Ігор Рейтерович, експерт у сфері політичних наук

Не вірю в сценарій, де США просто нас кинуть. Це -- нереалістично. І це, хоч обережний, але все ж привід для оптимізму

Якщо вам здається, що сучасна світова політика нагадує сюжет, створений штучним інтелектом після перегляду всіх сезонів "Карткового будинку" одночасно, то ви не помиляєтеся. Правила гри, якщо вони колись існували, більше не діють. Ультиматуми тепер оголошуються через соціальні мережі, впливові держави втрачають свою вагу, альянси перебувають у невизначеності, міжнародні організації переживають серйозну кризу, а термін "стабільність" став незрозумілим архаїзмом.

У цьому новому, незвичайному світі, де важко провести грань між стратегічним плануванням і спонтанними рішеннями, ми намагаємося з'ясувати: чи це лише тимчасовий безлад, чи ж ми стаємо свідками формування нових реалій? Яким чином ці процеси впливають на критичні точки напруження в Україні та на Близькому Сході? Наскільки насправді потужною є так звана "вісь зла"? Чи слід очікувати "чорних лебедів"? Які чинники можуть найсильніше підірвати та призвести до краху режиму Путіна? І, зрештою, до чого варто бути готовими в найближчі місяці?

У великій бесіді з Ігорем Рейтеровичем, політологом та керівником політико-правових програм Українського Центру суспільного розвитку, обговорюються ці та багато інших тем. Він вражає своєю незворушністю, коли аналізує цей глобальний спектакль.

- Пане Ігорю, останнім часом глобальна політична сцена нагадує не так шахову партію, як якийсь сюрреалістичний перформанс. Події змінюються зі швидкістю світла, а іноді здається, що логіка просто відпочиває. Які, на ваш погляд, ключові геополітичні "тремтіння" сьогодні визначають наш світ, і чи можна вже говорити про абриси нового світового порядку, чи це лише хаос перехідного періоду?

На сьогоднішній день ключовими осередками глобальної напруженості безумовно залишаються Україна та Близький Схід. Дехто може стверджувати, що не варто перебільшувати важливість російсько-українського конфлікту. Проте, на мою думку, це скоріше приклад недооцінки його значення. Ця війна є яскравою геополітичною подією, що справляє вплив на процеси, які виходять за межі нашого регіону. Вона змінює безпекові та політичні реалії навіть у віддалених країнах.

На щастя, ми змогли уникнути виникнення третьої серйозної зони напруженості, схожої на індо-пакистанський конфлікт. Обидві сторони встигли зупинити ескалацію ситуації.

У майбутньому, я вважаю, на Близькому Сході можливе встановлення миру, і, можливо, це відбудеться досить швидко, принаймні у порівнянні з четвертим роком повномасштабної війни в Україні. Проте важливо усвідомлювати, що Росія, скоріш за все, продовжить шукати або створювати нові осередки напруги, особливо на території Європи. Їм потрібно постійно нагадувати про свою присутність у світі, і, на жаль, це досягається через ескалацію конфліктів.

Ще один суттєвий аспект, який варто врахувати, аналізуючи сучасний стан світового порядку, – це зміна ролі великих держав, які традиційно вважалися глобальними арбітрами, лідерами або політичними "покровителями" для інших країн. Ця роль зазнала значних змін. І справа тут не лише в Сполучених Штатах, хоча саме вони першими спадають на думку, коли йдеться про зниження світового авторитету.

Це явище особливо виявилося під час президентства Трампа: всього за півроку йому вдалося суттєво змінити не лише уявлення про себе чи американську владу, а й сприйняття Сполучених Штатів як геополітичної потужності. А що ми спостерігаємо нині? Чимало країн дедалі частіше приймають рішення, не зважаючи на позицію Вашингтона.

Найсерйознішою загрозою для самих Сполучених Штатів стає не лише діяльність країн, які традиційно вважалися суперниками або ворогами Америки. Зміни в поведінці торкнулися навіть тих держав, що роками залишалися надійними союзниками. Це свідчить про суттєвий зсув у світовій системі відносин.

Цьогорічна зустріч "Великої сімки" у Канаді яскраво продемонструвала...

- Так, це ще один важливий аспект. Старі інституції, навіть ті, що діяли у неформальному форматі -- як, наприклад, G7 -- поступово відходять на другий план. Їхній вплив знижується, і, скоріш за все, ми будемо спостерігати змагання за нове лідерство, спроби формувати нові союзи, нові центри сили. Цей процес розтягнеться в часі, але він уже розпочався.

Проте в цій динаміці можна помітити певний аспект, який можна охарактеризувати як обережний оптимізм. Ситуація на Близькому Сході, зокрема в Сирії та тепер в Ірані, свідчить про те, що навіть країни з авторитарним режимом, які проголошують своє лідерство, не можуть виконувати роль справжнього арбітра або гаранта стабільності. Історія з Іраном є яскравим прикладом: фактично, Росія та Китай залишили цю країну наодинці з її викликами. Китай ще намагається підтримувати Тегеран, зокрема на практичному рівні, але Росія фактично відмовилася від усіх своїх попередніх зобов'язань. Слід визнати: Іран залишили на самоті.

Це свідчить про відсутність стабільного та надійного центру впливу в сучасній системі координат, як серед традиційних демократичних акторів, так і серед авторитарних. Найближчим часом, ймовірно, ми станемо свідками глобального перетворення. Замість універсальних "дахів", які колись виконували роль США або Радянського Союзу, на передній план виходитимуть регіональні альянси — більш гнучкі та адаптовані до специфічних умов.

- Війна між Ізраїлем та Іраном, схоже, набуває нового виміру. Як Ви бачите цілі Ізраїлю - чи це лише знищення ядерної програми, чи таки йдеться про зміну політичного режиму в Ірані? І чи вистачає Ізраїлю власних ресурсів для зсуву такого масштабу?

Чесно кажучи, наразі не спостерігаю реальних шансів на зміну влади в Ірані. З одного боку, там діє потужна пропагандистська машина, яка створює враження, що все гаразд: народ об'єднаний навколо Аятоли, ворожий до Ізраїлю і готовий терпіти будь-які труднощі в ім'я "вищої мети". З іншого боку, минулого тижня ми стали свідками значного впливу Ізраїлю в інформаційному просторі. Нетаньяху звернувся до іранців, підкресливши, що Ізраїль не має конфлікту з народом, а лише з режимом. Це була спроба провести межу між народом і владою, але реакція була мізерною. На вулицях не було протестів проти режиму; навпаки, ті, хто вийшов, закликали до ударів по Ізраїлю. Це важливий аспект: активна внутрішня опозиція відсутня. Багато з тих, хто має інші погляди, знаходяться за кордоном, а ті, хто залишився в країні, зазнали фізичного знищення. Пам'ятаємо, як відбувалися розстріли на вулицях і масові страти. У такій ситуації режим залишається досить стабільним і, на жаль, поки що без будь-яких видимих слабкостей.

Існує два можливі виходи з ситуації. По-перше, Ізраїль у співпраці з США може найближчим часом знищити всю іранську ядерну інфраструктуру. У такому випадку сторони можуть сісти за стіл переговорів, укласти певну угоду, що дозволить перейти до політичного врегулювання конфлікту. По-друге, якщо Сполучені Штати не втрутяться і не забезпечать Ізраїль необхідними ресурсами для остаточного знищення ядерних об'єктів Ірану — зокрема, мова йде про спеціальні авіабомби, які дозволяють атакувати підземні установки, — тоді війна може затягнутися на невизначений термін.

Суть проблеми полягає в тому, що конфлікт з Іраном є війною, що розгортається на великих відстанях. Ізраїлю буде важко підтримувати високий рівень бойових дій протягом тривалого часу. За різними даними, у них є запаси озброєнь, які можуть вистачити максимум на два тижні активних бойових дій. Оскільки Ізраїль – це невелика держава, зрозуміло, що тримати великі арсенали там неможливо.

Щоб не залишатися на рівні загальних фраз, згадаємо події 7 жовтня 2023 року. Після атаки ХАМАСу Ізраїль швидко переходить у контрнаступ, завдаючи ударів по Сектору Гази, знищуючи терористів та їхню інфраструктуру. Проте вже через півтора тижні активних бойових дій – і це на його власних кордонах! – США терміново починають постачати боєприпаси Ізраїлю. І мова йде саме про ті авіабомби, які в цей час активно застосовувалися. Виявляється, у них просто не вистачало запасів навіть для цього конфлікту.

На фоні цих подій знову виступає Трамп зі своїми вимогами. Як ви вважаєте, наскільки ймовірно, що США активніше втягнуться в цей конфлікт, і які наслідки це може мати для ситуації на Близькому Сході?

- Спершу Трамп начебто дав Ірану 24-48 годин -- але ці години вже перейшли у два тижні. На сьогодні перед ним два варіанти: або США вступають у війну, або він продовжує кричати, тупати ногами й вимагати від Ірану капітуляції. Водночас Іран, здається, готовий сісти за стіл переговорів. Але ті пропозиції, які надходять від Тегерана -- або те, на що вони готові піти, -- відверто не влаштовують ні Вашингтон, ні Тель-Авів. Тож це -- гра на нервах.

На мою думку, Трамп, ймовірно, уникає ініціювання широкомасштабної військової кампанії проти Ірану. Варто зазначити, що він вже один раз змінив свою позицію — всього через день після того, як стало очевидно, що Ізраїль не звернув уваги на його попередження, здійснивши удар, який виявився значно ефективнішим, ніж сподівалися навіть найбільші оптимісти.

Американці, подібно до свого ставлення до Росії у 2022 році, явно перебільшували іранські можливості. Вони вважали, що Іран – це потужна країна, здатна чинити серйозний супротив, і що Ізраїль не зможе швидко та ефективно діяти. Проте вже на другий день Трамп отримує інформацію: "Пане президенте, ізраїльські сили в повітрі роблять що завгодно, вже завдають ударів по поліцейським відділкам, і досі не втратили жодного літака". Це підтверджений факт. Іранцям вдалося збити лише один великий розвідувальний дрон, а все інше більше нагадує витвір штучного інтелекту...

Іран дав відповідь. Так, не всі ракети вдалося перехопити ізраїльською системою ППО. Але те, що сталося на іранській землі, має зовсім інший масштаб. Коли Трамп це побачив, у нього, певно, закрутило в голові, і його знамените руде волосся, здавалося, почало «палахкотіти»: "Чи не варто й нам втрутитися?" Проте, згодом, виглядає, що його поривання трохи вгамувалися. Можливо, це сталося не з ним, а з кимось із його найближчих радників.