Перша публічна російська "Спеціальна військова операція"
Восьмого серпня - ця трагічна дата, що ознаменувала початок російсько-грузинської війни, повинна щорічно бути на увазі в Україні, Європі, країнах пострадянського простору і, зрештою, у всьому світі. Проте важливо не лише згадувати, а й глибоко осмислювати, рефлексувати, аналізувати та робити висновки. Варто замислитися: чому ця подія не стала серйозним попередженням для інших?
Перш за все, для нас, українців. Сьогодні, з позиції сучасності, здається, що провести паралелі, знайти аналогії та усвідомити тривожні геополітичні зміни виявилося досить просто. Основним змістом цих змін є те, що етап дотримання міжнародних угод, конвенцій і статутів остаточно й безповоротно залишає нас. На горизонті знову з'являється стара політика сили. Вона повертається внаслідок бунту проти принципу верховенства права, що його нав'язує одна країна — Росія, яка все більше набуває рис фашистської держави.
У чому полягала особливість кавказької війни 2008 року? Передовсім у тому, що Росія вперше виступила в ній як реальна й відкрита сторона конфлікту. До 8.08.08 Кремль більш-менш успішно намагався приховати свою роль у найрізноманітніших "гарячих точках" на теренах колишнього Радянського Союзу. Війна в Молдові? Так це ж придністровці чинять опір "злочинному" кишинівському режиму. Війна в Абхазії? Природна річ: абхазці виборюють своє право на незалежність - усе згідно із закріпленим у Резолюції ГА ООН правом націй на самовизначення. Вірменсько-азербайджанська війна? Ну, тут ми взагалі ні при чім - це давні територіальні суперечки Баку і Єревана. Тощо, тощо, тощо...
Розумні люди відразу усвідомлювали, що всі ці військові дії були задумані, спрямовані та контролювалися з Кремля. Російські сліди були помітні всюди. Більш того, у цих подіях активно брали участь російські солдати, яких згодом почнуть називати "іхтамнєтами" у спробі замаскувати їхню присутність. Однак офіційна Москва продовжувала заперечувати свою причетність до цих подій.
А вже з серпня 2008 року Росія вирішила скинути маску і відверто оголосила: так, ми розпочали військові дії проти Грузії, щоб... "примусити її до миру". Нападати, щоб "примусити до миру". Відтепер ця формула стала для Кремля перевіреним способом ведення справ.
Хоча в грузинській кампанії спочатку також мали місце "іхтамнєти" та "проксі", мова йде про невелику групу осетинів, які були схильні до небезпечних авантюр. Російські "миротворці" підштовхували їх до обстрілу грузинських сіл, щоб спровокувати Тбілісі на відповідну реакцію.
Тоді від російських колег-журналістів почув слушне зауваження, що й сам тодішній президент Росії Дмітрій Мєдвєдєв був таким собі "проксі". Адже секретом полішинеля є те, що реально віддавав накази про вторгнення саме Владімір Путін, хоч на той момент офіційно й перебував на посаді прем'єр-міністра.
Отже, саме тоді Росія вирішила, що можна вже вийти з тіні й на весь голос заявити про свої імперські плани відновлення СРСР. Ок, тоді ще не "на весь голос заявити", а лише дати зрозуміти світові, що слова Путіна про розпад СРСР як "найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття" були не просто ностальгійним зітханням, а керівництвом до дії.
Взявшись за виправлення наслідків "катастрофи", російський лідер зрозумів, що для цього йому доведеться зруйнувати увесь вибудуваний десятиліттями після Другої світової війни глобальний порядок, усю міжнародну архітектуру безпеки. А натомість збудувати нову систему, яка, як йому здавалося, більше відповідала російським інтересам, а головне - його особистим. І центральним його прагненням у реалізації імперських амбіцій природно стане загарбання України. Всієї, не тільки Донбасу чи Новоросії.
Сьогодні, в умовах російсько-української війни, ми часто висловлюємо обурення через те, що світ виявляє байдужість до нашої біди, недостатньо підтримуючи нас, а деякі навіть виправдовують дії Росії. Проте варто пригадати, які були суспільні, політичні та медійні настрої в Україні в серпні 2008 року. Адже війна відбувалася не на віддалених Фолклендах, не у Камбоджі, не в Нігерії, а в Грузії — країні, що є близькою нам як географічно, так і культурно. Лише кілька років перед конфліктом на Кавказі в наших державах відбулися схожі революційні зміни — Революція троянд у Грузії та Помаранчева революція в Україні. Ці події неабияк налякали Кремль, який досі з тривогою говорить про загрозу "кольорових революцій" у самій Росії. Тоді в Грузії, а згодом і в Україні, відбувся безкровний скидання корумпованих режимів, а система чесних виборів з громадським контролем була відновлена. В Україні Міхеїла Саакашвілі вітали як зірку, тоді як у Грузії тисячі людей зустрічали нашого президента, вигукуючи "Ю-щен-ко!", можливо, навіть гучніше, ніж під час Помаранчевої революції. Тоді наші країни були близькими друзями, ніби на одній хвилі. Здавалося, що так буде завжди.
Але що ж відбувалося під час агресії Росії проти наших грузинських партнерів? Чи пам'ятаєте, які медійні тенденції ми спостерігали під час війни в Кавказі? Вони були далеко не однозначними. Часто приходилося натрапляти на статті, написані, здавалося б, розумними та зовсім не проросійськими авторами, де винуватцем конфлікту виставлялося грузинське керівництво, зокрема Саакашвілі.
А чи пам’ятаєте, як Верховна Рада з "помаранчевою" більшістю намагалася ухвалити ряд постанов, присвячених грузинсько-російському конфлікту? Можливо, ви вже забули? Дозвольте нагадати: жодна з них не була прийнята. У коаліції БЮТ та "Нашої України" більше уваги приділяли політичним інтригам та підколкам один одному, аніж реальному засудженню російської агресії. Постанови про засудження військової інтервенції Росії в Грузії, заяви "Про військову агресію Росії проти Грузії" та інші подібні документи отримували лише кілька десятків голосів. А тодішня прем’єрка Юлія Тимошенко навіть сміялася над грубими жартами Путіна про Саакашвілі.
Не секрет, що саме таким чином формувалася перемога Віктора Януковича на наступних президентських виборах. Ця перемога стала тією віхою, яка привела Україну до теперішньої ситуації.
Згадаємо також, які соціальні настрої відображала соціологія того часу. Згідно з опитуванням, проведеним Центром Разумкова в кінці серпня 2008 року, найбільшу частину українців (30%) становили ті, хто вважав Грузію агресором у цій війні, тоді як лише 25% звинувачували Росію. Ще 20% вказували на те, що обидві сторони несуть рівну відповідальність за конфлікт. Сьогодні така статистика видається нам неймовірною. Хочеться вигукнути: "Це не про нас! Це неправда! Такого не може бути!". Але факти, як відомо, є непохитними.
Чому я вирішив знову нагадати українцям про їхню соціологічну ганьбу? Це потрібно, щоб зрозуміти, чому через шість років після тих подій німці, французи, італійці та інші будуть спостерігати за російською агресією в Криму і на Донбасі, закриваючи на це очі. Чому вони можуть піддатися кремлівській пропаганді про "захист населення від фашистів", не поспішаючи запроваджувати санкції, і продовжувати співпрацювати з кримінальним режимом Путіна.
У вересні 2008 року мені пощастило поспілкуватися з Георгієм Барамідзе, який на той момент був віцепрем'єром Грузії. Я не міг утриматися від питання, яке найбільше мене турбувало в контексті тієї війни: "Чи справді Саакашвілі не усвідомлював, що провокації на кордоні між Грузією та Південною Осетією здійснюються навмисно, щоб спонукати його до збройного реагування, а потім, нібито законно, вчинити інвазію?" Його відповідь була такою: "Звісно, і Саакашвілі, і все керівництво Грузії усвідомлювали цю загрозу. Але який в нас був вибір? Ми терпіли стільки, скільки могли, а може, і більше. Ми зверталися до міжнародних організацій, їхні представники приїжджали на місце, але лише знизували плечима. Тож зрештою нам довелося вдатися до рішучих дій."
У світлі нинішніх подій хіба що дуже наївна людина може вважати, що російської інвазії в Грузію можна було б уникнути, наприклад, якби Тбілісі "потерпів ще трішечки". Бо, наприклад, Крим не врятувало від анексії те, що всі тамтешні українські військові частини вирішили побавитися в пацифізм. Як і мінські домовленості, розведення військ, заборона стріляти у відповідь не врятували Україну від повноцінного вторгнення.
Не вдасться досягти миру з Росією ані через просте припинення вогню, ані шляхом компромісу, ані через безпосередні переговори з Путіним. Єдиний можливий варіант — це рішуча і потужна реакція.
17 років тому Росія ретельно спланувала і здійснила свою першу "спеціальну військову операцію", діючи під власними знаменами. Російські війська безцеремонно вторглися в Грузію, практично досягнувши Тбілісі. Лише завдяки погрозі тодішнього президента США Джорджа Буша-молодшого про введення американських есмінців у Чорне море для захисту Грузії, російські сили були змушені зупинитися.
Чи отримав агресор покарання після завершення військових дій? Зовсім ні. Навпаки, Кремлю вдалося здобути міжнародну амністію та фактичне право на нові окуповані території. Захід прийняв доволі м'який план, запропонований Мєдвєдєвим і Саркозі (тодішнім президентом Франції), але навіть його Росія досі не реалізувала, зокрема в частині повернення своїх військових до кордонів, які існували до конфлікту. Міжнародна слідча група, що займалася розслідуванням конфлікту та намагалася з'ясувати, "хто першим відкрив вогонь", обережно заявила про відповідальність обох сторін.
Чи отримав світ уроки з геополітики після кавказької війни? Відповідь знову негативна. Після цього Кремль зміг анексувати Крим і здійснити військову інтервенцію на Донбасі. Лише після початку повномасштабного вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року цивілізоване суспільство усвідомило, що дипломатичні зусилля, терпіння та напівзаходи не здатні стримати агресивні наміри Кремля.
