти, але бажано, щоб всі спільні підприємства тоді давали нам прибуток, щоб воно не залишалося десь за межами України, щоб воно йшло на розвиток нашого оборонно-промислового комплексу. І тут має бути креатив, включатися і в уряді, але політикум не повинен боятися відповідальності. Не боятися чесно говорити з людьми, про що мова йде, приймати рішення, пояснювати і думати, щоб підприємства оборонки мали ресурс для свого розвитку. А зараз вони дуже хвилюються. Дуже хвилюються.