Межа, яку не слід перетинати: чому незалежність антикорупційних установ є критично важливою.
Автори:
Гюндуз Мамедов, доктор юридичних наук, обіймав посаду заступника Генерального прокурора України в період з 2019 по 2022 рік.
Наталія Мазур, юристка з Адвокатського об'єднання AZONES.
Минулого тижня в Україні знову загострилась дискусія щодо боротьби з корупцією. Це сталося на фоні спроб внести зміни до законодавства, які загрожували б незалежності Національного антикорупційного бюро та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Такі ініціативи викликали потужну хвилю обурення в суспільстві. Проте особливо вражаючим було не лише саме обурення, а й масштаб реакції. Найактивніше протестували молоді люди, які першими вийшли на вулиці, чітко заявляючи, що питання незалежності антикорупційних структур і демократичного розвитку України є вирішальними для їхнього майбутнього.
Цей протест став не лише відповіддю на певну законодавчу пропозицію, а й важливим нагадуванням про те, що для молоді демократичні цінності є невід'ємною частиною їхньої ідентичності. Це усвідомлення, що без справедливих правил неможливо досягти ані справедливості, ані розвитку, ані довіри. Саме з цієї причини, незважаючи на початкові заяви, влада була змушена змінити свою позицію. Тож сьогодні Верховна Рада прийняла закон, який відновлює раніше забрані повноваження антикорупційним органам.
Але це протистояння стало ще одним маркером набагато глибшої проблеми - відсутності єдиного бачення того, якою має бути українська держава. І в цій дискусії варто звернутись до досвіду інших країн, які вже пройшли шлях від корумпованої рутини до ефективного і прозорого державного управління. Звісно, Україна має свій унікальний контекст і не може просто скопіювати чужі моделі. Проте ми можемо аналізувати, які рішення реально працювали, а які залишилися деклараціями.
Сінгапур часто стає прикладом в міжнародній практиці боротьби з корупцією. Після здобуття незалежності ця країна стикалася з відсутністю розвинутих інститутів, ресурсів і усталених традицій державного управління. Проте, уряд Сінгапуру вирішив запровадити жорстку політику нульової толерантності до корупції, закріпивши це у фундаментальних принципах своєї адміністрації.
В Сінгапурі ключовим елементом антикорупційної системи є Бюро з розслідування корупційних практик (CPIB), яке існує з 1952 року. Його особливість полягає не лише в незалежності від виконавчої влади, але й у прямому підпорядкуванні прем'єр-міністру. У певних випадках бюро може навіть доповідати президенту, якщо прем'єр намагається перешкодити проведенню розслідування.
CPIB має не просто мандат на боротьбу з хабарництвом, воно наділене повноваженнями здійснювати арешти, проводити обшуки, отримувати доступ до фінансових рахунків і виявляти навіть мінімальні вигоди, які можуть мати ознаки корупції. І це стосується справ проти чиновників усіх рівнів, включно з міністрами та депутатами.
У законодавстві Сінгапуру відсутнє поняття "допустимий подарунок": будь-яке quid pro quo може стати підставою для кримінального переслідування. Державна служба контролюється за допомогою суворих етичних механізмів, які включають кодекс поведінки і обов'язкову ротацію посад, що піддаються найбільшим ризикам. Ця система, що поєднує в собі силові методи з адміністративними заходами запобігання, забезпечує високу ефективність: наприклад, у 2024 році Комісія з боротьби з корупцією досягла 97% обвинувальних вироків у всіх розпочатих справах. В результаті, суспільству була запропонована нова етика державного управління, заснована на принципах прозорості, конкуренції та професіоналізму. Такий підхід не лише допоміг викорінити побутову корупцію, але й сприяв формуванню культури нетерпимості до неї.
Не менш показовим є досвід Гонконгу. У 1970-х роках там панувала глибока недовіра до влади: хабарі в поліції, зловживання у видачі дозволів, побори в лікарнях. Відповіддю стало створення у 1974 р. Незалежної комісії проти корупції (ICAC), яка з перших днів отримала реальні інструменти впливу. Вона функціонує як окремий і конституційно гарантований орган, що не підпорядковується жодному міністерству. Її структура побудована за принципом чіткої спеціалізації: один підрозділ займається оперативними розслідуваннями, інший - аналізом внутрішніх процедур у державних і приватних установах, а третій - просвітницькою роботою та зміною громадської культури.
Комісія має право законно вимагати від підозрюваних декларування своїх активів, заморожувати підозрілі фінансові ресурси, здійснювати негласні слідчі дії та пропонувати зміни в процедурах державних органів. Її діяльність триває цілодобово, включаючи гарячу лінію для громадян та всебічну перевірку кожного звернення. Високий рівень прозорості підтримується як внутрішнім, так і зовнішнім незалежним аудитом. Комісія не лише займається розслідуванням кримінальних справ, але й аналізує системні вразливості та взаємодіє з громадськістю. Найзначнішим досягненням стало зміна суспільних стандартів: якщо раніше корупція сприймалася як невід’ємна частина системи, то з часом вона стала соціально неприйнятною.
Гонконг продемонстрував, що корупція є не лише культурним феноменом, а результатом недостатньої міцності інституцій та браку належного нагляду.
Ці приклади демонструють, що незалежність антикорупційних інститутів є не лише формальною вимогою, а й основоположним принципом їхньої діяльності. Без цієї незалежності будь-які реформи ризикують стати лише імітацією. Саме завдяки незалежності антикорупційні органи можуть виступати не як підрозділ виконавчої влади, а як її контрольний механізм. Вона також дозволяє проводити розслідування у випадках, які стосуються високопосадовців або осіб, близьких до політичного керівництва. Врешті-решт, ця незалежність є запорукою довіри суспільства до того, що боротьба з корупцією є не політичним інструментом, а справжнім засобом захисту суспільного блага.
Варто підкреслити, що антикорупційна інфраструктура виконує не лише свою основну роль, але й займається превентивними заходами та освітньою діяльністю. Це означає, що її функціонал охоплює значно більше, ніж просто реагування на наслідки. Мова йде про глибоке дослідження причин корупції, а також виявлення можливих прогалин у законодавстві та інституціях і їх усунення. Крім того, важливо виховувати нові покоління, для яких як побутова, так і політична корупція не є прийнятними. Саме цей досвід є надзвичайно важливим для нашого суспільства.
Україна вже зробила значний прогрес: були засновані інституції, що відповідають міжнародним стандартам, проведено конкурси з залученням міжнародних експертів, а також ухвалено спеціальне законодавство щодо антикорупційних процесів. Однак найсерйознішим викликом залишається збереження цих здобутків в умовах політичної нестабільності.
З кожним новим кроком, пов'язаним з "оптимізацією", "перезавантаженням" або "зміною формату", українська антикорупційна структура стикається з серйозними ризиками. Водночас звернення до практик інших держав часто або спрощується, або зовсім залишається поза увагою. Однак важливо чесно визнати: жодна дієва антикорупційна система у світі не функціонувала без реального мандату на автономність.
Суспільна реакція на спробу обмежити повноваження НАБУ і САП - це не виняток. Українці дедалі чіткіше розуміють, що антикорупція - не технічне питання, а гарантія майбутнього. Без неї неможливі ані інвестиції, ані стабільна економіка, ані вступ до ЄС. І саме тому спроби політичного впливу на незалежні інституції викликають не апатію, а спротив.
Можна безкінечно дискутувати про власний досвід, специфіку українського суспільства та виклики, які постають в умовах перехідного періоду. Однак суть залишається незмінною: створення незалежної антикорупційної системи є не зовнішнім зобов'язанням, а невід'ємною внутрішньою потребою. Це основа інституційного розвитку держави, що ґрунтується на довірі. Якщо ми дійсно прагнемо жити в країні, де влада підзвітна, бізнес діє чесно, а правила однакові для всіх, то тепер як ніколи важливо зосередитися не на зручностях, а на принципах.
