Митрополит Борис Ґудзяк: Господь дарує нам силу, Україна тримається - це диво, що змінює світ.

Борис Ґудзяк, митрополит Української греко-католицької церкви та голова архиєпархії у Філадельфії, США, відомий громадський діяч і провідний дослідник в царині церковної історії, поділився своїми думками в інтерв'ю на каналі Еспресо. Він обговорив важливість життя та сприйняття смерті, а також висловився щодо демократії і свободи. Окрім того, митрополит акцентував увагу на солідарності з Україною і наданні допомоги українському народу.

Владико, мені надзвичайно приємно вас бачити та чути.

Вітаю. Слава Ісусу Христу. Дякую всім вам за вашу стійкість на вашому фронті, на вашому блокпосту.

Вічна слава Богу!

Починається п'ятий рік війни, мені здається, що багато хто з нас сподівалися, що так довго війна не триватиме, але вона продовжується, ворог не змінює своїх намірів. Я думаю, що до вас теж часто звертаються і питаються, як нам бути в наступному році, як витримати ці дуже виснажливі перегони. Що можете радити, якщо ви берете на себе такий обов'язок?

Не знаю, чи в мене є такі поради, якими можу ділитися, але поділюся тим, в чому я стараюся себе самого переконати. Якщо дивитися на війну і її тривалість, я вже якось перестав думати і пробувати що-небудь пророкувати, передбачувати. Я побачив, що з самого початку в багатьох своїх поглядах помилявся, не добачав, не розумів.

Ми молимося багато разів на день. Молимося за кінець цієї війни, за перемогу Божої правди, за зцілення жахливих ран цієї війни, за наших захисників, за журналістів. Я молюся щодня за журналістів, вже більше ніж 20 ваших колег віддали своє життя. Молюся за капеланів, за інфраструктурників, ремонтників, за всіх, хто втратив рідних і майно.

Хоча ми фізично віддалені, війна супроводжує нас у нашому повсякденному житті: ми постійно організовуємо загальнонаціональні митрополичі збори по всій Америці, у кожній парафії проходять різноманітні акції збору коштів, а також існують громадські ініціативи, не пов'язані з церквою. Таким чином, тема війни залишається актуальною для нас завжди.

Яка зустріч чекає на нас у Америці? У листопаді я відвідав єпископську конференцію, на якій були присутні 271 голосуючий єпископ, зокрема 18 східнокатоликів, серед яких четверо українців. Кожен, до кого я звертався, відразу ж говорив: "Ми за вас молимося". Це свідчить про те, що навіть ті, хто просто бачить нас, усвідомлюють, що відбувається війна. І це дуже важливо — мати таку підтримку, розуміння і солідарність.

Проте, я, наприклад, не зовсім вірив у можливість масштабного вторгнення. У лютому 2022 року я перебував у Львові, за кілька днів до того, як почалася ця велика агресія. Я спілкувався з багатьма людьми, аналітиками – і у всіх були сумніви. Весь світ не міг повірити, що Україна зможе витримати більше ніж три дні, три тижні чи три місяці. Врешті-решт, усі вони помилилися.

Я не покладаю великої надії на багатьох політиків, які проголошують ідеї миру, адже важко вимагати від Росії мирного вирішення конфлікту, коли європейські держави продовжують купувати в них газ і нафту. Мова йде не лише про Угорщину, адже й інші країни чинять так само. Наразі з Вашингтону надходять суперечливі сигнали, які важко інтерпретувати.

митрополит Борис Ґудзяк, зображення: gettyimages

Для мене ключовими є два моменти: перший — це молитва, а другий — активна дія в межах моїх можливостей. Ми займаємося систематичною адвокацією, намагаючись постійно піднімати питання України та принципів, пов’язаних із війною, щоб не дати їм бути забутими. Крім того, ми організовуємо різноманітні збори, зокрема в церкві, де зосереджуємося на гуманітарних аспектах. Ми вже підтримали близько 200 проєктів в Україні, і важливо зазначити, що ми направили $11 млн на потреби в гуманітарній сфері.

Я впевнений, що українці вже давно усвідомили: у часи війни кожен повинен мати свій власний фронт, свою опору і залишатися вірним їй. Це не змінює обставин, коли стаються великі втрати, коли присутні травми і наростаюча втома. Романтики вже немає, і, певно, її не було вже давно. Проте я помічаю щось глибоке серед українців, на що варто звернути увагу - варто вказати: "Погляньте, що відбувається".

У нашій країні існує значна єдність. Хоча нерви часом здаються на межі, і виникають конфлікти, напруга відчувається в суспільстві, родинах та на робочих місцях. Проте, з відстані, я хочу висловити своє захоплення тим, як Україна тримається на ногах, а банківська система продовжує функціонувати. Економіка працює, безумовно, завдяки значній зовнішній підтримці. Різноманітні соціальні та економічні процеси активно розвиваються, і я вважаю це справжнім дивом. Цей зв'язок, доступ до інтернету в Україні, інновації, включаючи військові розробки, стали можливими завдяки вашій відповідальній, відданій та чесній праці на місцях.

Є люди, які в умовах війни намагаються скористатися ситуацією для власної вигоди, і такі випадки трапляються завжди. Коли я був малим, моя мама і я відвідували українські заходи, які ми називали імпрезами. Мама була активною учасницею Союзу Українок, очолюючи відділ у Сиракузах. Ми завжди намагалися бути першими, а поверталися додому останніми, адже треба було все організувати і прибрати після заходу. Я кілька разів запитував у мами: "Чому ми завжди маємо бути на початку? Чому ми мусимо бути там?" Вона відповідала: "Це наше покликання, так ми маємо діяти". Я помічаю, що українці дійсно так живуть. Дякую вам за це.

Важливо підкреслити цей героїчний вчинок: Бог дарує благословення, Бог надає силу, і Україна залишається непохитною. Це справжнє диво, яке змінює світ. Багато аспектів глобальної реальності трансформуються завдяки цій стійкості, і це варто помічати. Європа поступово, хоч і повільно, змінює свої погляди. Цей процес відбувається непросто і вимагає великих зусиль, але прогрес є. Я намагаюся фокусуватися на позитивних моментах, менше занурюватися в новини та інформаційний потік, і в тому місці, де я перебуваю, робити все, що в моїх силах.

Нещодавно в Берліні відбулися протести, де велика кількість молоді висловила свої антивоєнні погляди, виступаючи проти служби в армії. З одного боку, у цьому пацифізмі можна побачити певні релігійні аспекти, але як українець, який пережив втрату друга та має родичів з серйозними пораненнями, я не можу не відзначити цю велику наївність. Чи це просто наївність? Чи, можливо, у XXI столітті виявляється, що готовність віддати життя — це одна з найважливіших цінностей, навколо яких все обертається? Чи готові ви пожертвувати собою за європейські цінності? Якщо ніхто не готовий ризикувати своїм життям, чи справді ці цінності мають вагу? Це питання залишається відкритим для обговорення.

Коли ми спостерігаємо, що поляки мають найнижчий відсоток в Європі щодо готовності захищати свою батьківщину, це, напевно, свідчить про страх. Але в такому контексті я не хочу стверджувати, що Путін або росіяни мають рацію. Проте чи не свідчить це про те, що авторитарні режими, які здатні зменшити цінність людського життя до мінімуму, опинилися у виграшній позиції в XXI столітті?

Протест проти обов'язкової служби в армії в Німеччині, зображення: gettyimages

Не вважаю, що Росія перебуває у виграшному становищі. Скоріше, вона опинилася в трагічній ситуації: політична система, керівництво, суспільство та церква в країні переживають глибоку деградацію. Те, що вдається здійснювати насильство або намагатися захопити якийсь шматок території, зовсім не свідчить про успішність. Це все рано чи пізно повернеться, подібно до того, як німці до сьогодні стидаються нацистського минулого. Однак прийде час, коли росіяни змушені будуть зізнатися у своїх гріхах, адже війна є абсолютним злом. Ця війна втілює в собі всі можливі форми злочинності: обман, крадіжка, насильство – все це спрямоване проти дітей, економіки, природи, неба, Бога і людства. Тож до благих цілей неможливо досягти поганими засобами.

Не можу точно передбачити, як все це розгорнеться, як я вже зазначав раніше. Проте, вважаю, що в західних суспільствах, а можливо, і в Росії, ситуація подібна. Мені важко сказати, чи готові російські солдати віддати життя за свою країну. Схоже, що більшість з них йде на війну через економічні труднощі. Це не є свідомим моральним вибором, адже насправді відбуваються жахливі маніпуляції над людьми.

У Західній культурі спостерігається криза у сприйнятті смерті. Якщо життя позбавити глибини та таємниці, зводячи його до суто біологічних, фізичних, хімічних і психологічних аспектів, це призводить до серйозних проблем. Втрачається сенс цінностей. Ще у 2014 році, коли я виконував обов’язки єпископа для українців у Франції, Бельгії, Люксембурзі та Швейцарії, я був свідком певного здивування, якщо не шоку – як могла українська молодь з прапором Європейського Союзу вийти на захист європейських цінностей? Це питання залишалося незрозумілим тоді, і, на жаль, воно залишається відкритим і сьогодні.

Коли святість життя втрачається, розуміння смерті також стає недоступним. У відсутності віри у вічність, смерть сприймається як безвихідь, як глухий кут чи остаточний кінець. Наша культура сконструйована на основі переконання у вічності, що було спільним переконанням для всіх цивілізацій. Це великий досягнення в процесі демістифікації та демітологізації, яке розпочалося з епохи раціоналізму та просвітництва, що принесло нам безліч благ. Сьогодні ми користуємося медичними інноваціями, технологіями та різними промисловими досягненнями. Проте, існує ризик втратити відчуття таємниці, усвідомлення того, що є щось більше за наші 70 чи 90 кг, за наші 40 чи 80 років — щось справді велике.

На мою думку, в Україні, де люди активно беруть участь у захисті своєї країни, родини та основних цінностей, питання, пов'язані з цими темами, осмислюються як свідомо, так і підсвідомо. Це спонукає багатьох у західному світі задуматися над цими проблемами. Можливо, їхній вплив є більше підсвідомим. Проте я вважаю, що ми стикаємося з серйозною кризою в суспільстві, коли люди відчувають страх народжувати дітей, коли аборти стають звичайним явищем, і коли в кінцевому підсумку деякі вирішують: "Я вважаю за краще покласти край своєму життю".

Два дні тому в Парижі український єпископ поділився історією про свою літню матір, яка мала знайомого, що вирішив: "Досить, я більше не можу витримувати". У певних суспільствах це сприймається цілком нормально – евтаназія. Однак така суміш сумнівів, скептицизму і навіть цинізму не приносить позитивних результатів.

Те, що Путін або навіть Трамп стверджують, що Європа переживає цивілізаційну кризу, не свідчить про те, що Америка та Росія вільні від власних проблем. Саме тому для мене Різдво є таким значущим, особливо перед його настанням, коли ми з вами обговорюємо ці питання.

Я маю для себе відповідь на всі ці дилеми у Божому бажанні бути близьким. Бог входить саме в це. От, годі для дитини змалювати складнішу картину, ніж та, яка є в Вифлеємі. Дитина родиться в стайні. Ми її так фієрично оспівуємо в колядах і представляємо в вертепах. Але там бруд, мухи, тварини і те, що є під тваринами, холод, самотність, потім - загроза від якогось тирана місцевого значення - від Ірода, а далі - необхідність втікати. Тобто Господь входить в цю біду, в цей людський грішний світ. І це для мене є джерелом натхнення і віри. Бог є з нами і він не цурається цього. Він це пізнає, Він це вибирає. І саме десь у тому всьому Він несе істину, про гідність, про красу. Все це, що ми будемо зараз оспівувати в наших колядах, що будемо переживати за Святвечірнім столом, є в складних обставинах.

Мої батьки пережили своє дитинство під час Другої світової війни. Вони народилися в 1926 році і були лише 13-річними, коли розпочалася війна, а по її закінченні їм виповнилося 18-19 років. Однак їхні труднощі не закінчилися з завершенням бойових дій — ще п’ять років вони провели в статусі біженців. Тоді війна була неймовірно жорстокою, адже 7 мільйонів українців стали жертвами цього конфлікту. Біженство, яке пережили мої батьки, було набагато важчим, ніж те, що сьогодні відчувають мільйони українців. Проте вони не тільки подарували мені життя, а й передали глибоке розуміння таїнств існування, основні принципи, етику та мораль. Я спостерігаю за людьми, які, незважаючи на всі труднощі, несправедливість і насильство, продовжують боротися. Особливо вражають наші солдати, які дивляться в очі не тільки ворогу, а й смерті, і я думаю: "Продовжуй рухатися вперед, навіть якщо не знаєш точно, куди йдеш, адже Господь завжди поруч". Для мене ці Різдвяні дні в умовах війни мають особливий зміст.

Ми в різних контекстах чуємо згадки й про Мюнхен, і про те, що ситуація нагадує 1938 рік минулого століття. Зараз дуже багато аналогій, що Україна має віддати якісь землі, як тоді це було перед Чехословаччиною. Є відчуття якоїсь великої небезпеки чи великого зіткнення. Є, знову ж таки, Китай з його ще нерозв'язаними амбіціями. І з іншого боку, ми згадуємо про Мюнхен, Мюнхенську безпекову конференцію, де понад 20 років тому Путін вперше оголосив, що для нього розпад Совєтського Союзу катастрофа, і він зробить все для того, щоб повернути його.

Отже, цього року на конференції в Мюнхені Джей Ді Венс висловив думку, що Європа відходить від принципів, на яких було збудовано Сполучені Штати, і що вона, по суті, зрадила власні цінності, ідеали та концепції. Як ви вважаєте, чи дійсно це так? Чи мають Венс і нинішня адміністрація підстави для такої критики на адресу Європи? Чи містять їх звинувачення хоч частку правди? Чи справді нинішня криза, яка виявляє проблеми ліберального устрою, є свідченням того, що те, що здавалося незмінним після падіння Берлінського муру, насправді виявилося лише короткочасним явищем? Чи можливо, що ці ліберальні цінності здатні існувати без зв'язку з релігійними переконаннями?

Я вважаю, що в цих звинуваченнях є певна частка істини. Проте, чи має Джей Ді Венс або хтось інший вказувати на Європу, звинувачуючи її в abandon своїх цінностей, коли Америка, країна емігрантів, сьогодні з різних трибун таврує мігрантів? Адже вся історія Сполучених Штатів - це історія міграції. Наразі риторика, що звучить щодо мігрантів, не є характерною для американської традиції. Вона не відповідає навіть біблійним принципам, не кажучи вже про вчення Ісуса Христа.

Ми маємо у світі багато поважних проблем і сьогодні починаємо відчувати, що freedom is not free, тобто за свободу треба платити чи принаймні треба над нею працювати. Я думаю, що є велике непорозуміння того, що це є свобода. Багато хто з людей розуміє свободу як свободу від чогось, і вона такою є. Але свободи нема, поки вона не є для чогось. Я не є вільний, поки я не роблю вибір. Не робити вибір - це ще не є свобода. Свобода мусить бути актуалізована і вона має бути актуалізована у відповідальності.

Отже, ось така ситуація: я маю свободу, але десь дав обіцянку, уклав шлюб, і тепер мені важко просто від цього відійти. Не хочу стверджувати, що все так просто, бо життя приносить безліч складних обставин. Я став батьком, але це не завжди означає, що я активно займаюся вихованням дітей. Можна навести безліч прикладів, як ми, люди, в церкві зловживаємо своєю свободою і не беремо на себе відповідальність за свої вчинки.

Часто можна почути, що демократія має свої недоліки, але з усіх можливих систем вона є найкращою. Я підтримую цю думку в контексті політики. Ця форма правління, в основному, сформувалася на основі Євангельських принципів. Америка, навіть сьогодні, залишається країною з високим рівнем релігійності. Згадка про Бога присутня навіть на доларовій купюрі: "In God we trust" (Ми довіряємо Богові). Отже, ці основи віри були фундаментальними, і коли їх ігнорують, ми можемо спостерігати існуючі проблеми.

І сьогодні є такі найбільші критики Трампа, які хочуть суто секулярне суспільство і культуру, але ця суперсекулярність, я думаю, вже прожилася і відживається. Я далеко не є сторонником якоїсь теократії. В Україні, принаймні деякі кола вважають, що УКУ (Український католицький університет) - якийсь ліберальний, колись нас називали толерантистами і лібералами. Отже, я вірю в ліберальну демократію. Я її бачив. Я бачив, як ця країна, Америка, прийняла моїх батьків, як різні люди могли тут гідно жити, працювати, ставити на ноги своє життя, життя своїх дітей, як назагал була законопослушність, відповідальність, сусідськість. Колись в Америці якщо у тебе щось сталося з машиною на дорозі, відразу хтось зупинявся і допомагав, тобто була суспільна довіра.

Чи існує вже інша Америка?

Існує значно більше страху. Коли я був дитиною, ми не особливо замикали двері будинку вночі, коли вирушали до торгового центру, а автомобіль не потребував замка. Я добре пам'ятаю 1960-ті роки, коли ми садилися в літак, і без жодних перевірок заходили в автобус.

Мене здивувало в Австралії, куди я приїхав з Франції, і там на внутрішніх рейсах не перевіряють документів. Такого вже 40 років нема в Америці на внутрішніх рейсах, але це було. Мені тяжко не пов'язати відхід певних цих цінностей і позитивних якостей з такою радикальною секуляризацією. Для мене, як християнина, моя сповідь і християнська віра і Євангеліє, це не є просто мій вибір. Я вважаю, що це є універсальна істина. 10 заповідей Божих, проповідь Ісуса - це є Божа правда. І якщо ми цим нехтуємо, скоріше чи пізніше воно доводить навіть дуже високих філософських ідеалів до ерозії.

Однак, я б порадив Джей Ді Венсу, а також президенту Трампу, поводитися більш стримано. Адже незадовго до своєї смерті Папа Франциск, не згадуючи Джей Ді Венса на пряму, написав листа, в якому підкреслив важливість гідності мігрантів та вказав на серйозну богословську помилку в тезах, які пропагував Венс.

Венс сказав, що є оrdo amoris (лат.- порядок в любові) - я люблю своїх в родині, потім сусідів, потім в місті, в країні, а потім я можу когось іншого любити. А Папа Франциск сказав: "Ні-ні. Оrdo amoris - це є притча про блудного сина. Ти маєш полюбити того, хто є в тебе під ногами, того, на кого ти натрапляєш, кого тобі Господь посилає. Нема гідніших і менш гідних любові, уваги, милосердя". Тобто можна дуже легко перекручувати навіть якісь богословські терміни, а з Оrdo amoris робити щось цілком протилежне до Євангелія.

Євангеліє є вельми делікатною темою. Ті, хто підходить до його тлумачення з усією серйозністю, можливо, самі не завжди готові до цього. Проте це не виправдовує спроби відкинути чи спотворити його суть.

Росія донедавна мала одну з фундаментальних своїх ознак, що прописано навіть на рівні національної стратегії те, що це є православна держава. Путін весь час намагається підкреслювати, що він є оборонцем православної віри, що вони - християни і протиставляє себе Заходу з його секуляризації, атеїзмом, за його відходом від християнської моралі. І тим не менше, ви точно не помилилися, коли на початку розмови сказали, що ця війна є буквально втіленням якогось абсолютного зла. Ця війна - війна якогось абсолютного зла. Власне, про це християнство, росіяни Путіна в цій війні. Як так сталося, що християни, чи вони християни в такому випадку, чинять все це?

Такий типологічний гріх в Старому Завіті - це є ідолопоклонство. Яка є форма ідолопоклонства? Це замість мати перед собою живого великого Бога, робити собі божка. Найкраще, якщо він може бути кишеньковий, майже як телефон. Ти його запхав у кишеню, а коли треба, його витягнув і використовуєш для того, щоб переслідувати свої цілі. Отже, те, що хтось має ідола, це не означає ще, що йде мова про живого Бога.

В Росії, здається, релігійна практика тепер є десь на рівні 1%. Тобто в сусідній Білорусі Лукашенко каже, що я є православний, але атеїст. Це є абсолютно розмиття понять і це єресь.

Кардинал Кох відкрито охарактеризував висловлювання патріарха Кирила як єресь. Папа Франциск закликав Кирила: "Не будь слугою при престолі Путіна". Сотні православних теологів, вже близько 400, підписали документ, що прямо вказує на цю концепцію "руського миру" як єресь. Це свідчить про релігійне спотворення, якщо це можна так назвати, оскільки насправді релігії тут немає. Яка релігія існує у Путіна? Все це — лише інструменталізація термінів, понять і публічних жестів. У рік сім'ї в Росії Путін оголосив про свій розвід.

Вкрай важливо здійснити аналіз та критику, щоб позбавити Путіна статусу інструмента, який використовує образ Христа, хрест та самого Спасителя у нашому сприйнятті світу. Цей процес відбувається поступово. Я помічаю, що кількість людей, навіть серед консервативних християн на Заході, які ще вірять у те, що Путін є захисником традиційних цінностей, скорочується у порівнянні з тим, що було рік чи два тому. Цей факт стає особливо очевидним на фоні зростаючих проблем в Росії, таких як алкоголізм, корупція та високий рівень абортів.

Путін може висловлювати такі думки, а Кирил може їх підкріплювати. Президент Росії активно застосовує концепцію "руського миру", яка бере свої корені з середовища Російської православної церкви, де основним ідейним натхненником є сам Кирил.

Сьогодні православні дисиденти, з якими я спілкуюся та які виїхали, з гіркотою зазначають, що, можливо, церкву слід відновлювати з нуля, оскільки вона стала глибоко корумпованою як інституція. Це велика трагедія для російського народу, яка, на жаль, має наслідки для всього світу. Проте, зрештою, ця ситуація може обернутися проти тих, хто її спричинив, адже Бог живий, і ідолопоклонство завжди завершується сумно.

Якщо Росію та Путіна можна вважати імперією обману, то чи можливо захистити правду в світі, де існує штучний інтелект, де панують соціальні мережі, де довіра між людьми зменшується, а спільноти все більше згруповуються навколо однодумців і швидко радикалізуються у своїх поглядах? Чи зможе правда врешті-решт повернутися і перемогти? Якою ви бачите цю ситуацію? Чи можемо ми протистояти брехні Путіна власними неправдами? Чи це взагалі доцільно? Це питання для мене має велике значення. Я читаю, як голова української розвідки визнає, що ми зазнали невдачі в кампанії мобілізації, зокрема в медійній сфері. Але я не вважаю, що проблема лише в медіа. Разом з тим, я не знімаю відповідальність з тих ЗМІ, які з самого початку обрали шлях пропаганди, навіть якщо їхні наміри були найкращими.

Сьогодні, 20 грудня, ми відзначаємо суботу перед Різдвом. У цей день на літургії читається Євангеліє, в якому йдеться про Царство Боже. Христос порівнює його з гірчичним зерном та закваскою. Гірчичне зерно, хоч і зовсім маленьке, згодом виростає у велике дерево з пишною кроной. Закваска, в свою чергу, є лише невеликою частиною тіста, але вона має потужний вплив на весь хліб. Це показує, як маленькі початки можуть призвести до великих результатів.

Я часто згадую Мирослава Мариновича — українського активіста, одного з засновників Української Гельсінської групи, дисидента та політв'язня за часів радянського режиму. Наразі він є радником ректора Українського католицького університету у Львові. Його постать знайома багатьом. Скільки ще таких, як Маринович, існувало в 1970-х роках?

Мало.

На пальцях двох рук можна порахувати 27 літніх людей, які займали таку поставу в країні, де було 50 млн людей. Радянський Союз є зараз в смітнику історії, а Маринович і правда, яку він ніс своїм свідченням, і такі, як Маринович, вони є.

Сьогоднішній УКУ не існував би без Мирослава Мариновича. Багато аспектів українського життя також не можна було б уявити без його впливу. Він перебував у становищі, коли відчував себе безсилим і належав до мікроскопічної меншини. Мій наставник, патріарх Йосиф Сліпий, який заснував УКУ в Римі, прийняв мене, коли серед студентів було всього 11 осіб.

Які шанси мав вийти з того Сибіру? Це сталося завдяки Божому чуду після ядерної кризи на Кубі, в якій Папа Іван XXIII намагався налагодити мир. Хрущов, бажаючи висловити подяку Папі, отримав несподівану відповідь: "Випустіть Митрополита Сліпого". Майте на увазі, йому вже було 71 рік. Це свідчення він представив на Другому Ватиканському соборі перед тисячами єпископів католицької церкви - 3000 осіб, об'їхавши весь світ наприкінці 1960-х. Він об’єднав нашу громаду та дав нам потужні імпульси, які продовжують надихати нас і до сьогодні.

Таким чином, ми говоримо про те, що істина передається свідками, а не за допомогою бізнес-планів, адже останні зосереджуються на розрахунках - чи отримаю я вигоду, чи зазнаю втрат. Свідок ж говорить про правду, незалежно від того, яку ціну за це доведеться заплатити. Можливо, свідків не так вже й багато, хоча нині в Україні їх чимало. Це ті, хто готовий засвідчити. Вони стверджують: "Я готовий ризикувати своїм життям за цю правду, навіть віддати його. Я переконаний, що Господь благословить цю жертву". Проте ми також повинні оберігати свої серця. Адже, можливо, ворог людства - диявол і його спільники, такі як Путін - прагнуть вселити в наші душі негативні емоції: сумніви, цинізм, ненависть - і це не те, що може нас врятувати.

Митрополит Борис Ґудзяк біля Білого дому у Вашингтоні, зображення: Getty Images.

Боротьба за правду та її захист – це вкрай делікатна справа. Мені важливо мати перед собою приклади людей, таких як Маринович і Сліпий, а також наш Спаситель Ісус Христос, який втратив усе, залишивши по собі тільки правду. Він не зберіг жодного ресурсу чи структури, адже всі розбіглися. Проте сила цього свідчення про правду здатна перемогти навіть наймогутніші системи, такі як Римська імперія.

Сьогодні Католицька церква, незважаючи на всі свої людські недоліки, залишається найбільшою організацією у світі з 1,3 мільярда членів, і її історія налічує вже 2000 років. Газета New York Times практично щороку публікує якісь матеріали, що нагадують про її можливу загибель, але церква продовжує існувати. Наразі в Нью-Йорку спостерігається великий інтерес, оскільки мій добрий знайомий, кардинал Долан, виходить на пенсію, а на його місце призначають нового єпископа. Багато людей задаються питанням, що буде далі. Це церква, це тіло Христове, яке живе і залишається вічним, якщо ми перебуваємо в ній та намагаємося бути близькими, вірними і слухняними, вчимося та відкриваємо для себе щось добре і позитивне.

Я маю свій маленький досвід - дивлюся на своїх колег, колишніх учнів, і сьогоднішніх студентів в УКУ, думаю, це є чудо. Не знаю, як це довго буде тривати. Не кажу, що там всі святі, але скільки любові є, скільки конструктиву, скільки готовності служіння. Чому? Бо воно має Євангельську базу. З хвилиною, коли УКУ перестане вірити, коли УКУ відійде від Святого Письма, від Божих правд, то розміняється на дрібні.

Отже, питання про істину та свідчення є надзвичайно делікатним. Як свідчать слова Господа, справжня істина, безумовно, належить до меншості; вона є абсолютно чистою і повноцінною тільки в Бозі. Це означає, що ми зможемо повністю осягнути та пережити її лише в вічності. Саме цього я прагну, тому щиро святкую Різдво Христове та живу з великою надією. Господь приходить до нас, приносить цю істину, не нав'язуючи її, а пропонуючи на своїй невинній долоні. Тепер постає питання: чи готові ми, ти чи я, прийняти цю істину?

Хочу висловити вітання всім вам та вашим родинам. Щиро дякую журналістам за вашу відвагу у захисті правди. Ми пам'ятаємо вас у молитвах. Нехай Господь у ці важкі дні щедро благословить усіх читачів. З нами Бог.