Які проблеми виникають з інститутом цивільної конфіскації?

Актуальні виклики у процесі вилучення безпідставно набутого майна на користь держави.

Стягнення необґрунтованих активів в дохід держави є одночасно ефективним та суспільно-корисним інструментом боротьби з корупцією.

Суть цього механізму полягає в тому, що кожен чиновник має право витрачати лише ту суму, яку він заробив. Усі додаткові витрати вважаються необґрунтованими і підлягають конфіскації, якщо їх сума перевищує 1,514 млн грн (на 2025 рік).

Ці суперечки розглядаються відповідно до норм цивільного процесу, і особа не підозрюється у скоєнні жодних правопорушень, особливо корупційного характеру.

Стверджується, що права такої особи взагалі не порушується, адже держава лише відновлює баланс між доходами та витратами державного службовця.

Одночасно, на ділі, цей простий механізм створює безліч проблем.

Суть проблеми полягає в тому, що, по-перше, держава використовує закон зворотно, по-друге, враховує не фактичні, а "законні" доходи, і по-третє, висуває претензії на майно, яке було придбане до отримання статусу державного службовця.

У цій статті буде розглянуто проблему ретроспективного застосування закону про визнання активів необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави.

Закон, яким запроваджено інститут цивільної конфіскації, набрав чинності 28.11.2019 і визначає, що позов може бути пред'явлений до активів, набутих після цієї дати.

На перший погляд, активи (гроші, нерухомість, майнові права), що належали особі до 2019 року, не підлягають конфіскації. Ці висновки випливають із наступних міркувань.

По-перше, під час впровадження механізму цивільної конфіскації Верховна Рада України обговорювала можливість надання права вилучати активи, здобуті протягом чотирьох років (згодом, щонайменше, за три роки) до ухвалення законопроєкту.

Проте, Головне науково-експертне управління апарату Верховної Ради України, вказуючи на неприпустимість застосування зворотної дії закону в часі, висловило свої заперечення, в результаті чого від таких намірів відмовились.

По-друге, законодавець, після ретельного обговорення, відхилив ідею про надання закону зворотної дії, затвердивши редакцію, яка однозначно визначає, що позов може бути пред'явлений лише до активів, отриманих після 28 листопада 2019 року (ст. 290 Цивільного процесуального кодексу України, далі - "ЦПК України").

По-третє, стягувати активи, набуті до введення в дію нового закону, заборонено Конституцією України.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Саме через цю конституційну норму Верховна Рада України не прийняла закон у редакції, який би дозволяв конфісковувати активи набуті за 4 чи 3 роки до введення в дію інституту цивільної конфіскації.

Цивільний процесуальний кодекс визначає аналогічні конституційні гарантії та зазначає, що закон, який запроваджує нові обов'язки, скасовує або звужує права учасників судового процесу, чи обмежує їх використання, не може мати зворотної дії (ч. 4 ст. 3 ЦПК України).

По-четверте, щодо можливості впровадження закону, який обмежує права і вводить нові зобов’язання лише на майбутнє, роз’яснення надав також Конституційний Суд України в справі про несумісність депутатського мандату (Рішення від 13.05.1997 № 1-зп/1997).

На завершення, Європейський суд з прав людини не раз зазначав у своїх ухвалах, що нормативно-правові акти повинні бути ясними, прогнозованими, точними, однозначними, зрозумілими та узгодженими.

Якщо закон допускає двозначне тлумачення, є неочевидним у застосуванні - він порушує вимогу "якості закону" та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права людини ("Щокін проти України", заяви № 23759/03 та № 37943/06, рішення від 14.10.2010, п. 56).

Отже, з огляду на зазначені положення Конституції України, принципи цивільного процесуального законодавства, позиції Конституційного Суду України та історію прийняття відповідного законопроєкту, можна стверджувати, що особа не повинна підтверджувати законність своїх активів, отриманих до 28.11.2019, і що їх конфіскація є незаконною.

У реальному житті держава має можливість вилучати будь-яке майно, здобуте в будь-який час, керуючись наступною логікою:

1. Відсутність обмежень на конфіскацію активу не є підставою для того, щоб вважати, що існують обмеження на конфіскацію грошових коштів, за які був придбаний цей актив.

Це можна ілюструвати наступним прикладом: якщо особа отримала кошти в 2018 році, їх не можна вилучити. Проте, якщо ця особа використає ці ж гроші для придбання квартири у 2020 році, така квартира підлягає конфіскації.

З таких міркувань суд конфіскував нерухомість, право власності на яку було зареєстроване у 2020 р., тоді як оплата за неї мала місце у травні 2019 р. (постанова АП ВАКС від 03.12.2024 № 991/6770/23).

2. Кожен процес перетворення активів створює можливість для держави ініціювати позов щодо визнання його недійсним.

Наприклад, якщо державний службовець відчужить квартиру, придбану до набуття чинності законом про цивільну конфіскацію та придбає нову - суд матиме право конфіскувати як нову квартиру, так і грошові кошти, отримані від продажу.

Іншими словами, розпорядження майном, набутим до 28.11.2019, відкриває можливість до його конфіскації.

При наданні закону зворотної дії у часі суди посилаються на практику ЄСПЛ у справі "Гогітідзе та інші проти Грузії" (№ 36862/05 від 12.05.2015).

Аргументація полягає у тому, що у Грузії впровадження інституту адміністративної конфіскації не було першим законодавчим актом, який вимагав, щоб державні службовці несли відповідальність за незрозуміле походження своїх активів. Тому, політика Грузії щодо провадження адміністративної конфіскації була логічним продовженням уже існуючих обмежень.

Ці мотиви не мають відношення до України.

У 2015 році до Цивільного процесуального кодексу України було введено статтю 233-1, що дозволяла стягнення необґрунтованих активів. Однак цей механізм міг бути використаний тільки після винесення вироку щодо особи за корупційний злочин або за фактом легалізації таких активів.

Сьогодні стягнення необґрунтованих активів обвинуваченого у корупційному злочині є частиною кримінального провадження та передбачене п. 6-1 ч. 9 ст. 100 КПК України, що підтверджує кримінальну, а не цивілістичну природу такого заходу контролю.

Сучасна форма цивільної конфіскації, в порівнянні з раніше вжитими заходами, фокусується не стільки на боротьбі з корупційними проявами, скільки на вилученні необґрунтованих активів, що є істотно відмінними концепціями.

Відповідачі часто згадують про неформальні джерела доходів, такі як фінансова підтримка від родичів, здача в оренду власності, продаж продукції з власного господарства та інші подібні варіанти.

Такі доходи очевидно не є корупційними, але оскільки вони відсутні у деклараціях про доходи, або не підтверджені нотаріальними договорами, вони не вважаються законними та підлягають конфіскації (постанова АП ВАКС від 31.10.2024 № 991/4164/23).

Декілька посадових осіб та їх родичі можуть опинитися в ситуації, коли вони не зможуть належним чином документально підтвердити свої активи "за новими правилами", які були здобуті протягом життя. Це пов'язано з тим, що вони не могли заздалегідь передбачити прийняття закону в 2019 році, що зобов'язує їх до цього під загрозою конфіскації.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Нехтування єдністю суддів у питаннях впровадження відносно нового механізму вилучення необґрунтованих активів не є винятковим явищем у цій категорії справ.

У своїй окремій думці суддя висловив альтернативну позицію, стверджуючи, що жодна особа не зобов'язана доводити державі легітимність наявності коштів або майна, які були отримані до набрання чинності законом про цивільну конфіскацію, тобто до 28 листопада 2019 року (окрема думка від 3 грудня 2024 року № 991/6770/23).

Це додатково підтверджує складність відшукання балансу між боротьбою з корупцією та свавільним втручанням публічних органів державної влади у майнові права людини.

Антикорупційна політика не повинна бути настільки агресивною, щоб державні службовці були нездатні захистити себе у зв'язку із непередбачуваною зміною вимог до контролю за їх способом життя у минулому.