"Кровава межа". Чи є масові розстріли російських військових звичайним явищем, чи це виняток?
Є таке поняття -- "поріг крові". Воно про те, наскільки людині / людям / нелюдям легко чи важко переступити межу вбивства. Не насильства в широкому сенсі цього слова. Не публічних закликів у соцмережах когось там розстріляти / повісити / посадити на палю. Не в стані праведного / неправедного гніву чи якогось іншого тимчасового розумового збудження. А от буденно, взяти й забрати чиєсь життя.
Наскільки цей "поріг" високий чи низький у конкретній культурі?
Ставлення до смерті -- це культурний конструкт, а не біологічна константа. Смерть -- дзеркало епохи: її образи передають соціальні, релігійні, психологічні трансформації. Історія смерті -- це історія індивідуалізації, емоційної глибини та витіснення.
Сучасна культура вражає своїм парадоксом. Вона боїться смерті, але в той же час на赋ляє їй естетичний вимір. Страх смерті починається з того, що євроатлантична спільнота вже багато років уникає називати смерть її істинним іменем — Росія. Цей страх руйнує культурні цінності нашої невеличкої спільноти набагато швидше, ніж процеси глобального потепління. Адже більшість з восьми мільярдів людей на планеті вже не мають нічого спільного з принципами демократії та гуманізму. Ми не лише романтично оспівуємо це зникнення у численних дистопічних творах, а й пропагуємо спосіб егоїстичної самореалізації, в якому не передбачено майбутнє для інших. А отже, й для себе.
Отже, "поріг крові" ми звикли аналізувати через призму нашого цивілізаційного нарративу. При всіх умовностях, йому не більше двохсот років. Проте, ми сприймаємо цінність людського життя так, ніби це є чимось генетично закріпленим, вічним і абсолютно недоторканним.
Еволюція поглядів на смерть у людства детально розглянута у книзі Філіпа Ар'єса "L'homme devant la mort" ("Людина перед обличчям смерті", 1977).
До XII століття смерть була публічною, спокійною й прийнятною частиною природного циклу, без драматизації.
Після цього зростає індивідуалізація -- людина починає усвідомлювати власну смертність, і біологічний факт перетворюється на моральне випробування.
З XVII століття смерть перетворюється на емоційний захід і соціальний ритуал, тісно пов'язаний із втратою рідних. В цей час відбувається розширення культу пам'яті про померлих. У 1789 році "Декларація прав людини і громадянина" у Франції стала початком епохи політичного терору, коли протягом року в ім'я нової ідеології було страчено та закатовано близько 26 тисяч осіб. Якщо врахувати придушення повстання у Вандеї, то можна додати ще 200 тисяч жертв. Деякі дослідники також згадують про 100 тисяч жертв, які загинули в революційних війнах, але деталі війни потребують окремого розгляду.
У дев’ятнадцятому та двадцятому століттях смерть поступово зникає з публічних просторів, адже медичні та госпітальні практики беруть верх. Процес умирання стає приватним і ізольованим. Суспільство оминає обговорення смерті, накладаючи на неї табу. Натомість, виникає культ молодості, продуктивності та ідея вічного життя.
І з кінця ХХ століття смерть повертається в масову культуру через медіа, кіно, мистецтво здебільшого у спотвореній, патологічній формі.
Патологія — це термін, що викликає певні емоції. Він пов'язаний із поняттям норми, яка стає все більш розмитою. Іноді ми сприймаємо це явище як культурну катастрофу. В рамках загальної еволюції людства існує обґрунтоване припущення, що як біологічний вид людина досягла свого піку розвитку приблизно сто років тому, і тепер спостерігається процес деградації. Цей процес може відбуватися з різною швидкістю в різних культурах. Слід наголосити, що мова йде лише про біологічні аспекти людини. Заміна власного інтелекту штучними технологіями та компенсація когнітивних здібностей за рахунок цифрових можливостей — це вже зовсім інша історія.
У цьому випадку нас цікавить, на якому рівні культурної деградації перебувають москалі. І наскільки їхній потяг до вбивства може розвинутись у загальноочікуваний тренд самоліквідації.
Вони самі пишуть про епідемію душогубства своїх у російській армії, бо про знущання й катування вже навіть не цікаво, це банальність. Ми традиційно виводимо російське знелюднення з "азіатчини", що є правдою лише почасти. Азія мала високу культуру, яку європейці перейняли від арабів і оголосили своєю. Золота Орда (трохи інша гілка Азії) мала правила, котрі їхні данники з Московщини успадкували й адаптували в міру своїх тодішніх інтелектуальних здібностей. Адаптація відбулася в бік примітивізації, а не розвитку. Примітивізація давала змогу зменшити потреби й запити і сприяла виживанню в найдикіших умовах.
Між цим етапом та сучасною "толстоєвщиною" відбулося кілька випадків повного знищення історичної спадщини та створення нових міфів на її основі. Виникнення російської літератури стало спробою заперечити французьку культуру та пануючу франкомовність у дворянських колах після війни з Наполеоном у 1812 році.
Пушкіністи стрибали, як жаби по купинах на болоті, по косплеях чужих культур -- англійська, німецька, французька, аж доки не дострибалися до комунізму. Основна ідея російського комунізму -- холопи завжди мають бути безликими й ультрапатріотичними в інтересах своїх обожнюваних господарів. Довести це можна шляхом "обнулення" тих, кого можна призначити непатріотичними. Береш чергового "безликого" -- й обнуляєш.
Заглиблюємося на кілька щаблів нижче в антропоцені. Протягом ХХ століття та й дотепер через тюремну систему пройшло близько 30 мільйонів людей. Це окрема, розвинена субкультура, яка, на відміну від офіційних структур, має власну динаміку розвитку і надзвичайно високий рівень адаптації. Сьогодні, за найскромнішими оцінками, щороку через цю систему проходить близько 700 тисяч осіб.
Російська влада пішла на злиття цих взаємовиключних ("по понятіям") тенденцій і на тактичному відтинкові часу мала успіх. Організована злочинність одержавилася, побутова злочинність, зростаючи, виправдовувала витрати на карально-репресивний апарат. Про цю субкультуру написано й знято дуже багато, не повторюватимуся. Це не субкультура на сьогодні в Росії. Це і є основний культурний тренд.
Те, що виглядає як експорт через "россотруднічество" і дипломатичні засоби, насправді є різновидом тієї ж кримінальної культури. Це своєрідна гра в наперстки, шулерство в картярських іграх тощо. Якщо ви хоч трішки знайомі з мотиваціями та методами, якими маніпулюють довірливими людьми, то російська політика і дипломатія перестануть викликати у вас подив. Навіть за часів відомої Меркель німецька "двіжуха" з метою "зрозуміти Путіна" є такою ж кримінальною виставою, що призводить до втрати гаманців і цінностей у довірливих глядачів.
Отже, розумова дискусія (у тих, хто ще зберігає певні ілюзії) щодо сучасної Росії обумовлена тим, що методи шахраїв можна виявити, засудити, не допускати повторення власних помилок. І, зрештою, здобути перемогу над шулером.
Кримінальна діяльність являє собою складну та добре організовану структуру, де силові елементи залишаються прихованими. Зазвичай агресивність проявляється через вуличні угруповання, які часто страждають від комплексів неповноцінності та заздрощів. Убивство в умовах кримінального середовища тривалий час розглядалося як крайня міра, що застосовується лише тоді, коли всі інші способи досягнення вигоди виявилися безрезультатними.
Епоха "бєспрєдєльщіков" 90-х була криводзеркальним процесом загальної лібералізації, вікном нових можливостей, нової конкуренції. Й оскільки кримінальний світ був і залишається в Росії провайдером найефективніших рис поведінки, то щойно вбивство політичних противників стало нормою та показником ефективного лідерства, сигнал -- "малява" про заниження "порогу крові" негайно пішов униз, до холопів, від камери до камери, від регіону до регіону. На цей сигнал був запит, він відповідав суспільним очікуванням. Коли ти перебуваєш на дні суспільного розвитку серед собі подібних, то не надто цим переймаєшся. Але коли дізнаєшся хоча б приблизно про суспільну нерівність і про те, що в тебе в принципі немає шансів її подолати, єдиний механізм підвищення самооцінки -- надати собі право "обнулити" когось.
У мозок надходить нейромедіатор, відомий як короткий дофамін, що може викликати залежність від зовнішніх стимулів і знижувати загальний рівень мотивації. Як наслідок, людина потрапляє в "дофамінову яму", де звичні радощі перестають приносити задоволення.
Коли мова йде про москалів, можна зазначити, що їхня поведінка має певну спадкову природу. Спадковість — це статистичний параметр, який відображає, яку частину варіації конкретної ознаки в населення можна пояснити генетичними факторами. Гени не визначають поведінку безпосередньо, але формують певні схильності, які реалізуються в залежності від навколишнього середовища. Приблизно 40-60% емоційної нестабільності (нейротизму) може бути успадковано. Епігенетичні дослідження демонструють, що гени можуть активуватися або деактивуватися під впливом стресових ситуацій, травм чи особистого досвіду.
Припущення -- москальські гени й не вимикалися в цьому напрямку в принципі. Це такий "стокгольмский синдром" у діапазоні кількох поколінь, коли відбувається повна інверсія цінностей.
Ми не випадково згадуємо в публікаціях про кремлівську некрофілію. Це культурна метафора, що використовує специфічний психопатологічний термін. Психіатри одразу згадають про "парафілічний спектр" розладів, пов'язаних із елементами смерті. Однак проблема полягає в тому, що такі розлади зазвичай аналізуються в контексті сексуальності. А секс, як би його не сприймати, завжди пов'язаний із життям.
У XIX-XX століттях деякі хворі на туберкульоз сприймали себе як "месників" -- це була крайня форма психологічної реакції на соціальну ізоляцію, стигматизацію та безвихідь. Вони могли навмисно порушувати санітарні норми або навіть прагнути заразити інших, вважаючи це актом помсти суспільству. Виникала агресія щодо здорових, зараження як акт відплати за соціальне відчуження. У Франції, Німеччині, Росії описано випадки, коли туберкульозні хворі вважали себе "месниками буржуазного світу", особливо в революційних чи анархістських колах.
Клінічне тлумачення цілком вписується в офіційну ідеологію сучасного рашизму. Така поведінка може бути проявом психотичних епізодів (параноїдні ідеї), депресивно-суїцидальних станів, антисоціального розладу особистості, реактивної агресії на стигму та ізоляцію. Фігура "месника"-вбивці поєднує в собі травму, стигму, агресію та втрату сенсу існування. Те, що це явище в Росії стає масовим, саме собою є феноменом. Він пояснюється як вищезгаданими причинами, так і механізмом психічної індукції, відомим із Середньовіччя як "тарантела" або "танок святого Вітта".
Постійна тенденція до вбивства своїх одноплемінників є вираженням автодеструктивних процесів, що свідчить про саморуйнування. Загалом, особистість уже потерпає від руйнування, і ненависть, викликана цим, спрямовується на оточуючих, особливо на тих, хто найближчий.
Ми, звісно, прагнемо дочекатися справедливості в нашій цивілізації. Хочемо на власні очі спостерігати масштабне самообнулення. Проте відомий вислів говорить: "Божі млини працюють повільно, але невідворотно".
Головне в цій ситуації — не перешкоджати Божій волі і всіляко допомогти нашим бездумним сусідам якомога швидше зустрітися з Ним.
Не менш важливим, а, можливо, навіть і більш значущим, є те, що відбувається з нашими життями.
На завершальне формування цінностей у різних соціальних спільнотах впливають дві суперечливі тенденції. Їх можна порівняти з відцентровою силою, яка діє в центрифузі.
У першому сценарії стресова ситуація викликає осадження важчих часток ближче до країв, тоді як легші частини зосереджуються ближче до центру. Моральних аналогій тут немає, тож ви можете їх придумати самостійно. Ключовим є те, як відбувається процес сепарації, який має яскраво виражений контраст.
У другому випадку, коли суспільна суспензія більше не перебуває в стані активного перемішування, різні шари осаду утворюються повільніше, відбуваючись природним чином, подібно до чистішої частини, що знаходиться зверху.
Внутрішня міграція та спроби відшукати загальну систему соціальних координат (не плутати з політичними маніпуляціями) підтримують наш стан постійного напруження, коливаючись між крайнощами.
Добра новина в тому, що розрахунок ворога на роботу з якоюсь чіткою соціальною групою провалюється, бо всі ці групи в процесі постійного перезавантаження та системних змін. Нема на що наводити приціл.
Друга добра новина в тому, що в нас таки сформувалося громадянське суспільство. Не те, іграшкове, з книжок Карла Поппера, а впливовий прошарок із власним статусом і наростанням впливу. (Воно точно не унітарне, не єдине, що є приводом для безлічі медіас... плачів, але дивіться добру новину №1.) Громадянське суспільство наше сформувалося на тлі дискусії про цінності, а не про економічний добробут, як на Заході.
Зупинка механізму самознищення та усунення своїх — це регуляторний процес, який надає видову перевагу, навіть у короткостроковій перспективі. У москалів цей механізм зазнав збою і не відновлюється, тоді як у нас, навпаки, все працює стабільно.
Це зовсім не означає якоїсь рожевої гуманізації суспільства. Травми війни, пов'язані з насильством, -- масштабні. Але робота щодо їх зменшення у психотерапевтів базується, зокрема, на зверненні людини до системи власних цінностей. Громадянське суспільство -- це про життя, а не про смерть.
Є кількісно велика проблема із СЗЧ. Називають цифру в триста тисяч. Ви справді хотіли б, щоб усіх цих людей розстріляли? І це змінило б ситуацію?
В армії Наполеона кількість тих, хто ухилявся від служби або дезертував, досягала десятків тисяч щороку, коливаючись від 10 до 30% серед новобранців, в залежності від етапу війни. Способи уникнення служби залишалися незмінними: підробка документів, навмисне самопошкодження, втеча в віддалені місця або за кордон. Закон, прийнятий у 1791 році, який передбачав смертну кару за дезертирство, не мав суттєвого впливу на ситуацію. Відмінність від сучасності полягала в наявності легального ринку "замінників". За гроші можна було найняти людину, яка б виконувала військовий обов'язок замість тебе. Під час війни з Росією ціни на такі послуги значно зросли.
Короткий висновок -- ми не вбиваємо масово своїх, бо ми -- не самогубці. А москалі -- так.
