Між Україною і Сполученими Штатами: глибока бесіда з Уляною Супрун.
Сьогодні у мене в гостях особистість, яка не вважає за краще легкі та прості рішення. Її пріоритетом завжди є служіння іншим, а не власні потреби. Хоча вона мріяла займатися культурою, зрештою вирішила присвятити себе, напевно, одній з найбільш радянських сфер — медицині, і тепер працює над її трансформацією.
Пані Уляно, напередодні 2013 року, якраз таких бурхливих подій 2013 року, ви приїхали в Україну. І з того часу тут ще жодного разу не пожалкували?
Ні революція, ні війна, що розпочалася у 2014 році, ані повномасштабна агресія, життя в умовах ракетних обстрілів, вибухи та інші виклики...
Ну, ніби є китайське таке прислів'я, що хочеться жити у цікавих часах. Я думаю, що так і відбулося в нашому житті.
Це ще один момент, коли ситуація не є легкою та простою, але саме це вам до душі.
Дійсно, це надзвичайно захопливо.
Зараз в Україні та США відбуваються надзвичайно цікаві події. Як ви відчуваєте себе, спостерігаючи за ситуацією в Україні з далекої батьківщини? Які у вас думки щодо змін, що сталися серед американців?
Непросто спостерігати за тим, що зараз коїться в Сполучених Штатах.
Найголовніше питання полягає в тому, як трансформується політика підтримки України в умовах нашої, на жаль, війни. Чи отримаємо ми нові постачання зброї, чи ні, які програми зупиняються, які вимоги висуває новий президент та його адміністрація щодо України, щоб нарешті досягти перемоги. Це найбільше хвилює. Що ж стосується подій у суспільстві та змін, які там відбуваються, то це вже інша, внутрішня справа.
Мені важко спостерігати за цим, адже я колись мешкала там і сподівалася на кращу долю для тих, хто залишився в Штатах. Проте це був їхній власний вибір.
Численні українці, як за походженням, так і ті, хто згодом оселився в Сполучених Штатах, віддали свої голоси за Трампа. Які, на вашу думку, можуть бути причини такого вибору?
Українська діаспора традиційно голосувала за республіканців, бо в часи Радянського Союзу, коли Україна була поневоленою нацією, республіканці були тими, хто більше підтримував Україну. І навіть Ейзенхауер започаткував щорічний тиждень поневолених народів, під час якого про українців говорили, розмовляли.
Багато людей вважають, що саме Рейган був президентом, який сприяв розпаду Радянського Союзу. Хоча я не впевнений, чи це абсолютно вірно, ця думка є досить поширеною.
Також існує питання стосовно того, що відбувалося після розпаду Радянського Союзу: хто більше підтримував українців — республіканці чи демократи? Це не є однозначною темою, адже підтримка може бути розподілена по-різному. Багато українців зазвичай ідентифікують себе з республіканською партією, і, скоріше за все, їхня підтримка була адресована не стільки Трампу, скільки самій партії. Деякі з них мали надію, що він зможе швидко завершити конфлікт, як тільки займе президентську посаду, і прагнули до того, щоб війна нарешті закінчилася.
Суть у тому, що ми не просто прагнемо завершення війни, а хочемо, щоб Україна здобула перемогу. Ми мріємо про те, щоб російські війська покинули нашу землю, і щоб ми знову мали можливість жити у своїй незалежній та суверенній державі. Можливо, у них є певні непорозуміння з цього приводу.
Яке це — жити в Україні, якщо ти виросла в Америці? Ви переїхали до України в досить зрілому віці, чи не так? Вам було 50 років, якщо я не помиляюся.
Отже, ми вже прибули, коли я досягла зрілого віку і працювала лікарем протягом тривалого часу, тож можна сказати, що я вже була дорослою. Проте, ми часто навідувалися в Україну. Я навіть мала можливість побувати там у дитинстві, у 1974 році, а також наприкінці радянської епохи в 1990 році.
Починаючи з 1991 року, ми регулярно відвідували Україну. Це не означає, що я повністю залишила американське суспільство і переїхала в Україну. Я мала можливість спостерігати за розвитком країни, іноді навіть краще, ніж ті, хто постійно проживає в Україні. Я бачила, як країна змінилася з 1991-92 років до сьогодні, або навіть до десятирічної давності. Коли приїжджаєш на короткий час, можна помітити суттєві зміни, тоді як люди, які живуть тут постійно, можуть не усвідомлювати, наскільки багато позитивних зрушень відбулося.
Слухайте, ну але в 70-ті роки приїхати в Україну зі Сполучених Штатів Америки, більше того, приїхати нащадкам українців, які звідти втікали, втікали від "совєтів", було не так просто. Наскільки я знаю, то треба було отримати візу в Сполучених Штатах Америки. І це перевірялося всілякими службами. Не знаю, чи ви до родини сюди приїжджали. Родина тут в Україні теж, напевно, перевірялася. Які у вас тоді враження були? Скільки вам тоді було років? Ви приїхали з вільної країни в країну невільну?
Мені було 11 років. Я приїхала зі своєю мамою і з таким трохи дальшим родичем, священником, він вже покійний. В той час ми не могли приїжджати в Україну до своїх родичів, чи самі, але треба було їхати через туристичну агенцію, і за нами слідкували весь час
Ми перебували в готелях і автобусах, і єдине місце, де могли зустрічатися з родичами, це було на вулиці. В готелі ми не мали змоги спілкуватися з ними. Коли ж ми вирішили вирушити до села, де народилася моя мама, нас зупинили на виїзді з міста. Це сталося у Львові, коли ми намагалися поїхати, але нас зупинили і не дозволили продовжити шлях.
Коли мені було 11 років, я це бачила, мої емоційні враження були, що все було дуже таке сіре. Я приїхала з країни, де були такі яскраві кольори, а в Україні все було дуже сіре. А друге, що я не могла розуміти, чому так було. Чому ми не можемо піти до наших родичів? Чому у них буде проблема після цього?
Ми змушені були проїжджати через Москву та Ленінград. Коли ми опинилися в Москві, нам запропонували меню на 40 сторінках для замовлення в готельному ресторані. Однак, спробувавши зробити замовлення, ми зрозуміли, що нічого з цього меню не було доступно. Питали: "А що у вас є на вибір?" І виявилось, що є лише одна страва. На наше запитання, чому нам дали настільки велике меню, вони відповіли: "Не знаємо", і принесли те, що могли запропонувати. Це досвід справді відкрив мені очі в молодому віці на те, що означає жити в країні з обмеженнями.
Це була країна, що нагадувала в'язницю. Люди були позбавлені можливості вільно пересуватися, читати, зустрічатися одне з одним чи працювати в тих місцях, які їм подобалися.
Коли ми виїхали, наші родичі, які мешкали в Києві, запросили нас до себе додому, і ми провели час, спілкуючись. Після цього вони неодноразово отримували запитання від інших: "Чому ви зустрічалися з ними, про що говорили?" У них були деякі складнощі. Інші родичі вирішили уникати спілкування з нами, щоб не втягуватися в ці проблеми.
Я колись мала бесіду з українцем, чиї батьки втекли з України під час Другої світової війни. Він ділився спогадами про те, як у радянські часи приїжджав до своїх родичів разом з батьками, і як їх супроводжували особи з організації на три літери — КГБ. Його дивувало, що в ванній кімнаті його родичі, до яких вони завітали, відкручували крани з водою. Тоді він не міг зрозуміти, навіщо це робиться. Лише в зрілому віці йому стало відомо, що це робили, аби не було чути їхніх розмов. Окрім того, він, будучи з Канади, зауважив: "У нас вже давно є пральні машинки, які працюють автоматично, і посудомийки, а тут такого не було". Його вразив рівень побуту, хоча "Совєтський Союз" стверджував, що в ньому все найкраще, і що тут найсучасніші винаходи, а життя — найкраще у світі.
Чи помічали ви щось подібне, що це "най-най-най"? Наприклад, 40-сторінкове меню, яке виявилось ілюзією, адже багато страв в ньому не існувало? Чи є ще щось, що виглядало вражаюче, але насправді не відповідало дійсності?
Здавалося, що це нагадує, скажімо, людей з України, які виїжджають за кордон. У їхній свідомості світ постає таким, яким є їхня рідна земля, або місце, де вони виросли. Коли я була дитиною в Сполучених Штатах, я також вважала, що весь світ виглядає так, як у моєму домі. Щодо України, про яку розповідали мені бабусі й дідусі, у моїй уяві вона була більше схожа на те, як описує Шевченко, або те, що ми бачимо на малюнках: мальовничі села, доброзичливі люди, де всі сусіди знають один одного і завжди готові прийти на допомогу.
Ну, трохи по-іншому вийшло. І знову для мене була велика різниця між Штатами, і я відчула цю несправедливість, бо я зі Штатів розуміла, що світ може бути іншим. Багато людей в Україні ніколи не бачили інший світ і вони думали, що цілий світ є як їхній світ. А тому що я була з іншого, я бачила і бачила цю несправедливість.
Мені було 11 років, я про це не розмовляла із дорослими людьми, але з дітьми я питалася у них. От, скажімо, в мене був інший одяг, інші футболки. Ми привезли ляльки, які мали одяг, який можна було змінювати, і для них це все було дивним. Я їм розповідала про своє життя, про школу, вони про своє, і воно було дуже різним.
Ваші батьки переїхали до Сполучених Штатів, коли були зовсім юні, правда? Вашій мамі було всього п'ять років, а батькові — десять.
Вони залишили Україну, змушені були втікти через участь їхніх батьків у підпільних рухах під час приходу радянських військ, повертаючись у західну частину країни. Обидва походили з цього регіону, тому разом із батьками вирушили в дорогу. Після кількох років, проведених у таборах для переселенців у Німеччині, їх шлях привів до Сполучених Штатів. Моя мама досягла Луїзіани завдяки християнським організаціям, які надали їй підтримку, тоді як батьки мого тата прибули через родичів, які їх фінансували. В результаті обидві сім'ї виявилися в Детройті, де й зустрілися мої батьки.
Ви говорите про кілька років, проведених у таборах для переміщених осіб, але життя в них було далеко не безтурботним. Більше того, існували випадки, коли Радянський Союз активно стежив за тим, щоб примусово повернути назад тих, хто намагався втекти від комуністичного режиму — українців, білорусів та інших. Вони навіть змушували родичів в Україні писати листи з проханням повернутися: "Поверніться, тут така чудова влада, життя таке хороше".
Іноді люди піддавалися спокусі, міркуючи: "Я повернуся, адже там моя сім'я". Але на них чекало справжнє пекло: заслання або в'язниця. Чи обговорювали ви коли-небудь з батьками, як їхні предки прийняли рішення не повертатися назад, сприймаючи, що радянська система не заслуговує на довіру?
Вони мали чітке уявлення про ту систему, яка знову почала домінувати на українських землях, і жоден з них навіть не замислювався про повернення до неї, оскільки усвідомлювали наслідки. Їм було нелегко, адже вони залишили позаду своїх братів і сестер, що залишилися в Україні, і хвилювалися, що ті можуть зазнати репресій через їхні вчинки. Проте вони свідомо усвідомлювали, що повернення означатиме або тюремне ув'язнення, або загибель, тому вирішили залишитися.
Мій дід по батьковій стороні був комендантом табору переселенців. Вони організували там школи, культурні проєкти, "Пласт", "Сум". Там було ціле українське життя в тих таборах. Так само моя мама, як вони виїжджали, її батьки подорожували багатьма містами Німеччини, і вони опинилися в Мюнхені. Коли була можливість переїхати в Штати, вони скористалися цією можливістю.
Яким чином відбувалося ваше формування як українки в Сполучених Штатах? Роман Ващук, колишній посол Канади в Україні, має схожу долю, адже його батьки також втекли під час Другої світової війни і знайшли притулок у Канаді. Я мала нагоду поспілкуватися з ним на цю тему. Ми також обговорювали Квітку Цісик — її життєва історія теж має багато спільного, чи не так?
Він ділився спогадами про те, як всі діти відвідували школу п’ять днів на тиждень. А українські діти ще й мали недільну школу. Він говорив: "На вихідних мені хотілося просто погратися, покидати м'яч, але замість цього доводилося вчити українські віршики. Інші святкували Різдво разом, а ми святкували в інший час".
Мама постійно висловлювала своє невдоволення, наполягала на тому, що наше Різдво має бути справжнім, в українському стилі, а не таким "американським", яке ми звикли бачити у фільмах з Голлівуду. Він згадував: "Лише ставши дорослим, я нарешті зрозумів, чому були ті вірші Шевченка, для чого святкували Різдво, та чому важливими були інші традиції". Як це виглядало у вашій родині? Чи виникали суперечки, коли вам хотілося вигукнути: "Скільки можна? Можливо, я просто піду прогуляюся з моїми американськими друзями і проведу час по-своєму?"
Ми також проводили час із нашими американськими колегами. Це не означало, що ми лише спілкувалися в українському середовищі. У нас були друзі, які не мали українського походження, і багато з них підтримували наше бажання зберігати українську культуру, навіть якщо не жили в Україні. Коли я росла вдома, ми спілкувалися українською мовою. Англійська стала мені близькою завдяки моїм старшим брату і сестрі, які відвідували школу.
Мої бабуся і дідусь спілкувалися виключно українською мовою, і їхня англійська була далека від досконалості. Для нас це було так природно, як дихання – бути українцем було звичайною справою.
Отже, ми відвідували іншу церкву і додатково навчалися ще один день на тиждень у школі Українознавства, що проходила по суботах. Проте це не викликало у нас незручностей, адже більшість людей у нашому оточенні мали схожий досвід.
До 1991 року було надзвичайно важливо знайти способи захистити українську ідентичність, адже ми спостерігали, що в Україні українцям не надавали можливості вільно виявляти свою національність. Оскільки нам це було дозволено, ми прагнули зберегти та захистити це українське самовираження.
У 1991 році, коли Україна здобула незалежність, з'явилося усвідомлення, що ми нарешті маємо ту державу, про яку вже давно мріяли, і вона стала такою, якою ми уявляли її вільною. Проте, як відомо, у житті, як і у процесі розвитку дитини чи формування нової ідеї, не все завжди відбувається ідеально з самого початку. Україні потрібно було пройти шлях зрілості, щоб стати справжньою дорослою державою.
І це доросла людина зробила цей вибір. Ті, які народилися, багато з них роблять цей вибір також. Вони беруть участь не лише у культурних, мовних, а також і політичних процесах, і вони всі є частиною - бути українцем.
Але вам в Україні не раз ставили такі докори, що, мовляв, та яка ви українка, якщо ви народилися в Сполучених Штатах Америки? Як вам оці докори? Наскільки вони справедливі? Що ви відповідали таким людям?
Я є українкою і маю українське громадянство. Обидві мої родини, як з боку батька, так і з боку матері, налічують безліч родичів і поколінь, які проживали в Україні. Тому мені не властиво казати, що у мене немає українських коренів.
Те, що я з'явилася на світ в іншій країні, не було моїм рішенням, і це також не було вибором моїх батьків. Вони бажали залишитися в Україні, але обставини не дозволили їм цього зробити.
Що значить бути українцем? Це не лише випадковість, це свідомий вибір. Народження на певній території не гарантує, що людина ідентифікує себе з цією нацією.
Сполучені Штати, безсумнівно, є нацією іммігрантів, де кожен може походити з різних куточків світу і стати частиною американського суспільства. Я вірю, що після завершення війни, коли Україна відновить свою силу і процвітання, до нас також прийдуть люди з інших країн, які прагнутимуть стати українцями.
Ви прийшли сюди як волонтерка, але обставини склалися так, що ви стали міністеркою. Чи очікували ви на таке перетворення?
Ні, я не очікувала цього.
Як ви тепер сприймаєте реформу, яку не вдалося реалізувати до кінця? Чи відчуваєте ви задоволення від досягнутого, чи, можливо, сумуєте через те, що план не був повністю реалізований?
Дозвольте поділитися з вами невеличким секретом: реформа ніколи не має кінця. Вона завжди залишається в процесі, адже постійно виникають нові ідеї, підходи та методи, які потребують вдосконалення. Це подібно до того, як я, будучи лікарем, використовувала б методи 80-х років у XXI столітті. Це вже неактуально. Отже, процес реформування триває безперервно.
Реформа, трансформація системи охорони здоров'я, яку ми запланували, була запланована на кілька етапів.
Перший етап завершився, другий — лише частково. І тут розпочалася пандемія, що суттєво ускладнила подальші кроки у реформуванні. Потім ми знову активізувалися у процесі реформ, але на горизонті з’явилася повномасштабна війна. Чи триває цей процес досі? Так. Чи вдалося завершити все, що ми запланували? Вважаю, що не все ще реалізовано, але вже досягнуто чимало позитивних змін. Однією з найважливіших досягнень стало те, що ми трансформували культуру в сфері охорони здоров'я. Тепер система не існує сама по собі, а ставить пацієнта в центр уваги, а не лише саму себе.
Однак у США ми спостерігаємо, що їхня система охорони здоров'я має серйозні недоліки, адже не всі мають змогу звертатися до лікарів або отримувати медичні послуги. Якщо людина живе в умовах бідності, її шанси на отримання допомоги значно знижуються. Яка модель охорони здоров'я була впроваджена у вас: американська чи якась інша? Яка саме?
Це не система, характерна для США. Американська модель в основному грунтується на приватних компаніях, які пропонують своїм клієнтам страхові поліс, що покривають витрати на медичну допомогу. Якщо ж мова йде про людей похилого віку, старших 65 років, або тих, хто не має достатніх фінансових ресурсів для оплати медичних послуг, то держава надає спеціальні програми підтримки.
Це абсолютно не та система, яку ми прагнули реалізувати і впровадити в Україні. У нашій країні єдине підприємство, що закуповує медичні послуги, — це Національна служба здоров'я України. Якщо комусь потрібно, вони можуть придбати додаткову страховку або ж самостійно оплатити послуги в приватних медичних закладах. Проте кожен громадянин України має змогу отримувати медичну допомогу через Національну службу здоров'я.
Ця служба має свої корені в британській моделі, проте вона є унікальною для України, оскільки інтегрує безліч елементів з інших країн. Наприклад, акцент на первинній медичній допомозі, що є частково запозиченим з британської системи, також черпає натхнення з ізраїльського досвіду. Важливо розуміти, що для вдосконалення системи недостатньо просто копіювати модель з іншої країни, адже культурні та соціальні контексти різні, і ця різниця має бути врахована.
Знаєте, сьогодні я намагалася пригадати прізвище нинішнього міністра охорони здоров'я. Хоч я й працюю журналістом і повинна бути в курсі, все ж мені довелося чимало часу витратити, щоб його згадати.
Я вважаю, що під час вашого перебування на посаді міністра, якби вийти на вулицю і запитати людей, хто очолює Міністерство охорони здоров'я, то кожен українець, навіть той, хто не слідкує за політикою, зміг би назвати Уляну Супрун. Як ви думаєте, з чим пов'язана така значна увага до вашої роботи, вашого імені, і чому вам навіть дали прізвисько "Доктор Смерть"?
На мою думку, це результат діяльності противників медичної реформи. Саме вони найбільше підіймали цю тему, критикували та протестували проти наших дій. Ми намагалися донести нашу позицію якомога зрозуміліше.
Я думаю, що позитивна комунікація -- на моєму Фейсбуці був блог про здоровий спосіб життя, про ті зміни, які відбуваються. Я думаю, що це було позитивне, але було стільки негативного і стільки бруду, що кожна людина знала, хто я, і це прізвисько, яке надали мені.
Ви знаєте автора того прізвиська?
Ні, це не так.
Не впевнені? А чи хотіли б ви дізнатися, про кого йдеться?
Ні, це не так. Я знала, що буде проблематично, коли перед тим, як я навіть зайшла в міністерство, коли мене призначили на першого заступника. І в перший день, коли я зайшла у дворик у Маріїнському парку до міністерства, там вже були протестувальники, які казали, що я творю "геноцид" української нації. То це було зрозуміло, що буде важко. Але те, що щось важко, не означає, що воно не є правильним.
Знову ж таки, то ви не любите, коли просто все і легко.
Ну, було б чудово, якби все було легко, але, на жаль, це не так.
Ви зазначаєте, що серед учасників цієї системи були ті, хто був проти вашого знищення певних корупційних схем. Чи залишилися ці особи у цій системі на сьогоднішній день?
Частково це правда, хоча багато з них все ще присутні в системі. Їхній доступ до корупційних схем, які існували раніше, став значно обмеженим. Проте деякі все ще залишаються на своїх місцях, і, на мою думку, знадобиться час, щоб нове покоління людей і лідерів змогло зайняти верхівки системи і дійсно здійснити зміни.
Я недавно мала зустріч із молодими медичними лідерами, і вони вже по-іншому бачать, як світ працює, як система повинна працювати, то я думаю, це забере трохи часу.
Ви зазначили, що наразі ми живемо в особливий період, і тому наші пріоритети змінилися. Війна та широкомасштабне вторгнення – це очевидні факти. Раніше ви виступали перед студентами Українського Католицького університету, де ваша промова стала предметом численних цитувань.
У вашій промові ви згадали про Лефевра — дослідника, соціолога та математика, який провів дослідження щодо того, як по-різному сприймають правду та брехню американці, народжені в США, та іммігранти з колишнього Радянського Союзу. У рамках свого дослідження він порушив питання, чи може лікар обманути пацієнта з раком, щоб захистити його від стресу, не розповідаючи про діагноз. Важливо відзначити, що лише 8% корінних американців вважають, що таке обманювати допустимо.
Серед осіб, які походять з "Совєтського Союзу", їхня частка становила 89%. Чи дійсно правда важлива під час війни? Наразі спостерігаємо активні обговорення серед людей щодо доцільності попередження українців про можливе повномасштабне вторгнення, а також про загрозу з боку Росії. Багато хто вважає, що не варто було закликати: "Прислухайтеся до західних розвідок."
Навіть якби українцям відкрили правду, навряд чи б вони сприйняли це серйозно і дотрималися б вказівок. Тому в певному сенсі, те, що їх заспокоїли, є позитивним моментом. Дехто вважає, що насправді необхідно було говорити правду, адже це дало б змогу людям підготуватися до складних обставин. У цьому контексті можна згадати дослідження Лефевра, які добре відображають ситуацію. Як ви думаєте, наскільки важлива правда під час війни? Що слід було б повідомити людям — реальність чи приємну ілюзію?
Я думаю, краще говорити правду, а як люди сприймають -- це вже не ваша відповідальність. Люди будуть реагувати, як вони будуть реагувати. Як ми накладаємо те, що ми думаємо, ми знаємо, як вони будуть реагувати -- то це неправильно.
Ми у нашому офісі, в нашому видавництві, дивилися не лише українські новини, а загалом, і ми побачили, що виглядає, що дуже швидко почнеться якесь вторгнення, і ми готувалися до нього. І коли воно сталося, хоча це був шок, навіть як воно сталося, бо ми не хотіли вірити, що воно станеться, ми були готові. Я думаю, що це краще.
Нас вчать як медиків: ми повинні розглянути найгірший варіант розвитку подій і підготуватися до нього, щоб бути готовими до будь-яких ситуацій, які можуть виникнути. Вважаю, що політики повинні бути більш прозорими щодо актуальної ситуації.
Яким чином могла б виявлятися ця прозорість?
На мою думку, важливо, щоб було чітко видно, які втрати ми зазнали серед військових і цивільних. Це питання варто обговорювати відкрито. Наприклад, на Заході, коли йдеться про кількість цивільних жертв, зазвичай наводяться лише ті дані, які змогли підтвердити представники Об'єднаних Націй. А це, як правило, досить занижені цифри.
Ми усвідомлюємо, що ці цифри значно більші. Якби ми були більш прозорими стосовно цих питань, гадаю, світ реагував би інакше. Навіть серед наших людей спостерігалися б інші реакції. Тож я б хотіла зосередитися на цьому аспекті.
Як могли б реагувати наші співвітчизники інакше? Які б уроки вони могли винести з усвідомлення наших втрат, зокрема, серед військовослужбовців?
Я думаю, що це є масштабність, яка міняється. Коли ми дивимося на 20 людей, а на 20 тисяч -- це є велика різниця. Скажімо, навіть як Голодомор. Коли ми дивимося на Голодомор, як це було два-три села, де померли люди, там люди не знали по цілій країні, що відбувається, воно виглядало більш локальним. Тоді пізніше, коли ми дізналися масштабність, воно змінює, що це є.
Ця масштабність може допомогти нам глибше усвідомити ситуацію в нашій країні, зокрема у військовій сфері. Вона підкреслює необхідність збільшення кількості наших військових та вказує на заходи, які ми можемо вжити для їх збереження, аби уникнути великих втрат.
Коли ви були міністркою, у вас був свій блог на Фейсбуці, де ви розвіювали якісь міфи, вели комунікацію з українцями. Цей блог вже не працює, так? Чи працює?
Не у Facebook. Після того, як я завершила свою діяльність на посаді міністра, я закрила профіль, що представляв мене як виконуючу обов'язки міністра охорони здоров'я Уляну Супрун. Я вибрала кілька найбільш вражаючих матеріалів з тієї сторінки, і ми підготували книгу. Наше видавництво ARC.UA випустило видання під назвою "Мочи манту".
У цьому тексті можна знайти чимало цікавих матеріалів, а також на сайті suprun.doctor все ще доступні різноманітні записи. Там ви зможете виявити більшість з тих публікацій, які вже були опубліковані.
Після мого виходу з міністерства ми з командою вирішили заснувати видавництво, щоб зосередитися на культурних аспектах. Ми займаємося випуском книг та ведемо онлайн-журнал під назвою arc.ua. Нещодавно ми також організували панельну дискусію, присвячену нашій новій книзі.
Це є "Клептократія по-американськи", - як США створила найбільшу у світовій історії схему відмивання коштів, яка дуже вчасно вийшла, якраз на початку нової адміністрації в Сполучених Штатах. Ми також маємо журнал англомовний, який видається в Лондоні, і українськомовний, який називається The Ark. І в нас вже є два примірники Ark, але на сайті є набагато більше оповідей.
Коли я потрапила до міністерства, у мене вже склалося розуміння, що для того, щоб внести зміни, наприклад, у сфері охорони здоров'я, необхідно трансформувати загальну культуру в країні. Що таке культура? Це не лише мистецтво, але й спосіб нашого життя. Вона відображає, як ми взаємодіємо одне з одним, яке у нас ставлення до державних та соціальних інститутів. Єдиний шлях до зміни цієї культури полягає у залученні до мистецьких ініціатив, які відкривають нові можливості для спілкування. Таким чином, у наших проектах ми акцентуємо увагу на українських авторів.
Багато з них є нові автори-українці. Це нові голоси, і вони мають свій голос, який не був почутий. Бо в Україні дуже важко видавати свою книгу або своїми словами описувати щось, щоб воно було доступне для ширшого суспільства. І ми концентруємося на довгі читання, бо наше розуміння також є, що у 200 до 500 слів не можна вглибитися в якусь тему і розвивати її. То читання є від 3,000 до 10,000 слів оповіді -- є Fiction, Non-Fiction і чудові ілюстрації українських ілюстраторів.
Просвітництво — це те, чим ви обрали займатися в даний момент, або те, що стало актуальним для вас. Проте, чи буде це ефективним, враховуючи глобальні тенденції, коли кількість читачів постійно зменшується?
Мені б хотілося, щоб ці тенденції дещо змінилися. В Україні ми спостерігаємо, що інтерес до електронних книг значно нижчий, порівняно з паперовими виданнями. Люди активно купують паперові книги і читають їх. За останні п'ять років спостерігається суттєве зростання у сфері книговидання, зокрема збільшилась кількість українськомовних видань та книжок від українських авторів. Мабуть, в Україні ситуація з читанням має свої особливості, які відрізняються від загальносвітових тенденцій.
