Русь, а не Київська Русь! Чому важливо вживати правильні назви?
Як і коли з'явилися обидва терміни, і яка з цих назв є правильною? У контексті історичної термінології, особливо в українському випадку, не існує незначних моментів – кожен з них має свою вагу.
Ця проблема не є новою, і спроби її роз'яснення тривають вже давно. Проте, ми знову і знову повертаємося до неї: щодня можна почути, навіть від найпалкіших патріотів України, термін "Київська Русь". Незалежно від того, скільки разів ти намагаєшся пояснити, що такої Київської Русі не існувало, і що це лише вигадка імперської історії, багато хто не слухає або не бажає чути. Здається, що не всі готові сприйняти цю інформацію. Тож, мушу повторювати свої аргументи...
У контексті сучасної повномасштабної російсько-української війни, що охоплює як військові, так і культурні та інформаційні аспекти, роль історичної термінології стає надзвичайно важливою. Це особливо актуально, враховуючи, що на протязі багатьох століть вона піддавалася жорсткій цензурі з боку Москви. Історія, у всіх її формах — від академічної до популярної та шкільної, завжди була в руках російських ідеологів, які використовували її для підтримки свого режиму. Тому проблеми з історичною термінологією в Україні мають глибокі корені. Однією з таких проблем є звичка автоматично вживати термін "Київська Русь".
Що таке Русь: хто використовував цю назву і в який період?
Русь, Руська земля - це наша українська середньовічна держава. Територія сучасної Центральної України - Середньої Наддніпрянщини: Київ, Чернігів, Переяслав, що постала з кінця IX - початку X століття. Київ був центром, символом, місцем, де знаходився великокнязівський престол.
Видатний український історик Омелян Пріцак у своїй праці "Походження Русі" підкреслює, що на теренах Східної Європи існувала потужна урбаністична цивілізація, яка виникла не на пустому місці. Він зазначає, що Володимир обрав християнство, а його син Ярослав замінив грецький обряд на слов'янський, що стало початком слов'янізації усього регіону. Це свідчить про багатий спадок, який справді викликав занепокоєння у росіян. Проте українцям не було чого боятися, адже навіть після падіння Русі у 1240 році вони продовжували жити в її межах. Рюриковичі залишалися на троні протягом ще декількох століть, а Данило Романович став королем, як і деякі його наступники. У подальшому Гедиміновичі прийшли на зміну Рюриковичам, але місцеві князі та мова діловодства залишалися руськими.
У ХV столітті виник книжковий термін "Литовська Русь", а в наступному столітті Литва називалась Великим князівством Литовським, Руським і Жемойтським. Русь нікуди не зникала, продовжувала існувати, залишалась у європейській топоніміці. Інтеграція українців у тогочасний польсько-литовський простір лише посилила в них усвідомлення своєї "руськості". Духовенство, шляхта, літописи - все було просякнуто тим духом. Та й козаки спочатку репрезентували себе як продовження київської традиції. Як слушно зауважує український історик Кирило Галушко, "Богдан Хмельницький писав "Я самодержець руський", він же не мав на увазі Росію, правда? Тим більше, що вона тоді ще так не називалася". Іван Виговський, домовляючись про повернення українців до складу Речі Посполитої, наполягав на утворенні Великого князівства Руського. Петро Могила, розкопуючи руїни Десятинної церкви теж апелював до традицій Русі. Однак приєднання до Москви поклало край тій тяглості.
ЯК І КОЛИ З'ЯВИВСЯ ТЕРМІН "КИЇВСЬКА РУСЬ"
Термін "Київська Русь", подібно до багатьох інших, таких як "Києвопереяславська", "Давня", "Древня", "Новгородська" і "Московська", є штучним. Його не використовували в часи існування держави Русь, а він з'явився лише в XIX столітті, коли почала розвиватися історіографія. Невідомо, хто саме ввів його в обіг, однак серед кандидатів є, зокрема, придворний російський історик Микола Карамзін. У той час російські науковці зіткнулися з непростим питанням: як обґрунтувати те, чому Росія, що виникла з Московського царства, претендує на спадщину Русі та чому її називають Росією? Формула виглядала так: "Русь Київська" - "Русь Московська" - "Російська імперія", або: Київ - Володимир - Москва - Петербург. Таким чином, спочатку центр був у Києві, а згодом, нібито природно, перемістився до Москви. Відомий український історик Сергій Плохій у своїй праці "Походження слов'янських націй" зазначає: "Сам термін 'Київська Русь' має імперське походження в російській історіографії; він був створений для того, щоб розрізняти різні історичні періоди в рамках імперського наративу (зокрема, київський та московський). Цей термін допомагав чіткіше окреслити відмінності між цими двома етапами 'загальноросійської' історії..."
Варто підкреслити, що прагнення московитів до привласнення спадщини Русі почалося ще за часів Івана Грозного. У 1471 році, коли Московія позбавила Новгородську республіку її автономії, цар аргументував свій вчинок тим, що новгородці є "отчиною... з давніх-давен: від наших пращурів, від великого князя Володимира, котрий хрестив Русь, від правнука Рюрика, першого великого князя на цій землі". Пізніше він звертався до майбутнього німецького імператора Максиміліана з такими словами: "Ми повинні почати відновлення нашої отчини, Великого князівства Київського, яке нині контролює Казимир, польський король, разом зі своїми нащадками". З цього моменту Московія почала активно обґрунтовувати свої агресивні дії щодо України, стверджуючи, що це її "законна спадщина".
ЯК УКРАЇНЦІ ПОВЕРТАЛИСЯ ДО ІСТОРИЧНОГО КОРІННЯ
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття українські науковці почали активно використовувати термін "Київська Русь", водночас намагаючись усунути цю історію з імперських наративів. Це стало поштовхом для відновлення, фактично "повернення" русько-української історії. У 1882 році в першому номері видання "Киевская старина" була опублікована стаття історика Володимира Антоновича під назвою "Київ, його доля та значення з ХІ по ХVІ століття". А в 1898 році з’явилася знаменита багатотомна праця "Історія України-Руси" Михайла Грушевського, яка стала важливим етапом у формуванні національної свідомості. Грушевський підкреслив, що українці мають свої корені в давній Русі, а великоросам слід шукати свої витоки в інших джерелах.
Омелян Пріцак згадує, що вперше про Русь та її історію серйозно замислився у 1934 році, 15-річним студентом польської гімназії. Саме тоді він читав "Історію України-Руси" Михайла Грушевського. Мине чимало років і Пріцак сам напише фундаментальну наукову працю, присвячену цій темі. До слова, темі, на той час досить висвітленій, можна сказати, популярній, якій було присвячено чимало монографій. У Радянському Союзі цією проблематикою займалися переважно росіяни, "перевірені" вчені.
СУЧАСНІ ІСТОРИЧНІ ВИГАДКИ МОСКВИ: КИЇВ НЕ ВАЖЛИВИЙ!
Сучасні російські офіційні інтерпретації історії помітно відрізняються від тих, що існували півстоліття тому. Сьогоднішні московські історики уникають згадок про Київ як про центр Русі, натомість посилаються на термін "Дрєвнєрускоє государство". Проте ця концепція не є новою: ще в 1945 році була опублікована праця Володимира Мавродіна "Утворення Давньоруської держави". Важливо зазначити, що в 30-х роках минулого століття панувала інша теорія, запропонована Борисом Грековим, яка розглядала Русь як "колиску трьох братніх народів". Мавродін, у свою чергу, ввів термін "давньоруська народність", проте його сприйняття сучасними істориками часто є критичним. Цікаво, що в 20-х і на початку 30-х років XX століття активно використовувався більш ліберальний термін "Княжа Україна" або "Великокняжа Київська Україна-Русь". Ці три концепції яскраво демонструють, як змінювався політичний клімат у СРСР: від відносної терпимості у 20-х роках, коли економічні труднощі (нова економічна політика) поєднувалися з політичними послабленнями, такими як дозвіл національних мов, театру та преси, до репресій 30-х і акценту на "руському" після перемоги у 1945 році, коли Сталін почав просувати ідеї російського шовінізму. Тож нинішня історична наративна тенденція в Росії, що підкреслює Київ як споконвічну "околицю" імперії, яка нібито прагне вирватись із її впливу, зовсім не є новим явищем.
РУСЬ, А НЕ КИЇВСЬКА РУСЬ - ОСНОВА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ УКРАЇНИ
Сьогодні для українців надзвичайно важливо звертатися до власної історичної термінології. Тому критично важливо не лише використовувати термін "Русь", замість "Київська Русь", а й виправляти тих, хто дотримується старих стереотипів. У часи, коли історія стала ареною для суперечок, слова набувають неабиякої ваги і можуть суттєво впливати на наше сприйняття минулого та уявлення про майбутнє. Вони здатні не лише спотворювати наше розуміння "вчора", але й формувати хибні уявлення про "завтра". Водночас, слова допомагають відновити правду та зміцнити нашу позицію в боротьбі з російським агресором, який зазіхає не лише на нашу землю, а й заперечує нашу державність і право на існування. Русь, а не Київська Русь - це основа середньовічної України. Вислів "Какая разница" залишимо тим, хто не виявляє інтересу до історії і не відчуває сорому за свою байдужість. Проте сподіваємося, що колись і вони розпочнуть своє знайомство з українською, а не московською історією.
Світлана Шевцова, Київ
