Колективний Захід канув у небуття. Світ вступив у нову еру G2.
Новий світовий порядок, про формування якого так наполегливо говорили протягом останніх двох десятиліть, набув виразно окреслених обрисів. І сталося це раніше, ніж очікувалося. Можна цілком обґрунтовано вважати, що перехід до двополярного світу, в якому США й Китай виконують роль політичних і економічних центрів, а решта світу намагається зрозуміти, що це означає для кожної із "середніх", "регіональних" і просто держав, став реальністю.
Найпростіше класифікувати нову геополітичну конфігурацію як поновлення протистояння Схід -- Захід і провести аналогію з Холодною війною, оскільки "вільний світ" знову протистоїть "комуністичному режиму". Проте такий підхід не відповідатиме суті того, що відбувається. Ідеологічний чинник у протистоянні США -- КНР більше не домінує, як це було за часів СРСР. Його місце посіла економіка. Військовий компонент також змінився з огляду на концентрацію політики НАТО на європейському континенті, а США -- на стримуванні КНР у Східній Азії. Китай, з іншого боку, не створює безпосередніх загроз для безпеки Європи, проте в Азії має близькі до оборонного союзу угоди з Росією та КНДР і прагне уникнути будь-яких обмежень свого впливу. Отже, в новому світі відбулася фактична фрагментація економічних і безпекових театрів протистояння саме там, де раніше панувала філософія глобалізації.
Ключовим аспектом нової геополітичної ситуації є те, що концепція "колективного Заходу" більше не має місця. США, по суті, залишилися самотніми у своїй спробі утвердити домінування не лише над умовним Сходом, а й над колись союзними державами Заходу. Китай, у свою чергу, досяг значних успіхів у Східній та Південно-Східній Азії, ставши основним торговим партнером для всіх країн регіону. Однак його агресивна зовнішня політика, що виникла внаслідок безкарності дій Росії щодо України, а також культурні та історичні особливості країн Східної Азії, ускладнюють можливість створення блоку, аналогічного до радянського Варшавського договору. Таким чином, сучасна конфігурація G2 виглядає менш чіткою в порівнянні з попередніми історичними моделями, що, з одного боку, підвищує рівень невизначеності, а з іншого — відкриває нові можливості для дипломатичних маневрів.
Події, які стали передумовами для виникнення нової глобальної геополітичної ситуації, включають розпад Радянського Союзу, становлення Китаю як економічного гіганта, а також появу регіональних альянсів, таких як БРІКС і ШОС, які орієнтовані на протидію Заходу. Важливу роль у цьому процесі відіграють країни, такі як Індія, Туреччина та Саудівська Аравія, а також конфлікт у Сирії, агресивні дії Росії проти України, загострення обстановки на Близькому Сході, зокрема навколо Гази, а також хронічне непорозуміння США щодо природи пострадянської Росії. Важливим моментом стало обрання Дональда Трампа президентом США, що призвело до зростання напруги у Східній Азії через дії Китаю.
Прямим наслідком цих змін стало переосмислення безпекової стратегії в двох потужних країнах, які з часу закінчення Другої світової війни демонстрували миролюбний курс – Німеччині та Японії. Їхній приклад є особливо показовим. Обидві держави перебувають під захистом США, проте в умовах нового світового порядку знову виникло усвідомлення, що безпека є складовою суверенітету, і тому її слід забезпечувати переважно власними зусиллями. З огляду на те, що жодна "глобальна поліція" більше не реагуватиме на кризові ситуації, країни повинні накопичувати адекватні ресурси, щоб самостійно гарантувати свою безпеку. Вони змушені інвестувати в побудову потужних збройних сил та розвиток стійкої економіки, щоб мати можливість фінансувати оборонні потреби на належному рівні, або ж укладати локальні військові альянси.
Порушення глобального балансу сил знову привернуло увагу до дещо забутої концепції "концерту великих держав" як механізму регулювання міжнародних відносин. Від часу виникнення "концерту Європи" після наполеонівських війн минуло вже 200 років, і за цей час уявлення про те, які країни варто вважати "великими", зазнавало численних змін. Серед сучасних міжнародних експертів немає єдиного підходу до цього питання. Деякі обмежують "велич" лише військовою могутністю та здатністю досягати своїх цілей силовими методами, тоді як інші пропонують враховувати ряд додаткових критеріїв, таких як географічне розташування, чисельність населення, природні ресурси, економічна потужність, а також готовність і здатність проєктувати свою силу за межі національних кордонів. Традиційно до списку "великих" держав зараховують США, Китай, Велику Британію, Францію, Росію, Італію та Японію, часто змішуючи країни G7 з постійними членами Ради Безпеки ООН. У коло потенційних нових "великих" держав потрапляють Індія, Бразилія, Південна Африка, Саудівська Аравія та ОАЕ, що додає до дискусії елементи БРІКС.
Існує також точка зору, що розуміння геополітичного ландшафту виключно через призму взаємодії "великих" держав є застарілим і не враховує суттєві аспекти, пов'язані з війною та миром, міжнародною торгівлею, а також спільними викликами, такими як зміни клімату чи пандемії, які стосуються усіх країн, незалежно від їхнього розміру. Важливо не лише те, як "великі" країни виглядають на світовій арені, а й те, які дії вони здійснюють. Сучасні "великі держави" часто зазнавали поразок у війнах: США програли у В'єтнамі та Кореї, СРСР і США зазнали невдачі в Афганістані, а Китай не виграв жодної війни, якщо не вважати конфлікт з Індією 1962 року. Сумнівно, що війна США в Іраку та військова інтервенція в Лівії можуть вважатися успішними, а агресія Росії проти України суттєво підірвала її репутацію як "великої" держави.
Ядерна сила вже не є визначальним показником величі країни. Історичні факти доводять, що навіть нації з невеликими територіями та обмеженими ресурсами здатні захищати свій суверенітет, підтримувати високий життєвий рівень і проводити зовнішню політику, орієнтуючись на власні інтереси. Яскравим прикладом слугує Ізраїль. Іншим прикладом є Ісландія, маленька острівна країна, яка в середині XX століття успішно вистояла в конфлікті з Великою Британією під час "тріскових війн" і сьогодні не є членом ЄС, проте входить до ЄАВТ та НАТО. Ще одним прикладом є Сінгапур, який, незважаючи на складну колоніальну спадщину, перетворився на незалежну та процвітаючу державу. А КНДР, одна з найбідніших країн світу, має безпекові гарантії від двох ядерних держав, які є членами Ради Безпеки ООН.
Якщо відкинути аспект грубої сили та здатності завдавати ядерних ударів через океани й континенти, вести тарифні війни та примушувати інших до певних зовнішньополітичних дій, то "велику державу" можна охарактеризувати як таку, що вміє стратегічно мислити, генерувати нові ефективні стратегії, досягати своїх цілей через силу прикладу, а не через демонстрацію сили, знаходити й використовувати свої унікальні переваги, які роблять її привабливою для інших, а також формувати дієві альянси в сфері безпеки та економіки. Іншим важливим аспектом є здатність подолати ресентимент, який перешкоджає усвідомленню складного минулого і його відокремленню від бажаного майбутнього, а також побачити справжні причини невдач, а не лише уявні.
Саме з цієї причини аванс, який деякі сучасні дослідники надають Індії, Бразилії та Південній Африці в контексті збільшення їхнього глобального впливу, викликає серйозні сумніви. Навіть країна з найбільшим населенням у світі, що володіє ядерним потенціалом, територією та ресурсами, а також входить до п'ятірки найбільших економік, не змогла чітко визначити своє бачення світового порядку, фактично залишаючись у стані маневрування між Китаєм, Росією та США. У той же час, фрагментація геополітичної ситуації призводить до локалізації безпеки. Цей принцип майбутнього співіснування вже документально закріплений у новій Стратегії національної безпеки США, яка стверджує, що "світового жандарма" більше немає, і кожна країна мусить покладатися лише на себе, в той час, як міжнародні інституції залишаться бездіяльними через відсутність бажання їх реформувати.
Для всіх тих, хто не належить до категорії "великих" або хоча б "потенційно великих", найближчим часом постане важливе питання забезпечення власного суверенітету в нових умовах. Необхідно буде формувати достатню військову міць, інтегровану в міжнародну економіку, створювати ефективну систему управління, розробляти бачення майбутнього та забезпечувати внутрішню гармонію в суспільстві, а також подолати ресентимент. Одночасно вирішити всі ці питання навряд чи вдасться. Проте всі ці елементи тісно взаємопов’язані й можуть бути реалізовані поетапно.
Створення чіткої та відкритої системи управління, що користується підтримкою суспільства, а також ведення чесного діалогу з ним щодо внутрішніх і зовнішніх пріоритетів через політичну діяльність, формування візії майбутнього на основі детального аналізу власних сильних сторін і виявлення "критичних точок" для партнерів, а також забезпечення безпеки через власну військову міць і технологічні інновації або участь у реальних, а не формальних альянсах з усвідомленням можливості бути не лише отримувачем, а й донором допомоги — все це, реалізоване поетапно, може стати адекватною відповіддю на виклики сучасного світу. Найгірший варіант — це залишатися у стані постійного реагування на загрози. Натомість вміння прогнозувати ці виклики та діяти проактивно є свідченням геополітичної зрілості.
