Революція в науковій сфері університетів: від простого існування до спільного формування майбутнього.

В Україні активно обговорюють оновлення системи освіти, інновації та технологічний прорив. Водночас зростає тривога через демографічні зміни та падіння кількості абітурієнтів. На цьому тлі дедалі частіше порушується болюче й суперечливе питання -- чи варто скорочувати кількість університетів? Це обговорення викликає серйозний резонанс у суспільстві: з одного боку, менше студентів, з іншого -- університети є осередками науки, регіонального розвитку й інтелектуального потенціалу країни.

Зменшується не лише кількість абітурієнтів, але й науково-педагогічних працівників (НПП). Це не просто викладачі, а професіонали, здатні не лише передавати знання, а й генерувати нові ідеї, розробляти технології та проводити дослідження. Їхня роль у науково-технічному прогресі України є вкрай важливою в сучасних умовах. Війна з Росією ще раз підкреслила цю необхідність: нам потрібні фахівці, які не лише можуть використовувати вже готові рішення, але й розробляти інноваційні підходи для забезпечення оборони, безпеки та майбутнього нашої країни.

Україні потрібні сильні університети -- не формальні заклади з аудиторним навантаженням і шаблонними програмами, а простори співпраці, досліджень, інтелектуального прориву. І для цього необхідно переосмислити саму суть науково-педагогічної роботи. Це має бути не механічне поєднання лекцій і паперової науки, а справжнє "навчання через дослідження" -- формат, який дає студенту сенс, а країні -- розвиток.

Технологічний прорив неможливий без STEM-освіти -- від школи до аспірантури. Без цього у нас не буде висококваліфікованих інженерів для оборонної промисловості з гарними базовими знаннями математики, фізики, біології та дослідницькими навичками.

Хоча всі визнають стратегічне значення STEM-освіти для технологічного суверенітету, на практиці ми скорочуємо години фізики в школах, ще й "ховаємо" її в "інтегровані" курси з природничих наук. Результат відомий: на природничі факультети 2024 року вступили лише 2,43% від загального набору. В аспірантурі ситуація дещо краща, але все одно значно менше, ніж у країнах-лідерах інноваційного розвитку. І цей тунель, що звужується ще в школі, дуже важко перебудувати.

Фінансування науки є ще однією важливою проблемною зоною. За даними Інституту стратегічних досліджень при президентові, недофінансування в цій галузі досягло "помаранчевої зони ризику", що робить її єдиною серед інших аспектів інвестиційно-інноваційної безпеки. Без належних ресурсів неможливе проведення досліджень і розвитку. Українські університети практично не представлені у провідних міжнародних рейтингах, таких як ARWU, QS та THE, значна частина показників яких стосується наукової діяльності. У світі університети зазвичай поєднують навчання на 50% з дослідженнями і на 50% з традиційними лекціями та семінарами. В Україні можна знайти успішні приклади, такі як СумДУ, де показники якості досліджень відповідають рівню дослідницького університету в Карлсруе, Німеччина (рейтинг 166). Однак це більше свідчить про ефективний місцевий менеджмент, ніж про системну державну політику.

В українських вищих навчальних закладах працює близько 104 тисяч науково-педагогічних працівників. З них приблизно 60 тисяч мають науковий ступінь кандидата наук, а понад 19 тисяч — доктора наук. Це вражаючий науковий потенціал. Проте лише 4,7 тисячі кандидатів і 2 тисячі докторів наук активно займаються науковими дослідженнями та розробками, згідно з інформацією з джерела "Наука, технології та інновації". Для порівняння, в Національній академії наук України на початок 2025 року працює 6,5 тисячі кандидатів наук і 2,3 тисячі докторів наук.

Інша частина не фігурує в державних звітах або міжнародних порівняннях. Лише близько 20% дослідників з університетів займаються природничими науками. Коли тисячі викладачів публікують свої роботи, але їх не враховують у офіційній статистиці досліджень, це призводить до недооцінки наукового потенціалу країни. Керівництво університетів не забезпечує належну підтримку та розвиток вже наявних ресурсів. Як наслідок, країна втрачає можливості для отримання значних грантів, партнерських відносин та нормального залучення студентів до дослідницької діяльності. Великомасштабні спільні проєкти залишаються радше винятком, аніж звичайною практикою.

Для порівняння: в ЄС працюють більш як 50 масштабних дослідницьких інфраструктур, більш як 50 Європейських партнерств націлених на подолання викликів та більш як 50 кластерів досконалості за участю університетів.

Німеччина має тісні зв'язки з Україною не лише через прийняття понад мільйона біженців, але й завдяки розвитку наукової сфери. Дослідження проводяться в університетах, а також у численних наукових організаціях, таких як інститут Макса Планка (фундаментальні науки), Лейбніца (фундаментальні та прикладні науки), Гельмгольца (мережа великих дослідницьких центрів) та Фраунгофера (науково-інноваційна співпраця з промисловістю). Університети синтезують освіту, науку та суспільний вплив.

У 2005 році було відзначено, що, незважаючи на досягнення в економіці, жоден з німецьких університетів не потрапив до топ-100 рейтингу ARWU. Серед основних проблем були такі: фінансування розподілялося майже рівномірно, незалежно від результатів; провідні наукові дослідження велися не в самих університетах, а в інститутах, таких як товариства Макса Планка, Гельмгольца та Лейбніца; існувала недостатня стратегічна підтримка з боку адміністрацій вишів, а також побоювання щодо "асиметрії" розвитку в державному секторі. Під "асиметрією" розуміється відмова від принципу "однакових можливостей для всіх" на користь моделі, де "кращим" надаються більше можливостей та відповідальності.

Як результат виші поволі перетворювалися на "великі школи". Викладачі були перевантажені: від них чекали проривів у науці, але не давали ні часу, ні ресурсів. І головне -- не було конкуренції: ніхто не змагався за найсильніші ідеї, групи, лідерство. "Ми маємо блискучі острови науки, але мертве море в університетах".

Цей діагноз став основою для реформи, що реалізувалася у 2005-2006 роках. Відповіддю на виклики стало впровадження Ініціативи досконалості. Основна увага була зосереджена на трьох ключових інструментах: створення докторських шкіл, формування міждисциплінарних кластерів навколо інноваційних тем та розробка інституційних стратегій для трансформації університетів у дослідницькі центри.

Відбір проходив у жорсткому та багатоступеневому режимі з участю міжнародних експертів. Результати були оголошені швидко. Система відмовилася від штучного рівноправ'я на користь конкуренції. Університети, такі як LMU Мюнхен, TU Мюнхен та Гайдельберг, здобули світову популярність. Ректорат перетворився на центр стратегічного планування, а міжнародна мобільність значно зросла.

Інвестиції в університетські наукові дослідження зростали приблизно на 5% щорічно, як в рамках базового, так і конкурсного фінансування. У той же час уряд підписав угоду з науковими спільнотами, відому як Пакт про дослідження та інновації, відповідно до якої державна підтримка збільшувалася щороку (не менше ніж на 3%, а в період 2011-2015 років — до 5%). Наукові організації зобов'язалися забезпечувати результати, що підлягають незалежній міжнародній оцінці. Збільшення автономії дало змогу зосередити ресурси на найбільш перспективних напрямках досліджень.

2019 року стартувала Exzellenzstrategie -- другий етап із більшою кількістю кластерів, можливістю спільних заявок консорціумів і багаторічною підтримкою. Які це дає результати, видно на прикладі університетів LMU та TU Мюнхена -- вони представлені в чотирьох Кластерах досконалості разом з науковими інститутами Макса Планка та Гельмгольца.

Мережа університетів не зазнала масових скорочень — їм було надано фінансування, довіру та можливість продемонструвати свою цінність. Німці досягли неймовірного: змогли переконати суспільство в тому, що підтримка науки — це не лише питання еліт, а також питання гідності та свободи наукового пошуку. Університети стали не просто навчальними закладами, а просторами, де формуються нові ідеї та майбутнє. Результатом цього стали десять німецьких університетів, які увійшли до топ-100 за отриманими грантами Horizon Europe у 2023 році, а також високі позиції за грантами ERC. Крім того, було відзначено Нобелівські премії 2022-2023 років, пов’язані з університетами та інститутами Макса Планка.

Попри війну, університети продовжують навчати й досліджувати, відкривають нові програми, працюють із партнерами. Кадровий потенціал у закладах вищої освіти зберігся і є значним. Частина науково-педагогічних працівників із державних університетів тимчасово працюють і в Європі. Потрібні механізми, що повернуть дослідників, які виїхали, для участі у спільних проєктах і залучити талановитих вчених, що нині працюють поза офіційними інституціями, але зберігають мотивацію і потенціал.

Скорочення кількості університетів здається привабливим варіантом у відповідь на зменшення кількості студентів, демографічні зміни та еміграцію, викликану війною. Проте така стратегія підходить лише для тих закладів, які зосереджені на традиційній ролі "великої школи". Якщо розглядати університети як центри генерації нових знань, проведення досліджень та інновацій, то цей підхід виглядає більше як наратив агресора, ніж як стратегія розвитку держави. Ми говоримо про інноваційний прогрес, але не надаємо належної підтримки науці; втрачаємо науковців і готові скорочувати кількість науково-педагогічних працівників, водночас не забезпечуючи тих, хто залишився, належними умовами для цілеспрямованої наукової діяльності. Наука та наукова освіта не є розкішшю чи тягарем для бюджету, а є важливим ресурсом для розвитку. Якщо ми не змінимо підходи до фінансування та організації університетської науки і освіти, то незабаром можемо втратити і студентів. Однак, якщо змінити цю логіку, університети з меншими наборами студентів не зникнуть, а стануть важливими дослідницькими вузлами в національній екосистемі.

Замість простого підрахунку досягнень варто зосередитися на створенні змістовної архітектури: університети, наукові інститути, бізнес-структури та державні органи повинні об'єднуватися в тематичні спільноти, щоб ефективно реагувати на актуальні виклики, такі як оборона і безпека, відновлення, матеріалознавство, енергетика, охорона здоров'я та агробіотехнології. У такій моделі ключовим фактором стає не стільки статус організацій, скільки можливості команди: спільні лабораторії, наукові програми та спільне керівництво аспірантами (co-supervision). Кластерний підхід дозволяє інтегрувати різні зусилля, перетворюючи їх на помітні результати — коли одна інфраструктура обслуговує численні команди, а ідея швидко реалізується від концепції до прототипу.

Ключ -- повернути університетам час і сенс для науки, щоб НПП мали захищене дослідницьке вікно, а не виконували наукову роботу "між парами". Створені Докторські школи мають стати рушієм змін: не як перелік курсів, а як навчання через дослідження з чіткими віхами та відкритими результатами. Тоді студенти отримують не лише знання, а й причетність до реальних відкриттів, і це утримує таланти в Україні краще за будь-які гасла.

Просте переміщення установ з назвою інституту під дах університету лише може призвести до розпаду соціального капіталу, а не сприяти розвитку науки. Наука виникає завдяки культурі співпраці, конкуренції ідей та прозорим правилам: доступ до спільної інфраструктури, угоди щодо спільної підготовки аспірантів, публікація результатів досліджень. Наукові інститути Національних академій наук стануть першими, хто надасть необхідну підтримку та залучення до спільних проєктів. Таку культуру можна формувати навіть в умовах війни, і саме вона здатна не лише зберегти університети, а й перетворити їх на ключові осередки відновлення та розвитку.

Звичайно, обговорення зміни старої парадигми та прийняття рішень має бути відкритим і партнерським. Для цього слід відмовитися від практики творення "правил для мільйонів" як "божественної роботи", ухвалених без залучення тих, кого вони стосуються. Майданчик Національної ради з питань розвитку науки та технологій передбачено законодавством для такого обговорення між урядом, науковою спільнотою, місцевими громадами та університетами й прийняття спільного рішення.

Питання не у фінансуванні вищої освіти, а в її організації та меті. Тобто університет -- це велика школа чи місце для спільних досліджень та інновації? Це навчання через аудиторію чи навчання через спільну роботу з вченими та інноваторами? Те, що така зміна парадигми можлива, показує, наприклад, досвід СумДУ та КАУ.

До 2005 року в Німеччині університети, незважаючи на значне фінансування, функціонували переважно як "крупні навчальні заклади", не володіючи суттєвими науковими та інноваційними складовими. Механічне зменшення кількості університетів призведе до втрати висококваліфікованих науково-педагогічних працівників, підготовка яких вимагала від держави значних інвестицій.

Кошти для університетів з України на сьогодні -- це питання менеджменту та відповідності стратегії цілям побудови європейського дослідницького простору ERA -- участь у міжнародних партнерствах для подолання викликів та кластерах досконалості університетів. Замість політики згортання нам потрібна політика концентрації: менше говорити про кількість студентів і більше -- про якість досліджень, середовище для вчених і спроможність працювати в міжнародній мережі. І тут можуть допомогти науково-педагогічні працівники, які роками лишалися "невидимими", захованими за аудиторним навантаженням і звітами. Кластерна модель, спільні лабораторії та докторські школи дають їм шанс показати реальний науковий потенціал: долучитися до проєктів, вести аспірантів у сильних командах, створювати результати, які бачить країна й світ. Коли університет повертає собі роль виробника знання, питання "навіщо нам їх стільки?" зникає саме собою: кожен, хто додає до спільного результату, стає необхідним -- і нарешті видимим. Наш головний ресурс -- люди й команди. Завдання держави -- зробити їхню працю видимою та стабільно підтриманою.