Одеська область, відродження кар'єри, майбутнє українського хокею: ґрунтовна розмова з Сергієм Бабинцем.

У травні 2024 року Сергій Бабинець оголосив про завершення кар'єри, протягом якої він устиг 10 разів стати чемпіоном України. Ковзани на цвях хокеїст повісив у статусі найрезультативнішого гравця в історії чемпіонатів України - 553 очки (228 шайб і 325 результативних передач).

Декілька тижнів тому стало відомо, що ветеран українського хокею повертається на лід, щоб допомогти новоствореному клубу Одещина.

Сергій відзначився чудовою грою, забивши два голи та віддавши асист у матчі проти Шторма, в якому його нова команда здобула першу перемогу в українському чемпіонаті.

"Чемпіон" вирішив поспілкуватися з досвідченим хокістом, щоб з'ясувати, чому він знову вийшов на лід, які перспективи чекають на Одещину, а також згадати деякі цікаві моменти з його кар'єри.

Що спонукало вас повернутися до професійної діяльності? Минув рік без активної гри, а в останньому матчі сезону 2023/24 ви також отримали травму. Чи були у вас консультації з медиками, чи вплинули на рішення інші обставини?

Відверто зізнаюся: я вже психологічно завершив свою кар'єру ковзаняра. Як киянин, я зіграв свій останній матч за команду Сокіл, коли ми здобули титул чемпіонів України. Після цього вирішив перейти до менеджменту.

Я переїхав до Одеси, де почав працювати директором дитячо-юнацької спортивної школи "Крижинка", відомої своїми успіхами у фігурному катанні. Саме тут тренувалася і здобула славу Оксана Баюл - перша олімпійська чемпіонка незалежної України. Протягом останнього року я активно займався розвитком фігурного катання в Одесі. Ми досягли значних результатів, і я продовжую свою діяльність у цій сфері.

Одночасно з цим, адміністрація Одеської області ухвалила рішення про заснування нового хокейного клубу під назвою "Одещина". У майбутньому планується відкриття хокейної школи "Одещина", а також формування жіночої команди "Одещина Girls".

За своєю спеціальністю я є хокеїстом, і саме тому керівництво звернулося до мене з пропозицією використати мій досвід у хокеї та менеджменті для розвитку цієї команди. Це рішення було прийнято на початку вересня. У нас було обмаль часу для формування команди, адже потрібно було готуватися до Кубка України. Я швидко усвідомив, що через брак вільних агентів (багато з них грають за кордоном, а ті, хто залишився в Україні, вже мають контракти) мені доведеться знову взути ковзани (усміхається), щоб трохи підтримати новий клуб.

Наразі я є і тренером, і менеджером, допомагаю формувати склад. У нас ще не повний ростер, на тренуванні було 20 гравців. Я розумію, що нам ще треба знаходити гравців. Як тільки я побачу, що вже є повноцінна команда, і зможу зосередитися на ролі тренера на лавці, - відразу поверну ковзани на цвях і повністю зосереджуся на тренерській та менеджерській роботі.

Легіонери в Одеському регіоні. Радек Хаас вже знайомий з українським футбольним середовищем, тоді як Джерзі Гас лише починає свій шлях в цій країні. Які враження у них від життя в Одесі на фоні постійних тривог і обстрілів?

На жаль, ми перебуваємо в умовах війни, проте робимо все можливе, щоб забезпечити зручні умови для наших хокеїстів і сприяти створенню позитивної атмосфери в команді. Одеса, як справжня перлина Чорного моря, дарує нам чудовий настрій. Хлопці активно тренуються і залишаються задоволеними процесом.

Радек знав ситуацію в Україні. Іноді жартує: "Мені все одно - я під час тривог сплю". Але ми його попереджаємо: треба ходити в укриття, кожному пояснили, де вони знаходяться, розповіли правила безпеки - що робити, якщо станеться надзвичайна ситуація.

Канадець — це також доброзичливий молодик. Йому дуже імпонували як місто, так і його мешканці. Він зауважив, що в Одесі чудові дівчата (усміхається - прим.). Ми, у свою чергу, поділилися з ним порадами, як адаптуватися в незвичних для нього ситуаціях.

Існують певні норми поведінки на дорогах та в публічних місцях, а також під час повітряних тривог. Це зрозуміло, і легіонерам усе було роз'яснено в деталях. Я впевнений, що все складеться добре.

Колись в Одесі виступав і клуб Шторм, який вам, напевно, добре знайомий. У одному з ваших інтерв'ю ви зазначали, що дуже приємно, що одесити підтримували цей клуб. Чи не могли б ви поділитися інформацією про причини переїзду Шторму?

- Це питання більше до керівництва Шторма, а не до мене. Я знаю лише одне - всі раді, що Шторм взагалі існує. І всі були засмучені, що клуб не зміг залишитися в Одесі.

Це приватний клуб, у нього є власне керівництво, свої гравці. Вони вирішили, що їм буде краще у Вінниці - це їхнє право.

Їх любили в Одесі. Але місто без хокею не залишилося - є команда Одещина. І я вірю, що ми будемо не гірші, а в майбутньому - ще й значно кращі.

- Ви прекрасно знаєте, що клуби в Україні сьогодні є, а завтра їх немає. Часто вони існують по 2-3 роки, а потім зникають. Чи є внутрішнє відчуття, що Одещина - це всерйоз і надовго?

Так, я абсолютно відчуваю це. Саме з цієї причини я тут, впевнений у цьому проєкті і маю амбітні цілі. У нас є підтримка з боку області — це не просто приватна ініціатива. Нам допомагають керівники Одеської обласної військової адміністрації: Олег Олександрович Кіпер та перший заступник голови ОВА Олександр Олександрович Харлов.

Вони активно підтримують нашу команду, надають допомогу, створюють комфортні умови і відвідують матчі. Це вселяє в нас надію. Ми переконані, що наш колектив не обмежений одним роком — ми налаштовані на тривалу перспективу. Маємо на меті створити справжній професійний клуб: з молодіжною командою, якісною дитячою академією та жіночою командою. Наша аматорська команда Одещина вже бере участь в аматорському Кубку України.

В Одеській області змінився керівник відокремленого підрозділу Федерації хокею України - ним став Сергій Олександрович Федченко. Він дійсно любить хокей і готовий опікуватися його розвитком. Вірю, що ці люди зможуть зробити хороший хокей у регіоні на десятиліття.

Ми маємо яскравий приклад – Кременчук. Ніхто ані не підозрює, що цей клуб може зникнути. Тут є школа, льодова арена і команда, яка стала чемпіоном України минулого сезону. Аналогічну ситуацію можна спостерігати і з Соколом.

В Україні існують дитячі школи, яким не вистачає професійних клубів. Необхідно створювати такі клуби, щоб сформувати систему розвитку. Одещина повинна стати яскравим прикладом цього - я в цьому переконаний.

Фанати часто закидають спортсменам, мовляв, це ж не робота, а просто здійснення мрії — граєш і тренуєшся. Я ознайомився з вашими інтерв'ю: у 18 років ви отримали серйозний вивих плеча, потім були й інші травми. Щоб фанати краще усвідомлювали іншу сторону професійного спорту, розкажіть, будь ласка, скільки у вас було переломів та операцій?

Я переніс п'ять хірургічних втручань, під час яких мене оперували. У мене були переломи ребер та рук, а також тріщини. Мене кілька разів шили обличчя, і я навіть отримав розрив сухожилля на лікті. Зараз мені 38 років, і я відчуваю наслідки своїх травм від хокею.

Спортсменам, як і нам, доводиться нелегко. І це стосується не лише хокею, а всіх професійних атлетів. Ця діяльність вимагає великої самовіддачі і часто відбувається за рахунок особистого здоров'я та можливих травм.

Хокей – це командний вид спорту, переважно чоловічий, який вимагає великої відданості та прагнення до перемоги. Спортсмени готові йти на ризики, зокрема лягати під шайбу та вступати в силові сутички, що часто призводить до травм. Усі хокеїсти, які переходять з юнацького рівня на професійний, усвідомлюють ці ризики та виклики, які супроводжують цю гру.

Але таке вже життя. І я справді щасливий, що обрав шлях хокеїста, а не став математиком, поетом чи режисером. Мій вибір мене задовольняє, і я насолоджуюсь ним.

Ви довгий час виступали за хокейний клуб Донбас, переживши епоху 2010-2013 років, коли Донецьк був частиною України. Які спогади у вас залишилися про місто та ті роки в клубі?

- Можу сказати, що це, напевно, мої найкращі часи в хокеї.

Повторюся: я - киянин. Але в клубі Донбас були чудові умови, організація, ставлення до хокеїстів. Клуб розквітав. І Донецьк був чудовим містом. Я дуже сильно люблю Київ, але Донецьк поділяв із ним перше місце за якістю життя, рівнем щастя людей, зарплатами.

Коли хтось стверджує, що Донецьку не подобалась Україна, це просто абсурд і пропагандистські вигадки. У Донецьку, як під час Євро-2012, так і в інші часи, люди жили у гармонії та задоволенні. Вони гордилися своєю українською ідентичністю та вважали Донецьк частиною України. Ніхто навіть не міг уявити, що щось може змінитися.

Керівництво Донбасу і працівники клубу робили все, щоб хокеїсти почувалися комфортно. Згадую ті часи з великою теплотою. Це був кайф для гравця.

Ви згадували, що під час фінальної гри чемпіонату України проти Беркута Донбас мав перевагу 1:0, але шайба випадково опинилася на трибунах. Оскільки вона вважалася фартовою, адміністратор клубу кинувся її шукати, щоб повернути назад на лід. Які традиції або забобони є у вас або ваших колег під час гри, перед нею чи після?

Насправді, багато хокеїстів, досягаючи свого психологічного та фізичного піку, звертаються за підтримкою туди, де, можливо, це й не зовсім необхідно (усміхається - прим.). Кожен спортсмен має свої особливі звички: що він споживає в їжу, у що одягається та інші нюанси.

Я, наприклад, усвідомлюю, в яких шортах можу забити гол, а в яких - ні (усміхається - прим.). Мій товариш по команді і близький друг Роман Благий завжди прагнув знайти "щасливу" душову. Якщо йому вдавалося забити, після тренування чи матчу він обирав одну з душових кабінок і йшов виключно туди. Існує безліч різних забобонів у спорті.

Дехто звертається до Бога з молитвою перед матчем, просячи про підтримку. Я теж маю свою особливу молитву, яку промовляю перед кожною грою.

Люди різняться між собою. Іноді трапляються смішні ситуації, але журналістам я про це навіть не розповім (усміхається - прим.). Безумовно, хокеїсти та спортсмени мають свої забобони. Це абсолютно точно.

Колись ви намагалися зайнятися політичною діяльністю. Життя сповнене несподіванок. Чи залишили ви цю сторінку відкритою, чи плануєте ще раз спробувати?

У той період політика не виглядала для мене як щось серйозне. Я опинився в ситуації, коли через операцію на коліні був змушений відсторонитися на тривалий час. Я усвідомлював, що це не на короткий термін. Проте у мені залишалося бажання внести свій внесок, адже я володів управлінськими навичками та розумінням, як має розвиватися спорт на рівнях міста, області та країни.

Тоді мене запросили представники двох команд. Я вирішив спробувати свої сили в Білій Церкві, оскільки на той час грав за Білий Барс. Врешті-решт обрали інших кандидатів. Але я не жалкую про це – зрештою, я знову знайшов себе у хокеї.

Щодо сьогоднішнього дня... Дивіться, якщо з'являться якісь цікаві пропозиції, і я побачу, що Бабинець Сергій може стати корисним менеджером або політиком, здатним внести позитивні зміни, я готовий це розглянути. Наразі ж я повністю зосереджений на двох напрямках: розвиток фігурного катання в Одесі, що є для мене важливим викликом, та підтримка хокейного клубу Одещина, щоб хокей в Одесі залишався популярним протягом багатьох років.

Ваша кар'єра в Україні тривала досить довго, і ви також мали можливість пограти за кордоном. Часто можна почути новини - не лише в хокеї - про затримки з виплатою зарплати гравцям. Який був найдовший час у вашій кар'єрі без отримання зарплати - місяць, два, три?

- У мене таке було на початку професійної кар'єри. На жаль, у київського Сокола у 2007-му, навіть, напевно, у 2008-2009 роках було важко. Спонсор відійшов від клубу, з'явилися заборгованості. Багато хлопців залишилися без зарплат на 2-4 місяці.

Після цього відбулася реорганізація Сокола. На сьогоднішній день у клубу, дякувати Богу, все гаразд - зарплати виплачуються вчасно. У київського клубу наразі все в порядку.

Історія мого перебування в словацькому Прешові була досить складною. Згадую, що й там ми стикалися з певними труднощами. Протягом останніх півтора місяця премії не виплачувалися через якісь фінансові негаразди. Нам обіцяли, що все вирішиться, але, на жаль, цього не сталося — гроші так і не отримали.

Це ключовий момент для усвідомлення: організація і ліга потребують чіткої структури. Необхідно мати ясне уявлення про те, чи зможе клуб здійснювати виплати гравцям і співробітникам протягом року. Це надзвичайно важливо, адже у людей є родини, які залежать від цього.

Я дуже радий, що зараз в Одещині створені всі умови для того, щоб хокеїст міг грати: виплачується офіційна заробітна плата, є харчування, проживання, екіпірування. У цьому плані в нашому клубі все добре.

У одному з ваших інтерв'ю ви згадували, що російські спортсмени Башаров і Пасманік, покинувши Україну, залишили лише просте "тримайтеся". Натомість казах Рамазан Алджаманов, навпаки, активно підтримував Україну на своїй батьківщині. Чи відомо вам, чи змінилися їхні погляди за цей час?

Що можна сказати про росіян? Я не класифікую їх на добрих чи поганих. У моєму сприйнятті вони всі є шовіністами та імперіалістами, які цінують лише свою державу і не звертають уваги на інші народи.

Коли вони перебували у нас, їхня поведінка була стриманою. Ми сприяли їхньому виїзду, адже вони ж спортсмени. Офіційно ми організували їхній виїзд за межі країни.

На жаль, для цих гравців головне - це Росія. Я не хочу спілкуватися з жодним російським гравцем. Насправді після початку повномасштабного вторгнення написали буквально одна-дві людини, хоча я знав багатьох російських гравців. Вони просили вибачення, писали: "Вибач за нашу дебільну владу, за нашого дебільного президента, який повів армію вбивати. Нам дуже соромно." Та що вже казати - навіть деякі родичі, які залишилися в Росії, повернулися до нас спиною.

Рамазан Алджаманов - чудовий молодий чоловік, завжди випромінює позитив. Він оцінив ситуацію і усвідомив, що Росія є агресором. Він активно нас підтримував у важкі часи. Ми продовжуємо спілкуватися, і зараз він працює тренером у рідному місті. Від щирого серця бажаю йому всього найкращого!

Багато людей з держав, що колись входили до складу СРСР, чітко усвідомлюють суть Росії. Вони усвідомлюють, що ця нація є джерелом загрози, своєрідною раковою пухлиною, яку необхідно ізолювати від решти світу, аби сусідні народу могли жити в гармонії та спокої.

Які у вас думки щодо майбутнього українського хокею? Ми були близькі до того, щоб вперше з 2007 року повернутися в еліту. Як ви вважаєте, чи є шанси, що в найближчі роки ми знову зможемо потрапити в топ-дивізіон?

Я переконаний, що це відбудеться. І необхідно вжити всіх заходів, щоб це сталося якомога швидше.

Конфлікт суттєво змінив напрямок розвитку спорту, як і загалом вплинув на життя українського населення. Це особливо помітно на прикладі фігурного катання. Значна частина інфраструктури була зруйнована, а численні люди залишили країну.

Безумовно, це призведе до значного спаду. Однак, цей процес не буде миттєвим — він проявиться через 6-7 років, коли підросте нове покоління, яке мало активніше розвиватися у підлітковому віці 2-3 роки тому. Саме ці молоді спортсмени повинні були стати наступниками теперішніх дорослих атлетів, але наразі вони позбавлені тих можливостей і умов, які існували до початку повномасштабної війни.

Отже, в даний момент надзвичайно важливо докласти всіх зусиль для того, щоб національна команда України здобула місце в елітному дивізіоні. Це не лише забезпечить більше фінансових ресурсів, а й підвищить популярність хокею. Зростання інтересу серед вболівальників може стати вагомим фактором для подальшого розвитку цього виду спорту в Україні.

Якщо це не відбудеться протягом наступних 5-6 років, ми можемо опинитися в складній ситуації.