Сергій Єфремов стосується теми імперської політики та процесу русифікації.

У жовтневі дні 2026 року українська наукова та музейно-культурна спільнота святкує 150-річчя від народження Сергія Єфремова (1876-1939) — видатної особистості, яку називають "патріархом української ідентичності". Його постать, наповнена талантом і трагедією, залишається важливою для України навіть через сто років. Наукові та просвітницькі заходи, що проводяться на честь цієї дати, підтверджують, що Єфремов продовжує бути актуальним і цікавим, завдяки своєму глибокому науковому внеску, проникливим думкам, передбаченням, спостереженням та історичним узагальненням. Цей великий українець викликає захоплення завдяки своїм особистісним якостям, таким як працелюбність, інтелігентність, глибокі ідеї, талант і чесність; його сучасники називали його "совістю" української нації. Крім того, його діяльність охоплює різні сфери, де він реалізував себе — творчій, науковій та громадсько-культурній.

Сергій Єфремов — активний учасник процесу формування української нації, який розпочався в Наддніпрянщині у другій половині XIX століття та тривав до 1917 року. Головною метою національних ініціатив того часу було збереження української ідентичності в умовах імперського гніту. Як один з найобдарованіших публіцистів українських видань, що почали відновлюватися в Наддніпрянській Україні після 1905 року, Єфремов проявив себе як яскравий і дотепний полеміст, який став на захист українського національного життя від вигадок і наклепів українофобів. У молодій українській періодиці він почав публікувати свої літературознавчі дослідження: ґрунтовні статті про творчість та спадщину Тараса Шевченка, де містилися раніше невідомі біографічні факти про Кобзаря, а також цінні нариси про етапи розвитку українського літературного процесу, його представників, твори, а також позитивні й негативні тенденції, які викликали занепокоєння у автора та часто ставали предметом його сміливої і відвертої критики.

У часи формування української преси Наддніпрянщини (1905-1914 роки) публіцистична діяльність Сергія Єфремова стала однією з найяскравіших сторінок його творчості. Його роботи відзначаються актуальністю тем, оригінальним авторським стилем, образністю, а також глибоким знанням предмета, яким він займався. У своїх дискусіях і полеміках Єфремов демонструє фактичну переконливість та швидкі, обґрунтовані відповіді на несправедливі випади. Публіцистична спадщина С. Єфремова охоплює значний обсяг матеріалів — кілька тисяч статей, нарисів, циклів та окремих книжок. У цих працях відображено його уважне, іноді критичне, а іноді навіть прогностичне або болісне спостереження за важливими суспільними явищами та процесами, які він аналізував, намагаючись знайти причинно-наслідкові зв’язки та довести закономірності, винятковість або трагізм ситуацій. У різноманітній публіцистиці Сергія Єфремова початку XX століття особливе місце займає національне питання, яке залишалося актуальним і болючим для кожного українця, що пережив московську окупацію в різні історичні етапи, відчуваючи її агресивну, несправедливу та жорстоку суть.

Сергій Єфремов став одним із перших українських публіцистів, які в національних ЗМІ, зокрема в газеті "Рада" (1906-1914), порушили питання російського централізму та концепції великодержавності, що на ній ґрунтується. Він без вагань охарактеризував російський шовінізм як характерну рису менталітету росіян, яка пронизує всі соціальні та політичні сфери їхнього суспільства.

Сергій Єфремов заявив про російський централізм як про основу державної імперської політики щодо поневолених народів, яка відзначалася повним ігноруванням національного питання і неприхованим національним гнітом.

Публіцист рішуче підкреслив, що в Російській імперії не існувало чіткої державної національної стратегії. Він пояснив це тим, що росіяни, як домінуюча нація, ніколи не переживали національного гноблення та підпорядкування іншим народам у своїй історії. Це призвело до формування у них почуття переваги та нерозуміння національних потреб тих народів, які потрапляли під їхню владу. Сергій Єфремов зазначав, що росіяни сприймали поневолених народів з позицій домінуючої нації: вони заважали їхньому національно-культурному розвитку, знищували їхню історичну спадщину, привласнювали видатні літературні імена, історичні та культурні здобутки, а також переслідували національно свідомих представників цих народів, застосовуючи репресії. На думку С. Єфремова, саме психологічні особливості росіян, а також відсутність у їхній історії досвіду національного поневолення, сформували в них націоналістичні (шовіністичні) настрої, що призвело до нетерпимості і ворожості до підкорених народів. Публіцист вважав, що російський централізм та ментальні риси московитів становлять серйозну загрозу як для України, так і для інших народів імперії, які в умовах імперського домінування залишалися фактично позбавленими національних прав.

Сергій Єфремов неодноразово підкреслював всепроникний характер російського централізму, який охоплює всі соціальні групи та політичні сили. У цьому контексті він попереджав українців про небезпеку довіри до так званих "хороших" росіян, які позиціонували себе як ліберали, гуманісти або представники поміркованих демократів. Єфремов охарактеризував нові російські політичні сили, що виникли на початку ХХ століття, як оманливі та небезпечні для українського народу. Він вважав, що ключовим критерієм для оцінки їхньої справжньої природи є ставлення нових партій і політиків до національних питань. За його спостереженнями, на цьому полі всі росіяни – від правих до лівих, від центристів до лібералів – демонстрували єдність: вони ігнорували національні інтереси інших народів, у своїх творах і виступах возвеличували російську мову, культуру та історію, підкреслюючи їхню перевагу над досягненнями інших націй. Вони також "присвоювали" собі імена видатних представників інших культур (письменників, художників, публіцистів) і створювали штучну ідеологію єдиного народу з його спільними культурними, моральними і історичними цінностями.

Сергій Єфремов ще 100 років тому розвінчував природу російського шовінізму, яка сиділа в кожному росіянину, і лише прикривалася масками інтелігентності, лібералізму, гуманізму.

Він відкидав і концепцію поміркованого російського націоналізму, яку представляла конституційно-демократична партія (кадети). Адже в її програмі, подібно до інших російських партій, не було належного висвітлення національних питань, що призводило до ігнорування потреб багатьох народів, тим самим підтримуючи шовіністичну імперську політику.

С. Єфремов розвінчував і ставлення до національного питання так званих російських письменників-гуманістів, які захищали "униженныхъ и оскорбленныхъ", демонстрували у своїх творах до них співчуття і висловлювали підтримку. Український публіцист був здивований тим, що ці "гуманісти" серед соціальних кривд російської дійсності не помічали болісних фактів національної несправедливості, не бачили мільйони пригноблених співвітчизників, позбавлених елементарних умов для їхнього національно-культурного розвитку. Ці мільйони, за словами С. Єфремова, стали невидимками для російських письменників, не викликали в них жодних реакцій. Причина такого ставлення, за словами С. Єфремова, ховалася в тому ж таки російському шовінізмі, національній зверхності, яка у цьому випадку маскувалася "гуманізмом". С. Єфремов зауважував і складні взаємини між українською та російською інтелігенцією, пояснюючи їх також шовіністичними амбіціями росіян, які перешкоджали формуванню конструктивних взаємин між двома народами.

С. Єфремов підкреслив, що у програмах відомих російських соціал-демократичних партій абсолютно відсутнє національне питання. Ці партії залучали підтримку своїми соціально-економічними обіцянками та політичними гаслами, проте повністю ігнорували потреби поневолених народів, ніби їхні проблеми не існували у реальному житті.

Це стало ще одним промовистим фактом на підтвердження висновку С. Єфремова про тотальний характер російського шовінізму, про щільну просоченість усіх різновидів російської громадської і політичної думки доктриною великодержавного централізму і націоналізму. Їхню сутність і можливі трагічні наслідки у взаєминах між націями в історичній перспективі С. Єфремов відобразив в одному зі своїх нарисів 1909 р. із публіцистичного циклу "З нашого життя" в газеті "Рада". Зокрема, писав: "І тим більша небезпека для великоруського та звеликорущеного громадянства лежить в проповіді націоналізму, що воно всією своєю історією, традиціями й вихованням дуже нахильне до централізму державного і національного. Це той ґрунт, на якому насіння націоналізму дуже добре приймається й дає великий урожай -- але урожай кукілю і зіновати, що можуть зовсім засмітити й занечистити поле щиролюдських стосунків між націями під одним дахом і виявитись кінець-кінцем в війні всіх проти всіх -- війні, що всією вагою своєю впаде на плебейські, слабші, не зміцнені ще нації" (1909, № 105, с. 2).

С. Єфремов у своїх публіцистичних працях детально досліджував прояви імперського націоналізму стосовно України та їхні наслідки. Одним з найбільш значущих аспектів стали безпрецедентні заборони на український друк, що були запроваджені в другій половині ХІХ століття і тривали кілька десятиліть, ставши важким випробуванням для українських митців. Він яскраво описав становище українських авторів у контексті дії Емського указу 1876 року. Зокрема, він зазначав: "Коли реакційна преса була переповнена зловмисними вигадками та знущаннями з українства, коли видання "Московскія Ведомости", "Новое Время" та "Кіевлянинъ" регулярно публікували упереджені та брехливі статті, спотворюючи факти і мету українського руху, знущаючись з нього так, як лакей зневажає свого супротивника, зв’язаного та беззахисного" ("З нашого життя", 1909, № 99, с. 2). З власного досвіду С. Єфремов усвідомлював, наскільки важко, а іноді й неможливо, було в умовах відсутності українських періодичних видань відстоювати українську думку, позицію та факти від наклепів численних ворогів, які всіляко намагалися приписати українському руху риси "мазепинства і сепаратизму". Українофоби активно поширювали різноманітні вигадки про українців, тоді як у самих українців не було жодної платформи для відповіді та протидії цим неправдам. В таких умовах залишався єдиний шлях – публікації у російській пресі, яка іноді надавала можливість для українських авторів. Однак їхнім текстам потрібно було бути написаними лише російською мовою, і доводилося чекати довго на публікацію, що часто призводило до того, що матеріали втрачали свою актуальність. У редакціях так званих ліберальних газет також працювали російські шовіністи, які не були налаштовані на підтримку українців і не поспішали надати їм можливість висловитися на важливі теми.

Після скасування заборон на українську пресу на початку XX століття, українська мова все ще піддавалася тиску та репресіям з боку російських шовіністів та їхніх "малоросійських поплічників", які займали ключові адміністративні позиції й працювали у відомих редакціях. Проте, ситуація для українців суттєво поліпшилася, оскільки вони змогли створити власні медіа, що давали гідні відповіді на спотворення фактів і образи. Серед тих, хто відстоював українське національне життя, був С. Єфремов — яскравий представник молодої української журналістики. Найчастіше йому доводилося вступати в полеміку з авторами київської чорносотенної газети "Кіевлянинъ". Як зазначав С. Єфремов, українське слово, видання та заходи стали для них тригерами, подібними до червоного кольору для розлюченого бика.

Українофоби приписували українцям сепаратистські наміри, трактували український рух не як внутрішній процес зі своїми стратегічними завданнями, а як "зовнішню інтригу" європейських держав, з метою послаблення, а може і розвалу російської імперії. У поле зору українофобів потрапляли будь-які факти українського життя, вони їх трактували, як того хотіли: перекручували, приписували антидержавні наміри, зовнішню підтримку тощо.

С. Єфремов характеризував матеріали чорносотенних видань, що стосуються українців, як політичні доноси, здатні викликати численні заборони та репресії проти українського руху. Наприклад, київський українофоб А. Савенко звернув увагу на те, що учні декламували вірші та виконували пісні українською мовою під час літературних вечорів у церковних навчальних закладах. Він розглядав ці заходи як проникнення "крамольного духу" в освітній процес, закликавши адміністрацію терміново їх заборонити. Цей автор також висловлював "турботу" щодо розповсюдження українських книг видавництва "Час" у шкільних бібліотеках, підозрюючи їх у сепаратистських настроях. С. Єфремов не залишав такі інсинуації без відповіді, публікуючи свої коментарі в газеті "Рада". Він чітко окреслював, як російські шовіністи сприймали українське національне життя: будь-які прояви українства (в одязі, друкованому слові, культурних подіях) вони сприймали як ознаки неблагонадійності та сепаратизму. Єфремов підкреслював нетерпимість і ненависть російських націоналістів до українців, адже вони навіть на звичайні деталі, як сива шапка чи яскрава стрічка, реагували з явним роздратуванням.

Сергій Єфремов зауважував і войовниче ставлення росіян до української мови, українських творів, авторів і видань. Зазвичай, в українському слові вони також бачили примару сепаратизму. До прикладу, публіцист уважно спостерігав за обговоренням у 1909 р. українського питання депутатами ІІІ Державної Думи. Тоді йшлося про запровадження української мови у початкові школи й судову сферу Наддніпрянської України. Ці питання були актуальними і логічними, бо у реальному житті українці дуже потерпали від засилля російської мови, але їх "провалили" російські депутати своїм "войовничим патріотизмом". С. Єфремов так коментував ті події у передовій статті "Мова в суді": "Ще кілька слів про російську мову. Патріотичні промовці увесь час говорили про її красу, державність, величність і т. и. і з усієї сили обороняли її. Од кого ця оборона була? Хто нападався на російську мову? Хто хоче її принизити й як? Це так і лишилось невідомим, бо ніхто ніколи й не нападався на російську мову. Але така вже психологія зажерливости, що всяке чуже право розглядає вона як обмеження власного і на цій струнці добре вміють награвати патріоти. І вони награвали, галасливо й бундючно, пишними чужими фразами обороняючи те, проти чого ніхто не нападався" (1909, № 278, с. 1).

Сергій Єфремов заперечував і правдивість офіційних заяв про рівне становище українців з іншими народами Російської імперії, зокрема із московитами.

Своїм опонентам він ставив чіткі питання: чому українським драматургам дозволяли створювати твори рідною мовою, але забороняли їх поставки на сцені, в той час як у російському перекладі вони без жодних перешкод ставали частиною театрального життя? Автор статей також висловлював занепокоєння щодо русифікації театральних афіш у Києві, де назви популярних українських п'єс почали перекладати російською мовою, втрачаючи при цьому свій національний колорит: "Пошилися в дурні" стало "Записалися в дураки", а "Грицько на вечорницях" перетворилося на "Гришка на журфиксах". С. Єфремова також хвилювала інша проблема: чому статті однієї тематики, написані українською та російською, мали різні долі — перша після публікації піддавалася репресіям, а друга вільно циркулювала у медіа? Цими фактами публіцист ілюстрував умови, в яких українці змушені були формувати своє національне життя, публікувати книги та періодику, писати статті й навіть розвивати театральне мистецтво.

Сергій Єфремов вперше у публіцистиці окреслив і наслідки імперського панування для Наддніпрянської України: її соціальної історії, національно-культурного і освітнього розвитку початку ХХ ст. За його словами, яскравим проявом російського централізму щодо України стала імперська політика тотальної русифікації. Вона включила: офіційні заборони на українську мову в адміністративно-судовій, освітній, видавничій, культурній сферах, знищення української національної історії, її підміну державницькою російською історією, зі спотвореними історичними процесами, фактами, героями. Наслідки русифікації публіцист називав справжніми національними трагедіями. Однією з них стала втрата українським суспільством частини своєї інтелігенції, яка перейшла на російське поле (громадське, політичне, публіцистичне). С. Єфремов вважав, що цей перехід вирвав із національної історії, літератури, культури ціле покоління талановитих українців. Публіцист відзначив умови, які сприяли переходу: за відсутності власного національного життя, освічені українці приставали до російських революційних організацій, партій, часописів. Вони їх приваблювали програмами перебудови суспільних взаємин, державного ладу на засадах справедливості. Революційні ідеї були популярними серед студентської молоді, їх прийняло чимало і українських студентів. Захоплення російськими революційними організаціями відривало їх від національного життя і русифікувало. У середовищі нових організацій та ідей студентська молодь забувала про власний народ, його національний гніт і безправність.

Сергій Єфремов відзначав, що навіть антидержавний російський революційний рух зіграв на користь російській шовіністичній політиці щодо українців. Для Наддніпрянської України він обернувся втратою частини інтелігенції та сповільненням українського руху на кілька десятиліть.

Сергій Єфремов підкреслив трагічні наслідки, які загальна русифікація освіти в Наддніпрянщині мала для української ідентичності. Публіцист наголошував, що російська освітня система завдала значної шкоди національному життю України. Вона навчала українців за чужими програмами і матеріалами, формуючи у них почуття відчуженості та ворожості до власного народу. С. Єфремов відзначав, що російська школа створила глибоку прірву між українцями за ідентичністю та молодими поколіннями, які змушені були навчатися в російських навчальних закладах через відсутність альтернативи. На його думку, російська школа, яка стала "мачухою" для українців, усіма способами "висмоктувала" життєву силу з цілих поколінь, "приспала" їх до національних інтересів і інтересу до свого народу. Публіцист не раз підкреслював, що офіційна російська освіта стала серйозним національним лихом для України, оскільки цілі покоління українців "годували" неправдою, нав'язуючи їм думки про другорядність української мови та безперспективність національної освіти і культури. С. Єфремов також зазначав, що безглузда російська офіційна освіта, яка суттєво знизила освітній рівень населення Наддніпрянщини, віддалила мільйони молодих українців від їхнього народу, прив’язуючи їх до чужої ідеології, культури, літератури і журналістики.

Сергій Єфремов піднімав і болюче питання переходу окремих українських письменників на російське літературне поле і шукав пояснення тим сумним фактам.

У статтях української газети "Рада" С. Єфремов вперше звернув увагу на вплив російської літератури, зокрема творів Миколи Гоголя та Володимира Короленка. Він аналізував роздвоєність та трагізм таланту Гоголя, зазначаючи, що письменник мав дві душі — українську та російську. У своїй статті "Жертва дводушности. До Гоголевого ювилею" (1909, №№ 65, 66, с. 2-3) Єфремов наголосив, що українська частина душі Гоголя була зумовлена його корінням та вихованням на Полтавщині, де минули його дитячі та юнацькі роки. Натомість російська душа письменника сформувалася в зрілому віці під впливом соціального статусу, сімейних традицій, а також відчуження від місцевого населення і зверхності щодо селян.

С. Єфремов не критикував М. Гоголя й не зараховував його до ворогів України, навпаки, він підкреслював його внесок у розвиток батьківщини. Завдяки своїм українським творам, Гоголь привернув увагу багатьох своїх contemporaries до українського народу та його культурних цінностей. Публіцист акцентував на патріотичному впливі творів Гоголя на багатьох відомих його сучасників. Зокрема, він згадував про своє враження від "Тараса Бульби", яке в підлітковому віці справило на нього глибокий вплив на формування національної свідомості. С. Єфремов співчував Гоголю в його творчих терзаннях, які вважав болісними та виснажливими. Він вважав, що найкращі твори, образи та літературні сюжети були створені українською душею письменника, яка через життєві обставини поступилася другій, менш талановитій стороні, що не змогла повністю розкрити його літературний потенціал.

С. Єфремов у своїх статтях для газети "Рада" вдало прокоментував офіційні святкування, приурочені до 100-річчя М. Гоголя, що відбулися в 1909 році. Він підкреслив, що ці заходи супроводжувалися явним "присвоєнням" письменника російським культурним колом та імперськими обмеженнями, які не дозволяли українцям демонструвати творчість Гоголя. Публіцист акцентував на великоросійському характері ювілейних святкувань, які були наповнені "балалайками, російськими піснями і танцями" та презентували Гоголя виключно як російського автора. Єфремов також звернув увагу на український аспект ювілею, підкреслюючи, що це стало ще одним доказом політики національного гніту, яку російська влада здійснювала щодо українців. В українських містах місцеві органи влади забороняли будь-які заходи, пов’язані з українськими піснями, читаннями творів Гоголя українською мовою та рефератами про його творчість, таким чином унеможливлюючи представлення Гоголя як українського письменника.

У публіцистиці С. Єфремова з’явилася смілива відповідь на статтю російської націоналістичної газети "Новое время", в якій обговорювалося встановлення монумента М. Гоголю на Нікітському бульварі. Ця стаття, що вийшла в 1909 році (випуск № 98, сторінка 2), містила критику пам’ятника письменникові, якого росіяни вважають своїм, звинувачуючи їх у "цупленні" всього найкращого. У тексті раптово з’явилися образливі коментарі щодо "хохлацької історії та політики" Гоголя. На ці зауваження С. Єфремов відповів у своїй притаманній манері: сміливо, ґрунтуючись на фактах, без емоцій і образ.

Перехід письменника В. Короленка до російської літератури, на думку С. Єфремова, був характерним явищем для свого часу. Він підкреслив, що це стало результатом "внутрішнього конфлікту творчої особистості між локальним народним життям та вимогами вищої культури" (стаття "З нашого життя", 1910, № 60, с. 2-3). Творчі особи, які походили з українських родин та мали українське коріння, виявляли інтерес до українства лише в певні періоди свого життя — писали українською, черпали натхнення з українського середовища і створювали національні образи. Однак згодом вони віддалялися від цього, з різних причин: через непопулярність, стереотипи, які існували про провінційність. С. Єфремов також вважав ці переходи українських митців у чужі літератури національними трагедіями та значними втратами для української літератури.

Однією із причин таких переходів, на думку С. Єфремова, стало українофільство другої половини ХІХ ст. Публіцист трактував його як ідейно недосконале, соціально обмежене і романтичне, слабке у боротьбі за власну ідентичність і характеризував представника тієї суспільної течії так: "Український інтелігент опинився [...] людиною без грунту: народником без народу, націоналом без справжнього розуміння національности, культурником без культурних здобутків і засобів, політичним романтиком, що сахався політики і проповідував "полное согласіе съ властью", коли вона на цю проповідь відповідала забороною всього українського руху, одно слово, якимсь живим анахронизмом та осередком колючих контрастів" (1910, № 60, с. 2).

Сергій Єфремов став одним з перших українських публіцистів, які підняли в пресі проблему національної ідентичності в умовах російського імперського контролю, аналізуючи її з різних аспектів. Він акцентував увагу на російській централістичній (шовіністичній) концепції, вважаючи її характерною рисою росіян, які у своїй минулій історії не мали досвіду національного гноблення.

Публіцист С. Єфремов охарактеризував російський централізм як домінуючу ідеологію в російському суспільстві. Він проаналізував позиції різних політичних сил та світоглядів у Росії стосовно національного питання, що виявило справжнє обличчя росіян і їх шовіністичні тенденції. Єфремов сміливо окреслив російський централізм як фундамент імперської політики, спрямованої на пригноблення інших народів, і акцентував увагу на його негативних наслідках для Наддніпрянської України. Він називав ці наслідки національними трагедіями і втратами, які серйозно уповільнили розвиток українського національного руху, завдали шкоди українській ментальності та вплинули на освітні і культурні процеси в багатомільйонному народі. Крім того, Сергій Єфремов став захисником українського національного життя, спростовуючи наклепи українофобів конкретними доказами їхньої безпідставності. Таким чином, його газетна публіцистика стала формою авторського осмислення національного питання, відображаючи глибокі роздуми та спостереження, а також слугуючи джерелом важливих фактів про умови українського національного життя. Цю діяльність можна вважати інформаційною платформою для захисту основ української національної ідентичності. С. Єфремов вів цю боротьбу постійно, впевнено, професійно та сміливо, і це є його значним внеском у формування української нації на початку ХХ століття.