Перетворення для подолання бідності
Українська історія реформ - це не хроніка стратегічного розвитку, а радше серія вимушених рішень, продиктованих браком ресурсів. З 1992 року, коли я вперше опинився в урядовій структурі, я спостерігав, як змінювалися прем'єр-міністри, політичні конфігурації, зовнішнє середовище, але незмінною залишалася логіка: фундаментальні зміни відбувалися лише тоді, коли інших варіантів не було.
Перший уряд незалежної України під керівництвом Вітольда Фокіна працював у спадку радянської економіки без грошової системи, з величезною інфляцією, розривом зв'язків і зростаючим соціальним тиском. Уряд Леоніда Кучми продовжив лінію адаптації, зіткнувшись з гіперінфляцією та бартерною економікою.
Певний період обов'язки прем'єр-міністра виконував Юхим Звягільський, який намагався зберегти основний контроль над економікою. У той час, коли уряд очолював Євген Марчук, стало зрозуміло, наскільки важлива зовнішня підтримка.
У 1995 році була підписана перша вагома угода з Міжнародним валютним фондом, що включала умови, які вперше стосувалися енергетичного сектору, тарифної політики та державних фінансів. Проте спроби провести реформи виявилися неузгодженими: уряд Павла Лазаренка, хоча й продовжував співпрацю з міжнародними донорами, не мав достатньої політичної волі для виконання взятих на себе зобов'язань.
У 1998 році фінансова криза в Росії виявила слабкі місця економіки України, і уряд Валерія Пустовойтенка був змушений провести реструктуризацію боргових зобов'язань, аби уникнути дефолту в країні.
Уряд Віктора Ющенка (2000-2001 роки) вирізнявся своєю унікальністю: саме в цей період було вперше свідомо реалізовано програму Міжнародного валютного фонду. Завдяки синергії професійної команди та зовнішньому тиску країна змогла досягти валютної стабільності, реструктуризації боргів і перших ознак економічного зростання.
Однак із вступом на посади урядів Анатолія Кінаха та Віктора Януковича в період 2001-2004 років темпи реформ істотно сповільнилися. Політична система почала відходити від активних змін до більш інерційного стилю управління, поки на ситуацію не вплинула світова фінансова криза.
Після Помаранчевої революції спостерігалося збільшення сподівань, проте результати не відповідали цим очікуванням. Уряд Юлії Тимошенко в 2005 році займався переосмисленням процесу приватизації, тоді як кабінет Юрія Єханурова прагнув стабілізувати обстановку, але не мав можливостей для впровадження нових ініціатив.
Другий уряд Януковича, що працював у 2006-2007 роках, базувався на збільшенні доходів та не враховував міжнародні механізми.
2008 рік став роком глобальної фінансової кризи. Уряд Юлії Тимошенко отримав велику програму фінансової підтримки від Міжнародного валютного фонду, яка перевищувала 12 мільярдів доларів, що допомогло зміцнити банківську систему країни. Однак, виконання вимог фонду здійснювалося частково. У період з 2010 по 2013 роки уряд Миколи Азарова вирішив припинити співпрацю з МВФ, намагаючись укласти угоди з Російською Федерацією. Хоча на короткий термін вдалося досягти певної стабільності, це було досягнуто за рахунок відмови від реформ, запровадження адміністративного контролю та популістських заходів. Все це врешті-решт призвело до економічного колапсу в 2013 році.
Уряд Арсенія Яценюка працював в умовах війни, економічного колапсу і втрати територій. Програма МВФ 2015 року відкрила шлях до серйозних змін: банківська чистка, тарифна реформа, запуск Prozorro, нова бюджетна політика. Це був період найглибших трансформацій за всю історію незалежності України, але не внаслідок політичного консенсусу, а через нагальну необхідність.
Володимир Гройсман зберігає фокус на стабільності: реформи в пенсійній системі та освіті, а також процес децентралізації. Всі ці ініціативи реалізуються в тісному співробітництві з Міжнародним валютним фондом та міжнародними партнерами.
Після 2019 року, в умовах пандемії та масштабного військового конфлікту, уряди під керівництвом Олексія Гончарука та Дениса Шмигаля перейшли до режиму зовнішнього фінансування. Небачені обсяги міжнародної допомоги, зокрема грантів, пільгових кредитів та макрофінансової підтримки, стали основою для збереження економічної стабільності. Як і раніше, донори вимагали дотримання принципів прозорості, підзвітності та контролю за витратами у процесі надання допомоги.
Сучасна практика прийняття рішень під впливом міжнародних партнерів є вже відомим явищем для України. На жаль, більшість суттєвих внутрішніх змін - як в економічній, так і в управлінській сферах - не стали наслідком суспільних запитів чи згоди політичних лідерів. На відміну від Центральної Європи, зокрема Польщі, де ринкові та демократичні перетворення були свідомим вибором і частиною національної стратегії, в Україні ці зміни стали необхідністю, зумовленою бідністю та браком ресурсів.
Україна не мала стабільного доходу від ресурсів, як це роблять Росія чи Казахстан. Вона також не отримувала постійних субсидій, як Білорусь. Внаслідок цього її шлях розвитку склався інакше: він виявився складним і непослідовним, але не дав можливості зануритися в авторитаризм. Це не історія добровільних перетворень, це шлях реформ, що виник з бідності. Проте саме ця ситуація надала Україні можливість зберегти демократичні інститути, відкрити свою економіку та рухатися до дійсної державної спроможності.
