Зв'язки з Кремлем стають небезпечною пасткою — Сполучені Штати не здатні забезпечити мир.
Незважаючи на оголошення про нову еру у відносинах між США та Росією, політика Дональда Трампа стосовно Кремля, ймовірно, не є кардинальною. Його намагання переглянути взаємодію з Москвою, навіть у світлі повномасштабної агресії Росії проти України, викликають у багатьох людей або відчуття зради принципів, або розглядаються як стратегічний маневр проти Китаю. Проте, суть залишається такою ж: це продовження курсу, який США дотримуються з часів завершення Холодної війни.
Про це пише The Wall Street Journal.
З 1989 року Білий дім поступово впроваджував політику залучення Росії, замість того щоб створювати стійку безпекову структуру в Європі. Після розпаду Радянського Союзу США мали можливість обмежити потенційний реваншизм Росії, інтегруючи Україну та Польщу в стратегічні оборонні системи. Проте адміністрація Джорджа Буша-старшого вирішила підтримати Горбачова і віддалитися від Києва.
Білл Клінтон також орієнтувався на Москву -- його команда підтримала роззброєння України без гарантій, а Росії намагалася надати особливий статус у європейських структурах.
Адміністрація Буша-молодшого ненадовго зійшла з курсу, намагаючись узгодити з Росією нову систему ПРО. Але після атак 11 вересня США знову змістили фокус, зокрема домовившись про тимчасове використання баз у Центральній Азії, без довгострокових наслідків для безпеки регіону.
Барак Обама зробив ставку на "перезавантаження" -- та врешті залишив європейську безпеку на узбіччі. Його відомі слова до Медведєва про "гнучкість" після виборів стали символом поступок, які не принесли результату. Після вторгнення РФ в Україну у 2014 році Обама дозволив Франції та Німеччині вести окрему гру, що ослабило західну відповідь.
Адміністрація Джо Байдена також намагалася відновити зв'язки з Кремлем. Зустріч з Путіним відбулася менш ніж через півроку після інавгурації президента США і всього за сім місяців до початку масштабної агресії Росії в Україні. Спроба знайти спільну мову з Москвою знову закінчилася невдачею.
Незважаючи на твердження Дональда Трампа про неповторність його політичного курсу, історичний контекст американських відносин з Росією свідчить про інше. Якщо не відбудеться кардинальної зміни в стратегії, з акцентом на стримування замість умиротворення, нові ініціативи ризикують повторити помилки минулого і призвести до стратегічного краху.
На цьому тлі контакти другої адміністрації Трампа з Москвою виглядають аж ніяк не радикальними -- радше приреченими на поразку. Єдине відкрите питання полягає в тому, чи зможе Трамп справді діяти як політичний руйнівник і здійснити те, що не вдалося жодному американському президентові з 1989 року: дати відсіч Росії та вийти переможцем.
У межах чинного формату перемовин Трамп не здатен досягти мирної угоди. Він уже пропустив два визначені ним самим дедлайни: спочатку обіцяв завершити війну в перший день на посаді, згодом -- упродовж перших 100 днів. Тим часом Україна проявила себе як твердий і рішучий партнер у перемовинах. Водночас Київ обережно зробив крок назустріч, надавши згоду на участь у переговорах. Єдина умова з боку України -- початок діалогу лише після припинення вогню і без попередніх вимог.
На відміну від України, яка прагне до конструктивного діалогу, Росія намагається використовувати сам процес переговорів як інструмент для досягнення своїх стратегічних цілей. Кремль намагається направити розмову в бік загальноєвропейської системи безпеки та наполягає на тому, що Україні слід не вести переговори, а капітулювати. Імовірно, адміністрація Трампа могла б бути готовою прийняти такі умови, сподіваючись на укладення хоча б якоїсь угоди. Проте у Вашингтоні вже усвідомили, що примус Києва підписати мирну угоду, яка б означала їхню поразку, призведе до серйозного конфлікту з Європою та підриває відносини з азійськими союзниками США.
Єдиним реальним підходом до вирішення конфлікту залишається підвищення витрат для Москви в рамках війни, аби змусити її сісти за стіл переговорів. Цей напрямок став би справжнім кардинальним відступом від традиційних методів. Навіть адміністрація Байдена, яка з лютого 2022 року втілювала найбільш жорсткі заходи проти Росії з часів Холодної війни, уникала надання Україні критично важливих військових ресурсів через страх перед ескалацією конфлікту. Ця обережність призвела до загибелі десятків тисяч українців і позбавила країну можливості створити стратегічну загрозу, що могла б примусити Кремль до переговорів.
Щоб дійсно спонукати Росію до переговорів, одних санкцій недостатньо — їхня ефективність проявляється занадто повільно. Революційно нова стратегія передбачає зміну акцентів: замість Росії, Вашингтон має зосередити свої зусилля на Україні, Польщі та країнах Балтії. Такий підхід вимагатиме активної участі американських військових, розвідки та інших ресурсів у створенні військової присутності в Україні — під керівництвом європейських партнерів, але за підтримки США.
Це дало б змогу не лише захистити український суверенітет, але й надіслати чіткий сигнал Москві про нові "червоні лінії". Це означало б, що будь-які подальші акти насильства призведуть до миттєвої реакції: масованих поставок західної зброї в Україну, включно з підтримкою ударів по російських територіях. Забезпечення не відбувалося б повільно, без затримок з постачанням F-16 чи Himars, а з максимальним використанням американських технологій. Крім того, Вашингтону слід активізувати розвідувальні дії проти російських агентів у Європі та чинити цілеспрямований тиск на режими в Білорусі, Грузії та безпосередньо в Росії, якщо Москва відмовиться від конструктивного діалогу.
У цьому контексті висловлення Трампа про те, що Путін "просто провокує його", набуває особливого значення. Відповіддю на цей виклик може бути лише ефективна стратегія стримування. Якщо ж цього не відбудеться, то історія американських невдач у відносинах з Росією може повторитися знову.
Раніше повідомлялось, що Сполучені Штати перекинули стратегічні бомбардувальники B-52H на авіабазу Морон в Іспанії в рамках операції Bomb Task Force Europe (BTF). Цей крок є частиною довгострокової стратегії демонстрації сили у Європі, Африці та на Близькому Сході -- з чітким сигналом про готовність до дій.
