У промисловому Донбасі в період 1932-1933 років населення також стало жертвою Голодомору, подібно до мешканців сільських областей України.

Україна вшановує пам'ять жертв Голодоморів 1921 -- 1923, 1932 -- 1933 та 1946 -- 1947 років. Найбільш трагічним міжнародною спільнотою визнано штучно створений сталінським режимом Голодомор 1932-1933 років, данину пам'яті жертвам якого українці щороку віддають кожну третю суботу листопада (з 1998 року).

Цього року виповнюється 15 років з моменту ухвалення рішення Апеляційного суду Києва (10 січня 2010) у справі №475, що стосується геноциду, вчиненого в 1932-1933 роках. Це розслідування стало можливим завдяки прийняттю 28 листопада 2006 року Закону "Про Голодомор 1932-1933 років в Україні", який визнав ці події геноцидом українського народу.

Суд встановив провину керівництва СРСР на чолі зі Сталіним, довівши навмисне створення умов для знищення частини українців з метою придушення національно-визвольного руху та недопущення незалежності України.

У зв'язку зі смертю обвинувачених справу закрили, однак це рішення надало Україні правові підстави домагатися міжнародного визнання Голодомору як геноциду.

Політика насильницької колективізації, розпочата після XV з'їзду Компартії більшовиків 1927 року, створила передумови голоду: уповноважені ВКП(б) приїжджали до сіл з непомірними планами хлібозаготівель забирали в селян урожай і худобу. Кампанія "виховання голодом" почалась ще до 1932 року і була спрямована на примусове об'єднання селян у колгоспи, де вони фактично ставали кріпаками радянської системи.

Система "крепосного права" була закріплена через трудодні, які було введено 13 квітня 1930 року. Селяни зобов'язані були виконувати від 60 до 100 трудоднів, тоді як діти з 12 років мали працювати 50 днів. Винагорода за працю надавалась виключно у вигляді натуральних продуктів після виконання встановлених планів та сплати податків, що робило її розмір непередбачуваним: від 1,5 кг зерна до 200 грамів за трудодень (якщо врожай був низьким), або ж видавали цукор чи олію. За даними Станіслава Косіора, який обіймав посаду генерального секретаря Центрального комітету Компартії більшовиків у 1928–1938 роках, у 1931 році 48% господарств України залишилися без жодної винагороди, що стало однією з причин Голодомору.

Облік трудових днів у колгоспі. Зображення з колекції Національного музею Голодомору-геноциду.

Трудодні були скасовані тільки в 1966 році, коли їх замінили на незначну грошову компенсацію. Протягом періоду з 1935 по 1974 роки колгоспникам для пересування була необхідна спеціальна довідка замість паспорта; реальна масова видача паспортів розпочалася 1 січня 1976 року.

Колективізація супроводжувалася експропріацією майна "куркулів", їх виселеннями та арештами. В Україні відбулося понад 5000 виступів проти розкуркулення і створення колгоспів, а лише з лютого по квітень 1930 року зафіксовано 1716 повстань -- усі жорстоко придушені.

Розкуркулення та примусове виселення. Зображення з колекції Національного музею Голодомору-геноциду.

Колгоспники не лише не володіли своїми господарствами, як стверджував В.І. Ленін, але стали справжніми рабами. Вони були позбавлені будь-яких людських прав і приречені на загибель. Їх карали і саджали до в'язниці за відсутність на роботі, за збір колосків на полях після збору врожаю, за протести проти колгоспів, і навіть хворих, з підвищеною температурою, примушували працювати. Ці слова записав у своїх спогадах Іван Стріонов — грек-комуніст із приазовського села Комар, який на той час був студентом у Харкові та був направлений як представник Харківського обкому КП(б) України до села Солдатське у Великописарівському російському національному районі. Його нотатки, зроблені протягом кількох років, збереглися і були опубліковані під заголовком "Спогади грека-комуніста".

"Метою не був хліб, а смирення", -- підкреслила у своїй лекції Анна Гедьо, завідувачка кафедри історії України, докторка історичних наук та професорка Київського університету імені Бориса Грінченка.

Лекція під назвою "Голодомор на Донеччині: усна історія злочину" була проведена в контексті заходів, що відбулися напередодні скорботної дати в Національному музеї Голодомору-геноциду.

Анна Гедьо. Снимок сделан автором.

У своїй доповіді Анна Гедьо, яка також є вимушеною переселенкою з Донеччини, представила низку фактів, що були зафіксовані в різноманітних дослідженнях цього часу, зосередившись на усних свідченнях тих, хто був безпосереднім свідком цих подій.

Як зазначав Джордж Роберт Акворт Конквест, англо-американський історик і письменник, що спеціалізувався на історії СРСР і досліджував Голодомор в Україні: "Досвід людей, які пережили депортації та голод, є безцінним. Найважливішим у цих свідченнях є їхня чесність, об'єктивність і відповідність реальним подіям".

"На думку Анни Гедьо, тривале приховання та замовчування злочину, знищення документів, а також масове поширення неправди і пропаганди допомагають усним свідченням створити більш повну картину геноциду."

Лекторка закликала всіх присутніх звернутися до своїх домашніх архівів, адже там можуть зберігатися спогади старших членів родини. "Кожен з них має величезну цінність і є важливим для формування повного уявлення про події, що відбувалися на Донеччині на початку 1930-х років", – підкреслила Анна Гедьо. Вона також зазначила, що свідків тих подій, які в той час були дітьми, залишилося дуже мало. Свідчення про цю трагедію почали збирати лише через 50-75 років, а відтоді минуло вже понад 90 років.

Крім того, лекторка зазначила, що доступ до архіву, який залишився на окупованій території, зараз втрачений: "У 2013 році було опубліковано інтервю зі Станіславом Блєдновим, який досліджував Голодомор на Донеччині та брав участь у створенні Національної книги памяті жертв Голодомору по Донецькій області, де він зазначив, що після роботи над двома томами Книги, в Державному архіві Донецької області залишились неопрацьованими щонайменше п'ять тисяч(!) свідчень про Голодомор. І ми розуміємо, що скоріше за все їх вже не побачимо, бо вони знищені", -- вважає Анна Гедьо.

Факти, представлені Анною Гедьо під час її лекції, свідчать про те, що індустріальний Донбас, куди селяни з різних куточків України приїжджали на роботу в шахти та на підприємства в пошуках порятунку від голоду, пережив Голодомор так само, як і інші південні регіони країни. Згідно з матеріалами її презентації, політика Голодомору здійснювалася переважно в південних областях України, зокрема, постраждали райони Одеської, Катеринославської (сучасна Дніпропетровська область), Полтавської та Донецької губерній, а також Кубань, де здебільшого проживало українське населення.

"Ми переживали голод так само, як і решта України. Батько, який був сталеливарник (на заводі у місті Дружківка на Донеччині), а мати, яка працювала у ливарному цеху, де обдувала пісок із форм, отримували 750 грамів хліба... Моя мати, так само як і батько, були напівопухлі від недоїдання та фізичного виснаження працею. Для мене тоді це був найбільший страх -- втратити батьків.. Єдине, що врятувало родину від голодної смерті -- це був суп чи борщ, який батьки могли раз на день отримати у заводській їдальні. Вони ділили одну порцію між собою на праці, а другу приносили родині додому, бо крім нас, двох малих дітей, ще була батькова мати", -- розповідав свідок Голодомору Теодор Цехмістро.

Цей свідок потрапив на Донбас у чотирирічному віці, коли його батько втік туди після того, як у 1929 році його "розкуркулили" на Харківщині, де він володів сотнею десятин землі. Батька Теодора вислали з області, але не встиг він покинути її, як його арештували та відправили до Сибіру. Проте, під час перевезення "куркуль" зміг втекти. Він дістався до Донбасу, де придбав нові документи та знайшов роботу, а на початку 1933 року зміг привезти свою родину до себе.

Теодор Цехмістро, який провів останні роки життя в Канаді і помер там у 2013 році, був одним із тих українців, хто надав свідчення групі молодих дослідників. Ці науковці записували свідчення переживших Голодомор після завершення першої Міжнародної наукової конференції, що відбулася в Канаді у 1983 році.

Відповідно до даних, представлених у виступі докторки історичних наук Анни Гедьо, голод на Донбасі тривав значно довше, ніж у інших частинах країни. Це сталося через те, що багато селян, рятуючись від голоду, залишали свої села і прямували до міст, проте їхні труднощі лише посилювалися, і врешті-решт вони продовжували помирати.

"У містах продукти були в обмеженій кількості через карткову систему, але мешканці намагалися допомогти голодним селянам, вигукуючи: 'Наші годувальники, як же ви нещасні!'. Селяни, які давно не мали хліба, отримавши сухі шматки від міських жителів, одразу ж падали на землю та вмирали, не встигнувши навіть відірватися від місця." – такі спогади навела лекторка, згадуючи про грека-комуніста Івана Стріонова.

Селяни, які загинули на міських вулицях. Зображення з архіву Національного музею Голодомору-геноциду.

За словами Теодора Цехмістро, голод на Донбасі припинився десь у червні 1933 року, тоді як у навколишніх селах це сталося дещо раніше -- у квітні-травні 1933 року.

У селах залишилися люди, які вижили, продовжуючи жити в своїх оселях, тоді як на Донбасі опинилася велика кількість тих, кого вигнали з домівок внаслідок політики розкуркулення. Вони бродили містами Донбасу, позбавлені даху над головою та можливості ні заробити, ні придбати їжу. Втікачі залишили місця, де їм загрожувала смерть, і прийшли в райони, де могли протриматися на місяць або навіть тижні довше, але неминуча смерть все ж таки їх наздогнала.

Не маючи кутка, де притулитися, ці люди виснажувалися до їхнього смертельного кінця. Я пам'ятаю, як одного дня, коли мати виходила рано до праці, то вона не могла відкрити дверей, бо під ними лежала мертва людина -- якийсь молодий сільський хлопець. Він сів на сходах, схилився на двері й вмер. Йому було якихось 16-17 років. Його труп пролежав там цілий день, бо коли мати закрила двері, я цілий день дивився на труп, який лежав перед дверима -- його нікому було забирати. Трупів було стільки, що їх не встигали вивозити, щоб поховати десь в яму, чи в якійсь канаві", -- згадував Теодор Цехмістро.

Лекція відбулася в контексті мультимедійної виставки "Надазовські греки: шляхи ідентичності", підготовленої громадською організацією "Надазовські греки: уруми і румеї" у співпраці з Національним музеєм Голодомору-геноциду та Комунальною установою "Маріупольський краєзнавчий музей". Лекторка підкреслила, що Голодомор на Донбасі істотно вплинув на формування самоусвідомлення та ідентичності цілих поколінь однієї з найбільших етнічних груп, що мешкали в Донеччині — надазовських греків. Греки, зокрема уруми та румеї, становили третю за чисельністю етнічну спільноту регіону, і були примусово переселені з Криму за рескриптом російської імператриці Катерини ІІ 1778 року.

Це сталося перед тим, як Росія анексувала території Кримського ханства. Близько 30 тисяч урумів та румеїв, об'єднаних спільною християнською вірою, звичаями та традиціями, але різних за мовою, заснували 75 населених пунктів у Надазов'ї Донеччини. Приблизно 95 % цих біженців займалися сільським господарством.

У 1930-х роках, коли засоби швидкого зв'язку були відсутні, жителі сіл, занесених до "чорних дошок", потрапляли у спеціально сформований інформаційний вакуум.

На так звані "чорні дошки" потрапляли колгоспи, які не могли виконати нереальні плани хлібозаготівель. Це означало, що в таких районах вводився режим резервації, залишити яку місцевим мешканцям було неможливо через охорону, яку забезпечували внутрішні війська. У ці села, звідки вивозили всі продукти, відібрані у селян, заборонялося будь-що завозити для продажу. Такі населені пункти фактично ставали приреченими на загибель.

Матеріали з колекції Національного музею трагедії Голодомору.

Внаслідок посиленого терору, жителі сіл, які нагадували резервації, часто сприймали репресії як "перегини на місцях", що мали місце саме в їхньому населеному пункті, або як покарання через національну приналежність. Подібні думки виникали і серед греків на Надазов'ї у їхніх селах.

У своїй доповіді Анна Гедьо поділилася спогадами Івана Алексєєнка, жителя грецького села Костянтинопіль, який у 1933 році мав 15 років. Він згадував: "Коли почалося розкуркулювання колгоспників, людей вивозили аж за Урал! Вивозили в тому одязі, в якому вони були, і багато хто помирав у дорозі від відчаю, голоду та холоду. Розум моїх односельців, мудрих і працьовитих греків, не міг осягнути причини цієї жорстокої несправедливості. Вони, мабуть, були одними з перших у цих місцях, хто почав новий спосіб ведення господарства, усуспільнивши землю, але їх карали без видимої причини, наче вони були закляті вороги соціалізму. Залишалося лише одне пояснення: нас покарали за те, що ми греки."

Однак у цьому випадку страждали греки, бо жили на одній території з українцями. Репресії проти надазовських греків саме за національною ознакою відбудуться пізніше -- у 1937-38 роках.

Виконуючи надзвичайно амбітні плани з хлібозаготівель, уповноважені безжально вилучали все у селян. Анна Гедьо навела свідчення жительки села Комар, Єлизавети Тимощенко, 1919 року народження: "Голод почався в 1932 році. Тоді ми жили з мамою, нас було троє дітей, я була найстаршою. Мені було близько 12-13 років. Тато працював на станції Роя, неподалік Курахового. Все почалося з того, що у людей почали відбирати зерно. Комуністи приїжджали до домівок, вдиралися всередину і шукали все, що могли знайти. Вони забирали абсолютно все: борошно, олію, квасолю — все, що було в наявності. Заходили в хати, рилися скрізь, знімали підлогу і лазили на горище". Охоронці, озброєні біля комори, охороняли відібране у селян зерно.

Зображення з архіву Національного музею Голодомору-геноциду.

"Восени 32 року зерна людям не дали зовсім. Після жнив ми, хлопці, ходили в поле збирати колоски. Дорослим за це давали 5 років тюрми, а нам, дітям, думалося, нічого не буде, аби тільки не наскочив лютий об'їждчик на коні з нагайкою... Коли вся сім'я почала пухнути, я повіз тітку з двома дітьми до Алчевська, до батька. Дорогою бачив, як на дорозі, що вела до елеватора, повзали люди, вибираючи з пилюки тільки їм видимі зернятка. Деякі падали і вмирали. Їх відтягували на узбіччя і більше не звертали на них уваги...", -- засвідчив вже згаданий житель грецького села Костянтинопіль Іван Алексєєнко.

Пішла з життя селянка. Зображення з колекції Національного музею Голодомору-геноциду.

Люди почали вживати в їжу те, що зазвичай вважається неїстівним: ховрахів і трави. Єлизавета Тимощенко з села Комар згадувала: "Голод був нестерпний. Люди їли все, що могли знайти. Переважно це була трава: грицики і гіркий молочай. Траву відварювали, присалювали і споживали. Один раз моя сестра вийшла в сад і побачила, як якийсь чоловік лежить на траві і їсть її, не в змозі піднятися. Вона заплакала, сказала, що це наша трава, але мама заборонила їй підходити до нього". Також відомі випадки канібалізму.

У своїх інтерв'ю дослідник з Донецька Станіслав Блєднов зазначає, що немає точних відомостей про кількість жертв Голодомору 1932-1933 років на Донеччині, оскільки фіксувати випадки смерті від голоду було заборонено. Тому свідчення очевидців, які говорять про сотні загиблих у селах, не збігаються з даними про громадянський стан, де зазначені лише кілька прізвищ.

В архівах РАГСів у записах громадянського стану збереглося трохи більше 104 тисяч записів про усіх померлих у 1932-1933 роках в Донецькій області в нинішніх її адміністративних межах.

Станіслав Блєднов. Фото видання "Український тиждень"

Окрім того, покійників ховали в міру своїх можливостей і в тих місцях, де це вдавалося зробити. Іноді ж затримка в похованні була зумовлена відсутністю людей або засобів для транспортування небіжчика до цвинтаря.

"Люди від голоду падали на вулиці і вмирали. Моїх трьох братів поховали на кладовищі в загальній ямі, куди ховали усіх померлих. А одного брата я сама закопала на городі в ямі, яку сама вирила. Могили не збереглись", -- засвідчила жителька села Костянтинополь Лідія Зайцева, 1926 року народження.

Крім того, що цілі села виморювали голодом, за невиконання нереальних планів хлібозаготівель ще й саджали за ґрати: були притягнені до судової відповідальності 5 правлінь колгоспів у повному складі. Було покарано близько 600 осіб, 20 з яких засуджено до розстрілу, а інші отримали від 3 до 10 років ув'язнення.

Масове знищення українських селян через голод супроводжувалося неймовірним цинізмом. У своїй доповіді Анна Гедьо навела свідчення Марії Дьяконенко, жительки села Роздольне, яка народилася у 1928 році. Її батько був музикантом: "Мій батько грав у оркестрі, і його змушували виконувати музику щодня; музикантів вивозили в різні місця, де формувалися конвої з зерном. Від голоду не вистачало сил дмухати в трубу. А в 1937 році весь оркестр зазнав репресій".

Зображення з архіву Національного музею Голодомору-геноциду.

"Виховання голодом" викосило цілі родини. Як свідчать дані 330 томів згаданої справи № 475 2010 року, в результаті "виховання голодом" загинули 3 млн 941 тис. людей, які проживали на найродючіших землях колишньої Української РСР.

Замість людей, які загинули, у покинуті села почали переселяти нових мешканців: десятки ешелонів з Росії та Білорусі. Відповідно до архівних матеріалів, до Донецької області (яка тоді охоплювала також частину сучасної Луганської області) було доставлено 44 ешелони переселенців з Іванівської області Росії.

Матеріали з колекцій Національного музею Голодомору-геноциду.

При згадці про штучно організований радянською владою Голодомор 1932-1933 років, неможливо не провести аналогії з сучасністю, зокрема з російським повномасштабним вторгненням, яке триває вже близько чотирьох років. Історія свідчить, що українці протягом століть змушені відстоювати своє право на існування та незалежність.