Курдська проблема: геополітична загадка Близького Сходу.
Крок на шляху до власної держави чи чергова пастка для курдів?
Курди є одним із найбільших народів світу без власної держави. Розселені вони переважно в регіоні Курдистану, який географічно розташований на стику чотирьох країн: Туреччини, Ірану, Іраку та Сирії, де понад 30 млн осіб уже століття борються за культурну автономію, політичне визнання своєї ідентичності та право на самовизначення. Їх присутність у кожній із названих країн відіграє не останню роль у внутрішній політиці, а іноді має відчутний вплив на розвиток та вирішення регіональних конфліктів.
Курдське питання знову стало важливим аспектом регіональної та світової політики. Різноманітні події, такі як політичні нестабільності в Туреччині та зміни в Сирії, спричинили новий сплеск інтересу до становища курдського народу на Близькому Сході. Сьогодні ця тема ускладнена геополітичними реаліями, внутрішніми конфліктами між курдськими групами та їхньою залежністю від зовнішніх чинників.
НЕЗДІЙСНЕННА МРІЯ ПРО КУРДИСТАН
Після розпаду Османської імперії у Севрському договорі передбачалося створення курдської держави. Однак договір так і не був ратифікований, а його умови скасували через Лозаннський договір 1923 року. Відтоді курди залишилися розділеними між кількома державами, де, залежно від політичного режиму, їхні права або обмежувалися, або придушувалися повністю.
Курди є найбільшою етнічною меншиною Туреччини, вони становлять близько 18-25% усього населення країни. Від 15 до 20 млн курдів проживають у південно-східних регіонах країни, а також у мегаполісах, зокрема у Стамбулі. В Іраку 5-7 млн курдів становлять приблизно 15-20% населення. Іранська курдська громада нараховує 10-12% населення, а у Сирії 2-3 млн курдів - це близько 10-15% населення.
Таке вагоме представлення національної меншини в країнах мало б сприяти демократичному розв'язанню її проблем. Але електоральна потужність курдів залежить від політичної системи: в Іраку вони мають найбільший вплив завдяки автономії, у Туреччині - через прокурдські та частково через опозиційні партії, у Сирії мають значний вплив локально, але обмежений на національному рівні, а в Ірані їх вага через репресії зводиться до участі в місцевих виборах і висуненні незалежних кандидатів. Чисельність курдів забезпечує потенціал для впливу, натомість реально все залежить від рівня свободи та політичних прав у кожній з країн.
У сучасному світі XXI століття курдські лідери усвідомлюють, що прагнення до створення незалежного Курдистану ускладнюється міжнародним тиском та негативним ставленням сусідніх держав. У Туреччині Абдулла Оджалан, лідер курдів, пропонує концепцію "демократичного конфедералізму", яка передбачає систему самоврядування, не пов'язану з відокремленням. У Сирії курдський політичний та військовий діяч Мазлум Абді відстоює ідею федеративної моделі, що забезпечить курдам права у новій Сирії. В Іраку Нечірван Барзані, президент Іракського Курдистану, працює над зміцненням автономії регіону, намагаючись уникнути сепаратизму після невдалого референдуму 2017 року. В Ірані, у зв'язку з постійними утисками, курди фокусуються на захисті своїх культурних прав.
Після падіння режиму Саддама Хусейна тільки курди в Іраку отримали шанс та використали його для досягнення легітимної автономії. Тепер в Іракському Курдистані (KRG), що охоплює три провінції, є свій парламент, уряд і збройні формування - Пешмерга.
ТУРЕЦЬКИЙ АНГЛІЙ: МІЖ ПІДПРИСУШЕННЯМ І ЗЛІТТЯМ В ЄДНУ СИСТЕМУ
У Туреччині курдське питання - це насамперед питання безпеки і внутрішньої політики. Збройний конфлікт між Анкарою та Робітничою партією Курдистану (РКК), яку уряд вважає терористичною організацією, триває з 1984 року.
Після короткочасного "мирного процесу з курдами" у 2013-2015 роках, уряд знову взявся за жорстку політику. Президент Реджеп Таїп Ердоган активно експлуатує концепцію "національної єдності" та безпеки для залучення виборців, здійснюючи як внутрішні репресії, так і військові дії проти курдських сил у Сирії та Іраку.
Світська опозиція, зокрема Республіканська народна партія (CHP), зазвичай проявляла обережність стосовно курдської проблематики. Однак, в останні роки, особливо після обрання Екрема Імамоглу мером Стамбула, CHP все частіше підкреслює важливість діалогу та розширення культурних прав для курдського населення. Проте СНР, з одного боку, засуджує репресивні дії, а з іншого - побоюється втратити підтримку націоналістично налаштованих виборців.
Тільки прокурдська Народно-демократична партія (HDP) прямо підтримує збільшення прав курдської спільноти. Проте, через затримання декількох керівників HDP та спроби заборонити цю партію, демократичний простір для курдів у Туреччині поступово звужується.
Нещодавні події, зокрема заклик Оджалана до роззброєння PKK і оголошення припинення вогню, дають надію на початок мирного врегулювання. Однак тривала недовіра серед курдів через продовження військових дій і відсутність чітких реформ з боку уряду роблять цю надію надто крихкою.
СИРІЯ ПІСЛЯ РЕЖИМУ АСАДА: ШАНСИ ЧИ НОВЕ ПІДВОДНЕ КАМЕНЕ?
Внаслідок громадянської війни в Сирії курдські громади, здебільшого зосереджені в регіоні Рожава, скористалися ситуацією, щоб здобути де-факто автономію. Вони не лише заснували власні органи управління, але й стали важливими партнерами Заходу в боротьбі проти терористичної організації Ісламська держава (ІД).
Повалення режиму Башара Асада у 2025 році стало історичною віхою для Сирії і викликом для курдів. Новий сирійський уряд декларує інклюзивність, але уникає конкретних обіцянок щодо збереження автономії. Туреччина своєю чергою вимагала ліквідації будь-якої курдської самоврядної структури поблизу свого кордону, називаючи їх "філіями РПК".
Готовність нового уряду до федералізації країни залежатиме як від внутрішньополітичної ситуації, так і від поглядів міжнародних гравців.
ПОЗИЦІЯ США: "АМЕРИКА НА ПЕРШОМУ МІСЦІ"
Сполучені Штати історично виступали на стороні сирійських курдів у їхній боротьбі проти тероризму, проте їхня політика постійно коливалася між співпрацею з курдами та підтримкою стратегічних зв'язків із Туреччиною, яка є членом НАТО.
Стратегія президента США Дональда Трампа щодо курдського питання ілюструє його загальний принцип "Америка перш за все", який акцентує увагу на уникненні тривалих військових зобов'язань та на встановленні транзакційних стосунків з партнерами. Проте його підхід до курдів викликав суперечливі реакції, спричинивши як підтримку, так і критику.
Протягом першого терміну президентства Дональда Трампа курди, зокрема Сили демократичних сил Сирії (SDF), стали важливими союзниками США у боротьбі з "Ісламською державою". Американська підтримка включала постачання зброї, проведення авіаційних ударів та присутність спецпідрозділів. Ця співпраця дозволила ліквідувати територіальний "халіфат" ІД у 2019 році, проте вона забрала життя понад 11 тисяч курдських бійців.
Все змінилося в жовтні 2019 року, коли після розмови з президентом Туреччини Ердоганом Трамп оголосив про виведення американських військових з північного сходу Сирії. Згодом глава Білого дому частково змінив своє рішення, залишивши близько 500-600 військовослужбовців у Сирії для охорони нафтових родовищ. Він підкреслив: "Ми залишаємося там для нафти", що свідчило про прагматичний, а не гуманітарний підхід до ситуації з курдами.
Після повторного обрання Трампа на пост президента, він уникнув детальних коментарів стосовно військової стратегії в Сирії. На пресконференції 7 січня 2025 року він лише підкреслив, що вважає себе "другом Ердогана" і зауважив, що Туреччина "досі не завдавала ударів по курдам" за його проханням. Водночас, держсекретар Марко Рубіо під час слухань у сенаті наголосив на важливості підтримки сирійських курдів, щоб протистояти радикальним групам, таким як "Хаят Тахрір аш-Шам" (HTS), які очолюють новий уряд Сирії. Він також підкреслив, що США підтримують релігійні та етнічні меншини в Сирії, включаючи курдську громаду. Це може свідчити про можливість збереження обмеженої підтримки SDF, хоча пріоритети Трампа зосереджені на завершенні конфліктів в Україні та Газі, а не на Сирії.
РЕГІОНАЛЬНА МОЗАЇКА І ПЕРСПЕКТИВИ ГЛОБАЛЬНИХ УЧАСНИКІВ
Курдський регіон в Іраку має часткову автономію, яка була закріплена у 2005 році. Проте внутрішні конфлікти між курдськими політичними силами та тиск з боку центрального уряду в Багдаді значно обмежують фактичну незалежність. В Ірані курдське населення стикається з жорстким контролем з боку влади, а протести, що мали місце у 2022-2023 роках, були жорстоко придушені.
Ізраїль, у свою чергу, вже тривалий час сприймає курдів як можливого партнера в регіоні. Саудівська Аравія та Об'єднані Арабські Емірати, хоча формально не визнають автономію курдів, все частіше використовують їх як важіль у боротьбі проти Ірану.
Європейські держави, зокрема Німеччина, Франція та Великобританія, надають підтримку курдському народу через гуманітарну допомогу та ініціативи в сфері захисту прав людини. Курдська громада в Європі, що налічує близько 2,5 мільйона осіб, грає важливу роль у лобіюванні інтересів курдів. Зокрема, у Туреччині партія HDP співпрацює з лівими рухами Європи, а Іракський Курдистан отримує фінансові вливання від європейських компаній.
Як учасник глобальної коаліції проти Ісламської держави, Франція активно сприяє налагодженню діалогу між курдськими силами та сирійським урядом. У 2025 році президент Еммануель Макрон підкреслив, що для досягнення стабільності та інклюзивності в Сирії важливо, щоб усі сили, які брали участь у боротьбі з тероризмом, зокрема Сирійські демократичні сили (SDF), стали частиною національної військової структури. Це відображає інтерес Франції до забезпечення стабільності в Сирії та просування прав людини, а також її роль у підтримці європейських цінностей через курдську громаду в ЄС.
ООН і громадські та правозахисні організації, такі як Amnesty International, фокусуються на гуманітарних аспектах, зокрема допомозі переміщеним особам і захисті прав людини. У 2025 році вони активно підтримують мирні процеси через діалог і гуманітарну підтримку.
Таким чином, курдське питання залишається в центрі уваги через поєднання мирних переговорів, геополітичних змін та гуманітарних викликів на глобальному рівні. Головним чинником інтересу є можливість досягнення мирного вирішення конфліктів на Близькому Сході, що може призвести до стабільності в регіоні, а також економічні інтереси, зокрема контроль над нафтовими ресурсами. Ключові гравці на світовій арені, такі як Туреччина, США, Франція та міжнародні організації, активно включають це питання у свої стратегії, враховуючи потребу в боротьбі з тероризмом, забезпеченні регіональної стабільності та захисті прав людини.
З огляду на формалізовану автономію Іракського Курдистану та нові політичні можливості для курдів у постасадівській Сирії, можна з обережністю стверджувати, що курди зробили значні кроки у зміцненні своїх позицій. Хоча досягнення повної незалежності залишається політично складним завданням, сам факт, що курдські адміністрації все активніше інтегруються в регіональну систему управління (як в Іраку, так і, можливо, у Сирії), свідчить про поступовий прогрес у реалізації прав курдів.
