Іноді можна спостерігати, як поряд вибухає ракета. Ігор Пархоменко, Герой України, що відвагою своїх вчинків підтримує свого сина, також Героя України.

Протягом останніх трьох років пілот Ігор Пархоменко не може згадати жодного польоту, під час якого б його літак не став мішенню для російських ракет. Це стало звичним явищем - обстріл здійснюється або з наземних установок, або з ворожих винищувачів.

Це звична реальність не лише для нього, а й для кожного українського льотчика, який підіймається в небо з бойовим завданням.

У середньому атака іде двома ракетами за виліт. Але Пархоменку доводилося ухилятися і від п'яти: три з них запустили із зенітно-ракетних комплексів, дві - з літаків.

- Ти постійно змінюєш напрямок, відходиш на безпечну відстань. Іноді можна спостерігати, як ракета вибухає зовсім поруч. Якщо ти трохи відійшов з бойового курсу і отримуєш сигнал, що ситуація безпечна - повертаєшся і продовжуєш рух, - ділиться він.

Його особистий рекорд, який не хотілося б повторити, а тим більш побити - вісім заходів на курс. Не завжди через запущені ракети - іноді ворог занадто близько, доводиться відтягуватися. Противник розвертається назад - і ти знову ідеш на ціль. Він бачить твої маневри, готується атакувати, ти знову ухиляєшся...

Небесна гра в кішки-мишки з максимальними ставками. Пархоменко керує нею до моменту, коли досягне точки запуску або поки не закінчиться паливо.

Ці ігри не даються йому легко. Після вильоту з вісьмома заходами на курс він приземлився і тільки тоді зрозумів, як його тіло тремтить від втоми.

- Вік, - усміхається пілот. І дійсно, полковнику вже виповнилося 52 роки.

Спілкуючись із ним, відчуваєш, що кожен момент з його п'ятдесяти двох років був присвячений лише двом великим пристрастям - родині та небу. Родина включає в себе не лише близьких, але й бойових товаришів, з якими він пройшов через багато випробувань. А небо - це його справжня пристрасть, свого роду потужний наркотик, який він відчув під час свого першого самостійного польоту, і від якого вже не може відмовитися.

Пристрасть до авіації Ігор Пархоменко отримав у спадок від свого батька та передав своїм двом синам. Чотири пілоти-військові на три покоління. Два звання Героя України серед чотирьох.

Ця оповідь присвячена саме цим Героям.

Іноді, для того щоб створити власну династію, достатньо лише уявити собі шоколад, сік та шкіряну куртку.

Саме ці три фактори стали вирішальними у виборі батька Ігоря, Валерія Пархоменка, коли він прийняв рішення вступити до Харківського льотного училища. Попереду на нього чекали 2500 годин нальоту, дев'ять курсів льотної підготовки (за десять з них присвоювали звання заслуженого льотчика СРСР) і місце в числі перших чотирьох, хто сів за штурвал радянського Су-24. Але в 1965 році він лише мріяв про шкіряну куртку, шоколад і сік – символи нової реальності, вільної від післявоєнних труднощів та невизначеності.

Ігор, учень, разом із родиною змінив сім військових гарнізонів — від Далекого Сходу до Німеччини. Як абітурієнт, він не уявляв іншого шляху, окрім продовження справи батьків: авіація стала для нього єдиною відомою сферою. Якщо Валерій Пархоменко служив 27 років, то Ігор вже має за плечима 34 роки досвіду.

Та їхні кар'єри розвивалися в різних світах. Бути військовим льотчиком у радянські часи - престижно. А в 90-х український льотчик міг заробити на шоколад, сік і шкіряну куртку хіба що підробляючи таксистом після служби.

Пархоменко розповідає, що його десятидоларова заробітна плата виплачувалася частинами, з перервами в півроку. Протягом перших десяти років він проходив службу в Криму: на роботу приходив о дев'ятій ранку, а вже в обід його відпускали додому.

- Я завжди мріяв про службу, наче вовк, що вивиє вночі. Чому? Тому що фінансової підтримки не вистачало, і я просто прагнув провести час на роботі, поспілкуватися з кимось. А ще, в ті часи, літаки майже не піднімалися в небо. Виявлялося, що за цілий рік я міг провести в повітрі всього 30 хвилин.

Яким він уявляв своє майбутнє в той час? Батько мешкав у Росії, і Ігор також розмірковував про те, щоб після служби переїхати ближче до нього. Цю ідею він носив у собі цілих 20 років. Але потім настав 2014 рік, і в Криму з'явилися "зелені чоловічки".

На початку пілот був приголомшений вторгненням, потім його охопили сумніви, а після організованого заходу, який Росія назвала кримським референдумом, він відчув глибоке обурення - до країни-агресора та її населення. Це почуття гніву супроводжує його і дотепер.

Під час своєї служби в Криму Пархоменко неодноразово зустрічався з російськими військовими, з деякими з них зав’язав навіть дружні стосунки. У липні 2014 року його літак був атакований ракетою, випущеною російськими військовими.

У типовому пригодницькому романі ця оповідь могла б розпочинатися фразою: жодних знаків, що щось піде не так, не було.

Вони вирушили на бойове завдання трійкою, причому літак Ігоря Пархоменка займав центральну позицію. Перелітали над територією, що знаходилася під окупацією, неподалік російського кордону. У небі панувала ідеальна погода, яку пілоти охрестили "мільйон на мільйон".

Нічого не передбачало неприємностей.

І раптом - глухий удар по літаку, прилади спалахують червоним. Пархоменко дивиться у перископ, а хвостового оперення вже немає. За кілька секунд літак робить кивок угору, а потім йде вниз кленовим листом. Ручка управління не реагує.

Пілот усвідомлює, що його знаходження в кабіні не є критично важливим, схоплюється за ручки катапультування — і ось уже він завис на парашуті на висоті 5 тисяч метрів, в той час як зруйнований літак стрімко падає на землю.

Смужка диму, що виникла внаслідок запуску ракети, яскраво свідчить про те, що її випустили з іншого боку кордону.

Ще трохи - і повітря навколо стало тріщати, немов щось вгвинчувалося в нього. Спочатку я не зрозумів, що стріляють з зенітної установки. Скинув НАЗ (носимий аварійний запас, що допомагає пілоту вижити - УП), а потім вчинив ще більш безглузду річ: витягнув пістолет. Думав про те, що якщо отримаю поранення - кращим виходом буде застрелитися. Тоді ми страшенно боялися потрапити до рук чеченців - ще не знали про "кадировців".

Політ здавався вічністю. Він побачив автомобіль, що мчав у напрямку ймовірного місця його приземлення, а ближче до землі почув автоматні черги.

На нього полювали семеро чи восьмеро. Коли Пархоменко приземлився на пшеничне поле й звільнився від парашута, між ними залишалося 200 метрів. Відстрілюючись, він кинувся до найближчої посадки.

Коли він добіг, застосував хитромудрий прийом: впав на землю і почав повзти назустріч ворогу. Це спрацювало: супротивники пробігли повз нього. Тоді воїн вирушив в іншу сторону.

У горлі пересохло так, що не було як ковтнути. Допомогла знайдена ним яблуня. Її плоди Пархоменко тепер називає райськими. Там він уперше дістав телефон, вставив батарею, повідомив командиру про ситуацію. А потім зателефонував дружині - попрощатися.

Далі шлях лежав до найближчого населеного пункту. Військовий розумів: потрапити на очі місцевим - ризиковано, можуть видати. З іншого боку, розмірковував він, ворог радше шукатиме його по посадках, ніж у селі, до якого він дістався.

Кілька разів льотчик виходив на зв'язок зі штабом АТО. Йому наказали чекати та знайти місце для посадки гвинтокрила. Він знайшов, повідомив координати, а вночі дізнався: вертоліт не прилетить.

Весь наступний день він лежав на землі, сховавшись у затишному місці, майже не рухаючись. Чекав на обіцяний вертоліт - і знову дарма.

Було чимало образ. Здавалося, що залишили на самоті. У такі моменти в голову приходять різні безглузді думки. А ввечері стало зрозуміло, що "вертушки" не буде, щонайменше, протягом двох днів, - пригадує він.

Як тільки настала ніч, Пархоменко вирушив на пошуки покинутого будинку. Знайти його було простіше, ніж потрапити всередину без зайвого шуму. Лише під ранок йому вдалося просунутися через вузьке вікно. Всередині будинок виглядав охайно, хоча давно ніхто не жив у ньому.

Він залишився там, спостерігаючи крізь щілини віконниць за сусідом, який поливав свій город і в той же час незаконно підключався до електромережі. З дороги доносився гуркіт важкої техніки. Вночі він виходив на двір - тільки там міг зловити сигнал. Прогулянка в 100 метрів і назад забирала в нього цілих дві години. Сусідські собаки піднімали гавкіт від найменшого звуку, тому льотчик спочатку очищав простір від гілок, а лише потім наважувався зробити крок вперед.

На третій день на окупованій території Пархоменко знову був за крок від того, щоб приставити дуло до скроні.

Я намагався заснути, але не міг - кожен звук, навіть найменший, викликав у мене тривогу. Я чув, як комарі та мухи, немов маленькі кроки, пересувалися по склу. Коли знову здалося, що хтось наближається до дому, я витягнув пістолет і вирішив: якщо хтось увірветься, я готовий вистрілити.

Не втратити розуму допоміг пакет з листами, який виявили в будинку. Серед документів знаходився текст "Отче наш". Обіцянки, які він тоді дав у молитвах, виконує і досі.

На четвертий день до нього дісталися двоє українських військових - Тарас і Сергій, а з ними був підрозділ "Пума". В дорозі до місця, де ховався Пархоменко, їм вдалося знищити одну ворожу групу. "Скільки часу займе вихід?" - поцікавився льотчик. Виявилося, що приблизно півтора доби. І врешті-решт, так і сталося.

У творі "Планета людей" автор та авіатор Антуан де Сент-Екзюпері розповідає про свою аварію в пустельній місцевості. Координати місця падіння залишаються невідомими. Запас води – менше ніж літр. Якщо літак впав неподалік від дороги, його знайдуть з механіком в найкращому випадку за тиждень, а якщо ж у віддаленому місці – то доведеться чекати цілих півроку. І що ж він робить у цій ситуації? Згортається в клубок і поринає у сон.

Пархоменко закрив очі на шостий день після трагедії. Він сидів у салоні вертольота, що прямував до штабу АТО в Краматорську. У його душі більше не залишилося ні страху, ні гніву, ні радості від повернення – лише безмежна, нечувана втома.

У той час, коли Ігор Пархоменко ховався на окупованій території, його син саме складав іспити до Харківського університету Повітряних сил. І вже у штабі льотчик дізнався: Сергій вступив!

За той тиждень, поки він проривався до своїх, Ігор пережив страх, спрагу, відчай і стан, який сам називає коефіціентом оп*здініння. Чому ж він радів тому, що син обрав шлях військового льотчика в час війни? Невже готовий був наразити його на таку ж саму небезпеку?

Звичайно, ні. Батько мріяв про небо для свого сина. Про той момент, коли ти прориваєшся крізь хмари і втрачаєш дар мови. Це відчуття, яке неможливо описати словами і яке не зрозуміє той, хто ніколи не піднімався в повітря. А війна? У 2014 році льотчик щиро сподівався, що, коли його син завершить навчання, конфлікти вже залишаться в минулому.

І ось син закінчив навчання, і командир 299-ої бригади тактичної авіації викликав Ігоря Пархоменка. Відзначаючи, що близькі родичі не можуть служити в одній частині, комбриг зауважив, що потрібно зробити вибір: чи залишишся ти, чи віддаєш перевагу кар'єрі сина.

І батько вирушив викладати в Харківський університет Повітряних сил. Тепер його особлива гордість — три льотчики, яких він навчав керувати літаком. Серед них — Данило Мурашко, якому посмертно присвоїли звання Героя України.

- Ці мужні воїни вели мене в бій, - із захопленням розповідає Пархоменко. - Ми готували хлопців до ролі провідників у повітрі. Для кожного це був неймовірний стимул: коли за тобою йде досвідчений інструктор, полковник, а ти ведеш його в бій. Після кожного вильоту в них з'являлася хоча б одна нова пір'їна. Льотчик переставав бути звичайною птицею, а перетворювався на справжнього орла.

Швидше за все, Ігорю Пархоменку не випало б можливості служити разом із сином, якби не розпочалася повномасштабна війна.

24 лютого 2022 року він дивився з вікон своєї миколаївської квартири в бік військового аеродрому й бачив один вибух за іншим. Ігор знав: там - його син. Він намагався додзвонитися Сергію, але той не відповідав. Залишалося тільки вірити.

А сам Сергій у цей час робив те, з чим ніколи раніше не стикався. Під спалахи вибухів довкола він переганяв літак з одного аеродрому на інший. Він ще жодного разу не літав в таких умовах, не мав допуску до нічних польотів, а у парі з ним сидів юний, недосвідчений льотчик. Та він упорався.

Поки син боровся на фронті, батько займався підготовкою інших до польотів. Він згадує розмову з Сергієм, що відбулася через півтора місяця після початку вторгнення: син кричав у телефон, закликаючи батька навіть не думати про те, щоб приєднатися до фронту. Проте в душі Ігоря була впевненість: незважаючи на його слова, син насправді прагнув бачити батька поряд із собою.

З усіма можливими способами Пархоменко зумів повернутися до своєї рідної 299-ої бригади. Коли він зустрівся з сином і обійняв його, Ігор зрозумів, що перед ним стоїть льотчик, чий бойовий досвід значно перевищує його власний.

Одного разу я непомітно зробив його фото. Він смакував торт, що його привезли волонтери - особливо любив "Наполеон". Куштуючи, він задумливо дивився в далечінь. І раптом я усвідомив: це вже не просто моя дитина - переді мною стоїть зрілий чоловік, льотчик з великим майбутнім.

14 травня 2022 року, під час виконання бойового завдання в Запорізькому регіоні, загинув капітан Сергій Пархоменко.

Вони ніколи не піднімалися в повітря разом — батько і син. Адже якщо одного з них зб'ють, як зможе повернутися інший? Проте їм вдалося провести одинадцять днів, працюючи на одному фронті.

У день, коли в Вінниці прощалися з Сергієм, небо над містом протягом години патрулювали два винищувачі Су-27, вшановуючи пам'ять загиблого штурмовика. У травні 2022 року йому присвоїли звання Героя України посмертно.

На момент загибелі за плечима Сергія Пархоменка було вже 38 бойових вильотів. Але цей рахунок ще не закрито.

- Я борюся за свого сина і за свою свободу, але головне - за нього, - зазначає батько. - Мій перший політ вдень - це його політ. І лише якщо буде другий, тоді він стане моїм. Проте, ми не так вже й часто маємо можливість літати двічі.

У планшеті, який Ігор бере із собою в політ, завжди лежить фото усміхненого хлопця в льотній формі й шоломі, який загинув за Батьківщину у 25 років. Який через війну так і не побачив свого двомісячного сина. Не встиг розповісти йому, що відчуваєш, коли літак здіймається під дощем, пробиває хмари - і раптом перед очима льотчика спалахує живе, сліпуче сонце.

Давним-давно, у часи свого першого навчання, молодий Ігор, жартуючи, але щиро, звернувся до своїх колишніх одногрупників: "О, як я мрію про пенсію!". А коли вперше зустрів Су-25, вразився: "Невже такий літак може існувати, який виглядає так незграбно?"

Ці емоції залишалися незмінними до того моменту, коли він вперше злетів у небо самостійно. Відтоді він переконаний: немає кращої "пташки", аніж Су-25. І він ніколи не погодиться відмовитися від своєї роботи, адже це його справжнє покликання.

- Мені важко знайти слова, щоб це описати. Коли ти піднімаєшся в небо, виникає відчуття, що у тебе в руках весь світ. Ти піднятий вище за всіх. Коли хмари формуються в шапки, ти мчиш над ними, мов у забутому місті, - ділиться своїми враженнями льотчик. - Ось тут пролітаєш крізь уявний дім, там робиш переворот - так і сяк. Це як наркотик, тільки небесного походження.

Спостерігаючи за вогняним танцем в його очах, стає зрозуміло, чому навіть під час вечері, після третьої чарки, пілоти обговорюють лише небо. Політика? Звісно, про неї можна поговорити, але тільки в контексті авіації. Яка б тема не виникла в розмові, врешті-решт, все зводиться до одного. "О, вже вжили зайвого", - говорять у такі моменти їхні дружини.

Напередодні нашої бесіди Ігор Пархоменко тричі відправлявся у небо. І кожного разу він відчував, як важко йому залишати це простір і повертатися на землю.

Для нього літак - не шматок металу, а друг. Перед кожним вильотом він говорить із ним, гладить обшивку, у складні миті просить підтримки, а після - неодмінно дякує.

Він провів за штурвалом усе доросле життя. Цього року отримав звання Героя України. І щоразу напередодні польоту відчуває первісний страх. До тремтіння в ногах, до нудоти, до повної втрати апетиту. І тільки коли шасі відривається від землі, цей страх дивовижним чином зникає. Щоб потім, перед наступним вильотом, повернутися знову.

Пархоменко залишив Повітряні Сили і про нинішню роботу розповідає тільки те, що він досі "на крилі". Проте одного разу - і він знає, що цей день вже не за горами - здоров'я не дозволить йому сісти за штурвал. Тоді він зарулить на стоянку задом наперед - так льотчики роблять лише у свій крайній (ні в якому разі не останній!) виліт. І піде з авіації.

Бо якщо робота не дозволяє піднятися в небо, навіщо вона тоді потрібна?