Політика та конфлікти: реальність на тлі сподівань. Стаття Валерія Залужного.

Посол України в Сполученому Королівстві, який раніше очолював Збройні сили України.

Ідея написати цю статтю не покидала мене в кінці 2023 року, коли ми з командою намагалися оцінити результати року, що минув, сповненого викликів, і, що найважливіше, визначити напрямок нашої стратегії на прийдешній 2024 рік.

Цей рік виявився надзвичайно важким. Ми не усвідомлювали, чому з кожним днем стає все складніше, незважаючи на те, що наші позиції значно відрізнялися від тих, які були в 2022-му. Щось було не в порядку. Потрібно було виявити щось, що могло б допомогти зрозуміти майбутнє. Щось, що могло б змінити ситуацію або хоча б підтримати нас у час, коли ще є надія.

Війна в 2023 році кардинально змінилася. І якщо її фізична природа нам була повністю зрозуміла, що дало змогу навіть вплинути на її подальший розвиток, наприклад об'ємним підходом до БпЛА, космічною розвідкою, то сформувати повноцінну стратегію нашої майбутньої поведінки поки не було можливим.

Залежність від економічних ресурсів і їх активне залучення у військові дії ставали все більш помітними.

Ми усвідомили, що постійна залежність від поставок озброєння з боку західних союзників є недоцільною. І справа не лише в тому, що в якийсь момент запаси цієї зброї можуть вичерпатися, а головним чином у тому, що сама технологія озброєння буде змінюватися, і наші партнери можуть вже не мати доступу до необхідних зразків. Відчувалася нестача чогось істотного в нашій стратегії, що перешкоджало створенню якісного плану дій.

Зрештою, коли наслідки прийнятих рішень у галузі мобілізації почали завдавати значної шкоди, ситуація нарешті встала на свої місця.

Негайно спливли в пам'яті академічні заняття. Адже за Клаузевіцем, коли йдеться про війну як про продовження політики іншими методами, мається на увазі, що стратегія не може мати раціональні підвалини доти, поки конкретно не окреслені цілі, які слід досягти.

Політична мета війни - ось що дає відповіді на всі запитання. Саме цей термін дає можливість побачити не тільки, що робить противник, а і як рухатися самим далі. І якщо за тим самим Клаузевіцом, війна - це "трійця": населення, збройні сили та державне управління, тоді ці аспекти є трьома різними кодексами законів і серед цих сторін саме населення є найчутливішою стороною в сенсі підтримки війни.

Успішне ведення війни неможливе без підтримки населення. Отже, одним із ключових аспектів такої підтримки є ставлення людей до мобілізації, яка почала стикатися з серйозними труднощами.

Клаузевіц підкреслював, що для отримання підтримки з боку населення необхідно, щоб громадськість була належно поінформована і могла чітко розрізняти "правильне" і "неправильне", а також "своє" і "чужe". Це цілком зрозуміло, адже підтримка населення є найсильнішою і найвідчутнішою у випадку "свого" та "правильного", тобто національного. У реальних умовах вона стає беззастережною, коли виникає безпосередня загроза. Така загроза може бути представлена будь-яким викликом, який сприймається як пряма атака на незалежність держави.

Таким чином, стає зрозуміло, що незалежно від зусиль військового керівництва у розробці військової стратегії на визначений період, всі ці зусилля виявляться марними без політичної волі, яка, в свою чергу, формується в контексті політичних цілей.

Повертаючись до ідей Клаузевіца, можна зазначити, що в його теорії основним є те, що війни, як правило, мають політичні, а не військові мотиви, і їх ініціюють не стільки фізичні, скільки ідеологічні чинники.

Якось увечері я дав команду підняти всі директивні документи, які надходили до Генерального штабу ЗСУ, щоб з'ясувати, яка ж політична мета війни була визначена. Чи, можливо, ми щось пропустили. Бо лише з формуванням політичної мети усі суб'єкти держави намагатимуться досягти окресленої лінії на горизонті. Яка може вже тоді претендувати на перемогу. На жаль, тоді ми нічого не пропустили...

У той момент я вирішив визначити політичну мету нашої війни, щоб розробити відповідну стратегію для її реалізації. Я написав обширну статтю, яка так і не була опублікована, а залишилася припадати пилом на верхній полиці мого робочого столу. Ця стаття отримала назву "Політична ціль війни для України на кінець 2023 року".

Правильним є один з найважливіших постулатів Клаузевіца. Він полягає в тому, що війна піддається змінам, і ці зміни відбуваються відповідно до змін політики. Бо зміни, які відбуваються у війні, потребують змін ще й на політичному й економічному фронтах.

Але градус політичної напруги тоді так і не дозволив моїй совісті дати рух цій статті. Надто крихкою була внутрішньо-політична ситуація. Та окремі її положення все ж таки лягли в основу замислу наших дій на 2024 рік. Який, на жаль, так і залишився на папері. Вже згодом інша команда розробляла свій замисел і втілювала його в життя...

Сьогодні, станом на кінець 2025 року, війна в Україні триває вже дванадцятий рік. І з абсолютною впевненістю можна сказати, що вона дедалі більше має ознаки світової. Так, за кількістю своїх жертв вона все ще не набрала обсягів світової, проте за рівнем глобального впливу та наслідків - вже ось-ось готова запустити свій небезпечний рахунок.

Підтвердженням цього, наприклад, може бути епізод з нашої історії, коли начебто сильні особистості сучасного світу стверджували про можливі швидкі рішення і довгоочікуваний мир.

Мир, який і досі не настав.

Україна опинилася в надзвичайно складній ситуації, де прагнення до швидкого миру може призвести лише до катастрофічної поразки та втрати незалежності. Втім, як показав досвід, досягти такого миру виявилося неможливим.

Цікаво, чи може це бути наслідком амбіцій Росії, які виходять за межі України? Вірогідно, так. Все це пов'язано з нерозумінням політичних цілей Росії та відсутністю чіткої політичної стратегії, яка, можливо, базується на інтересах глобальних акторів. Однак навіть якщо таке усвідомлення з'явиться, відповідно до теорії ведення війн, будь-яке зволікання на полі бою шкодить агресору. Росія не може собі цього дозволити — адже без створення нової системи безпеки, принаймні в Східній Європі, досягнення мирного врегулювання в Україні стане неможливим.

Не можу не згадати слова Бенджаміна Франкліна, говорячи про європейців: "Ті, хто жертвує свободою в обмін на короткочасну безпеку, не заслуговують ані на свободу, ані на безпеку". Саме в такому дусі сьогодні формують свою політику у США щодо Європи.

У той час, коли західні політики перебували у світі власних ілюзій, малюючи оптимістичні сценарії та підлаштовуючи один одного, вони міркували про відновлення України. Водночас, їхні експерти в унісон з українськими колегами прогнозували майбутні вибори в країні. Проте лінія бойового зіткнення вперто просувалася в напрямку Дніпра, а сьогодні вже й до Запоріжжя та Харкова. На це вже навряд чи хтось звертає увагу. Іноді створюється враження, що навіть на фронті, як і сто років тому, більше чекають не на перемогу, а на мир, якого всі прагнуть. Проте російський теоретик військової справи Свєчин ще сто років тому мав іншу думку. Тут криється більш складна картина.

Його біографія також привертає увагу. Як царський генерал, він прагнув знайти своє місце в комуністичному режимі. У 1927 році він випустив книгу "Стратегія", де виклав свої ідеї щодо підготовки та ведення військових дій державою. Його життєвий шлях може стати важливим уроком у наш непростий час. Олександра Свєчина, який вирішив служити новій владі, був заарештований і розстріляний у 1938 році тими ж комуністами, яким він намагався допомогти. Але зараз ми зосередимося не на ньому, а на самій стратегії та її взаємозв'язку з політичною діяльністю.

У вищезгаданого автора ми знаходимо досить цікаве визначення: "Будь-яка боротьба за власні інтереси може вестися лише свідомо і планомірно, якщо розуміти її цілі". Ось і перший крок до розуміння суті дій Росії. Увесь подальший опис подій підтверджує, що використовуючи передусім слабкість колективного заходу та міжнародних інститутів, російське керівництво сформувало досить зрозумілу не тільки для військового керівництва ціль, яка не стосується вирішення окремих територіальних претензій або "захисту російськомовних" громадян України. Росію не цікавить Донецька або Луганська області, хіба їхній мобілізаційний потенціал. Тисячі "свєчиних" вже поповнили лави борців за руський мир і приєдналися до нього самого.

Головною метою Росії є Україна. Україна, зі своєю автономією, незалежністю та численними можливостями, повинна стати мостом до Європи. Чи не через це сьогодні так складно досягти згоди щодо припинення війни? За логікою того ж автора, такі цілі зазвичай не озвучуються публічно або свідомо спотворюються, щоб залучити якомога більше прихильників.

Встановити, в якій формі планувалося позбавлення України її суверенітету та відновлення імперських амбіцій, зможуть лише історики в майбутньому. Проте події, що відбувалися з осені 2021 року, протягом 2022 року і до сьогодні, зокрема зростання недовіри до Збройних Сил України, виявлені корупційні зв'язки окремих членів Ради національної безпеки та оборони, а також риторика і дії російського керівництва, не залишають жодних сумнівів у намірах Росії: Україні необхідно припинити своє існування як незалежній державі.

Цей висновок маємо запам'ятати саме ми, українці. Його розуміння має лягти в основу побудови власної стратегії збереження держави. А вона має бути побудована з політичної мети, яку визначить вище військово-політичне керівництво держави.

Постає логічне питання: що представляє собою політична мета? І чому військова стратегія, яка вже має вплив на економіку, не може бути єдиним рішенням?

Все лежить в основах науки про війну. А вона каже: "Завдання вищого військового командування - знищити бойові сили ворога. Мета війни - завоювати мир, що відповідає умовам політики, яку підтримує держава". Отже, війна не є сама собою ціллю, яка ведеться лише військовими, а ведеться - щоб укласти мир за певних вигідних умов.

Політик, формуючи політичну мету війни, зобов'язаний враховувати ситуацію на військовому, соціальному та економічному рівнях. Контроль над цими аспектами створює умови для успішних мирних переговорів. Таким чином, важливими є не лише оборонні дії в усіх цих сферах, але й стратегічні наступи на кожен із сегментів противника, які повинні бути ефективними, особливо в умовах виснажливої війни. Це варто мати на увазі.

Отже, для того щоб чітко окреслити політичні цілі війни, вкрай важливо встановити завдання та інтегрувати керівництво в сферах політичної, економічної та військової боротьби.

Які дії вживала Росія? Маючи вже визначену мету війни, усвідомлюючи свої ресурси та стан України, під прикриттям закликів до завершення конфлікту, розпочатого в 2014 році, і грубо нехтуючи міжнародними нормами, з середини 2019 року вона активно готувалася до вторгнення в Україну, стягуючи війська до наших кордонів.

Стратегія являє собою унікальне поєднання підготовки до військових дій та проведення операцій, спрямованих на реалізацію визначених цілей. Вона вирішує завдання, що стосуються не лише застосування збройних сил, але й оптимального використання всіх ресурсів держави для досягнення бажаного результату.

Ось перший камінь, об який розбивається оборона України. Стратегія має використати всі необхідні ресурси. Але чи може вона ними володіти у повному обсязі?

За логікою того самого Свєчина, для досягнення політичної мети існують лише два різновиди стратегії: розгром і виснаження. Нічого іншого людство не придумало. Здавалося б, для чого нам потрібно згадувати давно забутого в Україні російського теоретика? Саме у розрізі цих двох стратегій можливо розглянути перебіг нашої війни і найголовніше - знайти єдину стратегію наших дій, побудовану на правильно визначеній політичній меті.

У серпні 2021 року, коли я взяв на себе обов’язки Головнокомандувача Збройних Сил України, війна між Росією та Україною вже тривала сім років. Хоча українські збройні сили і проходили через процеси трансформації та набували важливого бойового досвіду, вони все ще стикалися з численними викликами в різних сферах. Тим часом, російська армія активно зміцнювала свої сили та логістичне забезпечення. У вересні 2021 року аналітичний ресурс Global Firepower Index опублікував рейтинг, згідно з яким збройні сили Росії займали друге місце в світі, поступаючись лише США, тоді як Українські Збройні Сили займали 25-у позицію.

Росія з року в рік збільшувала військовий бюджет, вкладала ресурси в оборонно-промисловий комплекс, купувала дедалі більше зброї та техніки. Вони суттєво переважали нас як за чисельністю, так і за оснащеністю. Починаючи з 2019-го і наступні три роки військові витрати РФ лише зростали.

В Україні, навпаки, ситуація була зовсім іншою: у 2021 році фінансування армії виявилося навіть меншим, ніж у попередньому році. Незважаючи на те, що політики активно підкреслювали, що на сектор безпеки та оборони виділено понад 5% ВВП, ці кошти стосувалися не лише Збройних Сил, а також Національної поліції, Служби безпеки, Національної гвардії та прикордонників.

З 260 мільярдів гривень, виділених Міністерству оборони, менше половини було спрямовано на інші потреби. Фінансування для розробки та закупівлі озброєнь і техніки залишалося незмінним, а більша частина коштів традиційно витрачалася на виплати військовим. Це призвело до стагнації в Збройних силах: бракувало фінансів для розвитку та підвищення боєздатності, що викликало проблеми з відтоком кадрів і недокомплектованістю військових підрозділів.

Бюджет на 2022 рік приймався парламентом вже в умовах ескалації ситуації та накопичення російських військ біля українських кордонів. Як наслідок - він зріс всього на 10% і досяг 133 млрд грн.

Проте це не можна порівняти з тими труднощами, які постали перед Україною та Збройними Силами в умовах повномасштабної агресії з боку Росії. Час покаже, що систематичне недофінансування армії призвело до виникнення численних проблем.

Збройні Сили України зустріли повномасштабне вторгнення Росії з величезним дефіцитом всього - від людей до зброї.

На кінець 2021 року чисельність збройних сил Росії була в п'ять разів більшою за українську армію. Кількість танків і бойових броньованих машин перевищувала українські показники в чотири рази, артилерії - в 3,4 рази, а ударних вертольотів - в 4,5 рази. Ситуація у Військово-морських силах України була ще гіршою: у нас не було жодного авіаносця, есмінця, корвета чи підводного човна.

На серпень 2021 року, кількість особового складу Збройних Сил України становила приблизно 250 тисяч, з яких близько 204 тисяч – це військові. Водночас, чисельність армії Росії з кожним роком зростала і на той момент перевищувала один мільйон військовослужбовців.

На момент мого призначення в Збройних Силах України існувало всього 24 бойові бригади. Серед них були загальновійськові підрозділи Сухопутних військ, Десантно-штурмових військ та морської піхоти, які складають основу угруповань для виконання наземних операцій. Станом на серпень 2021 року, 12 з цих бригад вже здійснювали бойові завдання на сході та півдні країни. Таким чином, залишалося лише 12 бойових бригад, які перебували на полігонах та в пунктах постійної дислокації і могли бути направлені у бій із противником під час повномасштабної агресії.

Усе це надавало Росії змогу реалізувати стратегію розгрому для досягнення своїх політичних цілей. Тому вже в 2021 році Кремль розпочав суттєве нарощування військових сил уздовж українського кордону. У серпні почала формуватися картина можливих напрямків вторгнення. За даними розвідки, кількість російських військ поблизу українських кордонів дозволяла формувати до шести оперативних угруповань, готових до нападу. Крім того, військові підрозділи накопичувалися і в тимчасово анексованому Криму, готуючи наступ на Таврійському та Азовському фронтах.

Перед початком вторгнення загальна чисельність наступального угруповання російських військ оцінювалася в не менше ніж 102 батальйонні тактичні групи, що складає до 135 000 військових. У складі угруповання було 48 оперативно-тактичних ракетних комплексів, близько 2 000 танків, 5 319 бронетехніки, 2 000 артилерійських установок та майже 700 одиниць реактивних систем залпового вогню.

Перед початком війни Росія мала значну перевагу в кількості засобів повітряного нападу та систем протиповітряної оборони. Вона провела модернізацію свого бойового авіаційного складу, озброївши його сучасними технологіями. За оцінками розвідувальних служб, для вторгнення противник міг задіяти до 342 літаків оперативно-тактичної авіації та близько 187 вертольотів. Крім того, російські сили сформували морські угруповання для виконання бойових завдань у Чорному та Азовському морях.

Ось якою була ситуація наприкінці 2021 року. Ми помітно відставали від противника за кількістю озброєння, техніки, боєприпасів та особового складу. На відміну від російських військ, у нас було надзвичайно обмежене сучасне озброєння.

На початку 2022 року Генеральний штаб здійснив оцінки, які вказали, що для ефективного протистояння агресії, зокрема для відновлення та поповнення запасів ракет і боєприпасів, необхідні були величезні фінансові ресурси, що вимірюються сотнями мільярдів гривень. Ці кошти були відсутні у Збройних Силах України. Важко визначити, які політичні цілі могли стояти за таким критичним становищем одного з найважливіших державних інститутів.

Отже, російська стратегія розгрому передбачала чітко визначені та остаточні військові операції, які мали значний потенціал для досягнення політичних цілей як шляхом швидкого удару по столиці, так і в інших напрямках. Однією з ключових рис такої стратегії є обмежений, але високий потенціал, а також відсутність стратегічних резервів у супротивника, які не планується створювати чи використовувати в рамках стратегії розгрому.

Військові оперативні резерви, що є характерною рисою, входять до складу угруповань і виступають як виділений потенціал. Таким чином, реалізація політичних цілей переважно здійснювалась за допомогою військових засобів, у поєднанні з традиційними інформаційно-психологічними заходами, діяльністю агентур та п'ятої колони.

Проте ситуація розвивалася по-іншому.

Україна, яка опинилася під ударом ворога, в кілька разів більшого за розміром, економікою, чисельністю населення, військовим бюджетом та розміром армії, вистояла. Передусім завдяки героїзму українців, інноваціям і досягнутому за допомогою союзників паритету.

Безумовно, наша відповідь повинна бути складовою частиною політичної стратегії. Адже саме винятковий героїзм українців став основою для досягнення перемоги і мав би відображати незламну позицію на політичній арені.

Не дозволити супротивнику втілити свою стратегію для досягнення політичних цілей - це справжня перемога. Хоча ця перемога вимагала від України жертв найкращих своїх синів та частини території, вона врятувала державу і надала найцінніше - можливість боротися і домогтися миру на своїх умовах. Цим шансом ми користуємося й досі.

Від цього моменту варто звернутися до військової теорії. Вона знову підкреслює, що коли план стратегії перемоги не приносить результатів, тактика переходить до виснаження супротивника для досягнення тієї ж політичної мети.

Як виявиться згодом, це абсолютно не ставить під сумнів рішучість досягнення фінальних цілей. Сьогодні у цьому переконався весь світ, а не лише ми.

З 17 квітня 2022 року, поки агентурні мережі та п'ята колона в Україні працювали над створенням основи для нової стратегії, російські збройні сили зосередили свою активність на проведенні бойових операцій у північно-східних, східних і південних регіонах. Метою цих дій було створення необхідних умов для реалізації планів у рамках стратегії виснаження.

З військової точки зору ситуація виглядала досить зрозуміло. Російські війська, використовуючи залишки свого потенціалу, намагалися зберегти ініціативу шляхом завдання дедалі більш інтенсивних ударів. На деяких ділянках, зокрема на правому березі Дніпра та на півдні, вони переходили до оборонних дій, створюючи умови для затяжної війни на виснаження. Наприкінці 2022 року подібні дії спостерігалися майже по всій лінії фронту, проте значних оперативних успіхів досягнуто не було, за винятком звільнення Харківської області та правобережної частини України.

Здебільшого такі дії стали наслідком використання залишків оперативних запасів, а також ресурсів, які надходили від наших партнерів, разом із частковим задіянням обмежених стратегічних запасів Росії. В результаті цього ми втратили значну частину Луганської області, а також території лівобережної частини Запорізької та Херсонської областей. Об'єктивно кажучи, стратегія активних бойових дій вичерпала себе через брак сил і ресурсів, а також стратегічних резервів з обох сторін. Це, до речі, стало ще однією причиною переходу до позиційної війни. Коли матеріальних запасів недостатньо, а підготовка з обох сторін є обмеженою, ймовірність переходу до позиційних бойових дій значно зростає. Згодом, під впливом інших чинників, так і сталося.

Імовірно, досліджуючи ці дві теорії, необхідно зробити висновок, що стратегія виснаження може бути застосована з метою створення умов для розгрому. Тому з осені 2022 року Україна і намагається створити умови для реалізації стратегії розгрому у наступному, 2023 році.

Але через відсутність політичної мети підготовка триває лише на військовому напрямку й охоплює лише стратегічне розгортання та формування потенціалу для вирішення завдань у 2023 році. Наші резерви обмежені західною допомогою, економіка не забезпечує потреб фронту, суспільство орієнтоване на швидку перемогу вже у 2023 році й сповнене завищених очікувань і надій.

Вже зараз не дивне намагання Росії у 2023 році сконцентруватися на створенні потужної оборони, яка, з одного боку, була логічною, начебто слугувала для відбиття нашого імовірного наступу, а з іншого - відвертала нашу увагу від головного, від формування необхідного матеріального резерву для ведення війни на виснаження. У той час коли ми готувалися до кави у Криму, завершення війни у 2023 році та спостерігали за намаганням захопити Бахмут, Росія переводила економіку на військові рейки, запускала пропаганду і змінювала законодавство, формувала стратегічні резерви та затягувала нас у війну, до якої, як і в 2022 році, ми не були готові. Війну на виснаження.

Саме у вересні 2022 року, коли перші "шахеди" залетіли на територію України, а групи російського впливу розпочали дискредитаційну кампанію проти військового керівництва України, розпочалася нова ера воєн в історії людства. Війни на виснаження. До кінця 2023 року ця стратегія була абсолютно відточена й доведена до досконалості. Події 2024-го, а особливо 2025 року, попри незначні здобутки на фронті, вказують на абсолютну дієвість такої стратегії для Росії у намаганні досягнути своєї політичної мети.

Що ж це за стратегія виснаження? Визначення, які дають теоретики військового мистецтва, дуже складні. І для розуміння потрібно провести історичні аналогії. Бо змінилися інструменти і форми реалізації, проте не змінилася суть.

"Слабкого супротивника можна здолати, ліквідувавши його військові потужності. Проте шлях до перемоги може бути не таким простим і вимагати затягування конфлікту, що в свою чергу може викликати політичні потрясіння в таборі ворога. Що стосується сильної та впливової нації, її навряд чи вдасться знищити простим розгромом без значних витрат", - стверджують військові класики.

Також зауважують: "Конфлікт на знищення здебільшого здійснюється завдяки резервам, зібраним у мирний час; іноземні контракти для термінового поповнення перед початком війни можуть виявитися надзвичайно корисними. Потужна країна здатна організувати боротьбу за виснаження лише на основі ресурсів власної промисловості під час самого конфлікту. Військова промисловість може розвиватися виключно за рахунок військових замовлень".

"Підготовка до війни на виснаження повинна акцентувати увагу на загальному, пропорційному прогресі та зміцненні економіки країни, адже нестійка економіка, безумовно, не витримає жорстких випробувань, пов’язаних із виснаженням."

Щоб осмислити ці цитати, що походять з 1927 року, неможливо не провести паралелі з сучасністю. І це справді так. Війна, що забирає занадто багато життів і руйнує все на своєму шляху, повинна завершитися якомога швидше. Це і є ключовий принцип доктрини НАТО: тривала війна не має сенсу, адже ресурси та можливості завдавати шкоди вичерпуються.

Однак досвід нашої війни свідчить про те, що тривалий шлях стратегії виснаження, що вимагає значно більших витрат ресурсів, ніж швидкий і руйнівний удар, зазвичай обирається лише в тих випадках, коли завершити конфлікт одним єдиним методом є неможливим.

Варто мати на увазі ключовий момент: операції стратегії виснаження не є лише безпосередніми кроками досягнення остаточної військової цілі, а радше етапами, які сприяють створенню матеріальної переваги, що в кінцевому підсумку позбавляє супротивника можливостей для ефективного спротиву.

Ось і відповідь на питання, скільки буде коштувати знищення 9 000 повітряних цілей, які щомісяця отримує Україна. Це є втіленням стратегії виснаження.

Проте війна на виснаження ведеться і на політичному фронті. Де, як я вже казав, головним є народ України і його здатність до опору через залучення до мобілізації. А отже шлях до політичного розпаду стає дедалі очевиднішим.

Щодо військових операцій у контексті стратегії виснаження, можна зазначити, що вони залишаються важливим інструментом для реалізації політичних цілей. Однак, ці дії не є основною чи остаточною стадією процесу.

Це вказує на те, що, наприклад, у разі повної окупації Росією Донецької чи інших областей, конфлікт продовжиться на політичному та економічному рівнях, адже політичні цілі залишаться нездійсненими.

Або розгляньмо ситуацію, коли Збройні Сили України досягнуть кордонів 1991 року. Чи можна буде вважати це кінцем війни? Безумовно, така подія змінить розташування лінії фронту, яка проходитиме за державними межами. Але чи дійсно це призведе до завершення конфлікту, якщо економіка та населення Росії все ще будуть налаштовані на його продовження?

І навпаки - за здорової економіки і правильної внутрішньої та зовнішньої політики можливо змінювати і конфігурацію фронту, звісно, впливаючи на економіку і населення Росії. Отже, метою воєнних дій в стратегії виснаження є створення умов, за яких можливо завдавання рішучого удару, спрямованого на розвал країни на економічному і політичному фронтах одночасно.

Простіше кажучи, противник веденням військових дій сьогодні намагається створити соціальну напругу, завдати втрат у живій силі та непомірних витрат фінансового ресурсу. Боротьба за символічні географічні і культурні об'єкти, а не за ділянки місцевості, є найвигіднішою у такому разі. Перетворення таких об'єктів у фортецю лише підтверджує і підтримує ворожу стратегію.

Мабуть, останнім аспектом, який варто розглянути в контексті стратегії виснаження, є те, що всі дії в межах цієї стратегії мають явно визначену мету. Війна тут не виступає як остаточний вирішальний момент, а скоріше як безперервна боротьба за контроль над позиціями на військовому, політичному та економічному рівнях. Це дозволяє створити умови для можливого завдання вирішального удару в майбутньому.

У стратегії виснаження є свій ключовий момент. Якщо для супротивника цей момент полягає у спробі довести країну до розпаду через військові конфлікти та кризу в політичній і економічній сферах, то яким чином можна визначити рішучий удар у такій ситуації?

Якщо озирнутися на історичні події, відповідь стає зрозумілою. Це війна між громадянами.

Саме це є тим ключовим ударом, якого Росія постійно досягає, реалізуючи стратегію виснаження. Ця війна, варто зазначити, відбувається на фоні відсутності єдиного бачення щодо нової архітектури безпеки хоча б у рамках європейського континенту. Вона можливе не лише через досягнення політичних цілей, але й, що дивно, через "справедливий мир". Однак, без гарантій безпеки та реальних фінансових програм, це неодмінно призведе до нового етапу конфлікту з Росією — вже у вигляді громадянської війни.

Отже, саме майбутні загрози й ризики кажуть про те, що визначення чіткої політичної мети - це не лише завдання діяльності збройних сил, а й директива для політичної підготовки війни, яка широко охоплює питання економіки, внутрішньої та зовнішньої політики. Оцінка перспектив війни має сформувати єдину ціль, що об'єднає військовий, політичний і економічний фронт.

Наприклад, аналізуючи ключові етапи еволюції військово-політичної та військово-стратегічної обстановки в Україні, можна виокремити кілька можливих варіантів політичних цілей:

1. Проміжок часу з лютого 2015 року до лютого 2022 року. Етап профілактики та запобігання конфлікту. Політичними завданнями цього періоду повинні були стати: запобігання війні через зміцнення власних збройних сил, підготовку населення та стабілізацію економіки, а також реалізація зовнішньополітичних стратегій для обмеження військових потенціалів Російської Федерації.

Серед основних заходів на практиці мала б бути підготовка країни до війни у всіх сферах. Кінцевою практичною фазою могло стати запровадження воєнного стану і завчасне розгортання збройних сил на загрозливих напрямках.

2. Проміжок часу від 24 лютого 2022 року до грудня 2023 року. Фаза реалізації стратегії ліквідації. Політична мета може полягати в досягненні стабільного миру та запобіганні розширенню конфлікту на інші регіони України. Якщо це виявиться неможливим, слід готуватися до війни на виснаження.

3. Період з лютого 2024 року до січня 2025 року. Стратегічна оборона та формування альянсів до активних дій в стратегії виснаження для пошуку справедливого миру.

4. Проміжок часу від січня до серпня 2025 року. Стратегічна оборона, спрямована на запобігання використанню Росією своїх військових успіхів для впливу на процес мирних переговорів.

5. Починаючи з серпня 2025 року. Захист держави шляхом підтримки військового, політичного та економічного фронтів. Створення альянсів і коаліцій з метою обмеження можливостей Росії для ведення війни.

Дуже дивною є ситуація, коли питання закінчення війни під тиском чергових інформаційних приводів стають темою для чергових провісників в Україні.

Для визначення терміну завершення війни недостатньо лише окремих інформаційних факторів. Завершення або призупинення конфлікту, особливо у випадку війни на виснаження, залежить від комплексних досягнень чи втрат на військовому, економічному та політичному рівнях. Безумовно, криза в одній з цих сфер може стати лише початковим сигналом до можливого закінчення війни.

Проте стабільність усієї системи повністю залежить від надійності та можливостей інших учасників. Наприклад, якщо мир в Україні буде досягнуто швидко, це викликатиме серйозні питання в Росії стосовно кількості людських втрат — пояснити це буде так само складно, як і розібратися в корупційних проблемах в Україні сьогодні. І, звісно, ситуація на політичному фронті в Росії не дозволить реалізувати цей сценарій без значних поступок або повної поразки з нашого боку.

Зараз складно визначити, чи усвідомлюють це посередники, які намагаються створити сценарії для України. Проте очевидно, що умови для України щоразу не покращуються.

Визначаючи політичні цілі війни, слід усвідомлювати, що результат не завжди полягає у перемозі однієї сторони та поразці іншої. Хоча у Другій світовій війні відбулася саме така ситуація, це є винятком, а не правилом в історії людства. Більшість конфліктів закінчується або спільною поразкою, або ілюзією перемоги з обох боків, або ж іншими варіантами завершення.

Отже, говорячи про перемогу, варто зазначити, що перемога означає розпад Російської імперії, тоді як поразка призведе до повної окупації України внаслідок її розпаду. Усе інше — це лише затяжка конфлікту.

Ми, українці, звичайно, прагнемо повної перемоги - розпаду Російської імперії. Але не можемо й відкидати варіант довгострокового (на роки) припинення війни, бо саме це надто поширений в історії воєн спосіб їх завершення. Разом з тим мир, навіть в очікуванні наступної війни, дає шанс на політичні зміни, на глибокі реформи, на повноцінне відновлення, економічне зростання, повернення громадян.

Можна стверджувати, що розпочинається етап створення безпечної та добре захищеної держави завдяки впровадженню інновацій та новітніх технологій. Суттєвим є також укріплення принципів справедливості через активну боротьбу з корупційними проявами та забезпечення функціонування чесної судової системи. Економічний прогрес країни, зокрема, може бути досягнутий шляхом реалізації міжнародних програм відновлення.

Ще один суттєвий елемент у процесі визначення політичних цілей сьогодні - це забезпечення безпеки.

Сьогодні ідея завершення війни стає не лише очевидною, але й вкрай актуальною через ряд обставин. Ці обставини мають як регіональні, так і глобальні масштаби. Проте, на жаль, можливості для реалізації зусиль у цьому напрямку наразі виглядають малоймовірними.

По-перше, для цього немає необхідних умов. Однією з основних причин є активні бойові дії великої інтенсивності та удари по економіці обох сторін, які продовжуються. Саме тому перехід від переговорів про припинення вогню до підписання остаточної мирної угоди виглядає неможливим для сприйняття в Україні через неприйнятні умови. Адже ми вже заплатили надто велику ціну.

По-друге, в ситуації, коли поняття міжнародного права та механізми його підтримки більше не діють, підписання подібних угод без забезпечення тривалої безпеки є абсолютно недоцільним.

Можливі гарантії безпеки для України могли б включати: вступ до НАТО, розміщення ядерної зброї на українській території або створення потужного військового контингенту, здатного протистояти Росії. Однак наразі ці варіанти не обговорюються. Враховуючи технологічні та стратегічні обмеження будь-якої з країн-членів НАТО, а також інших держав, крім Росії, України та Китаю, це питання не може бути розглянуте в принципі. Отже, існує велика ймовірність, що конфлікт триватиме, охоплюючи не лише військову, але й політичну та економічну сфери.

Ще одним важливим аспектом є поступове зниження витрат на ведення війни, що викликане розвитком технологій, а також збільшенням загальних ударних потужностей. Це може призвести до того, що з часом Росії знадобляться аналогічні гарантії безпеки, хоч це може звучати дивно. У такому разі основою цих гарантій повинні стати фінансові ресурси, які зможуть забезпечити їх збереження. Це, у свою чергу, допоможе уникнути економічного колапсу в повоєнні роки як в Україні, так і в Росії. Адже такі економічні втрати обов’язково матимуть політичні наслідки, як це було на початку XX століття.

Отже, визначення політичної мети війни стає одним із найскладніших викликів для політичного мислення. У цьому контексті можуть виникати численні помилкові уявлення. Як зазначав Вінстон Черчилль, війна є збірником грубих помилок.

Проте чи не головною тоді політичною метою для України є позбавлення Росії можливості здійснювати акти агресії проти України в осяжній перспективі.

Водночас потрібно врахувати, що реалізовувати такі наміри Росія може, обравши одну з двох стратегій. У будь-якому разі, такий акт агресії здійснюватиметься як на військовому, так і на політичному й економічному фронтах. Інструменти та форми такої агресії змінюються, проте всі вони слугуватимуть одній і тій самій політичній меті.

Якщо уявити, якою буде війна в майбутньому, може бути складно, але однозначно можна визначити, яким має бути мир, в якому житимуть наші діти. Як зазначала Олена Теліга: "Держави тримаються не на династіях, а на внутрішній згуртованості та силі народу".