Швидкий курс до Європейського Союзу або ж поверхневі перетворення: які зміни відбуваються в системі правосуддя?

Українська судова система може знову впасти в стандарти, притаманні часам Януковича. Це суперечить як прагненням до євроінтеграції, так і процесу створення ефективної держави.

4 березня Сполучені Штати повідомили про призупинення військової підтримки Україні. Це ситуація, що вимагає оперативних і рішучих дій з боку Європейського Союзу, аби заповнити вакуум на критично важливих напрямках, не дозволити Україні опинитися в складному становищі та сприяти досягненню справедливого миру.

Проте військова підтримка — це не єдиний аспект співпраці, де вимагається термінова зміна. Протягом багатьох років саме Сполучені Штати виступали тим фактором, який активно сприяв реалізації необхідних реформ, особливо в тих випадках, коли ЄС та інші міжнародні партнери України дотримувалися більш м'якого підходу.

Цей час також минув.

Без реалізації справжньої судової реформи, а не її імітації, а також без кардинальних змін у правоохоронній системі, Україна стикається з ризиком залишитися "вічним претендентом" або ж потрапити до Європейського Союзу без належної підготовки, що призведе до негативних наслідків для всіх учасників.

Невдовзі Європейська комісія представить звіт, що відобразить ситуацію у системі правосуддя та в інших важливих сферах в Україні.

Уряд також розробив План дій з реформи в галузі "Верховенство права", який слугуватиме орієнтиром для досягнення євроінтеграційних цілей. Ці матеріали покликані сприяти досягненню бажаного результату: в кінцевому підсумку Україна повинна відповідати всім критеріям Європейського Союзу.

Втім, з наявною редакцією Дорожньої карти існує ризик, що замість глибинних трансформацій системи правосуддя ми отримаємо переважно косметичні зміни, які не зачіпають корені проблем, що десятиліттями гальмували розвиток українського правосуддя.

28 лютого 2022 року, лише через чотири дні після початку повномасштабного вторгнення, Україна офіційно подала заявку на членство в Європейському Союзі. У відповідь на цю ситуацію, наші європейські партнери вирішили зробити значні поступки на початковому етапі - висунули сім умов, виконання яких продемонструвало б нашу відданість і рішучість у прагненні до євроінтеграції.

П'ять з цих питань так чи інакше пов'язані з правосуддям, причому перші два стосуються безпосередньо судової системи. Це, зокрема, реформа Конституційного Суду (КСУ) та оновлення органів суддівського управління, таких як Вища рада правосуддя (ВРП) і Вища кваліфікаційна комісія суддів (ВККС).

Цікавий факт: якщо придивитися до цих кроків уважніше, можна помітити, що

багато з цих реформ уже були передбачені.

Зокрема, оновлення ВРП і ВККС відповідало зобовʼязанням України перед Міжнародним валютним фондом (МВФ). Законодавство щодо них уже було прийняте у 2021 році, тож мова йшла лише про імплементацію того, що ми й так мали зробити.

Третій аспект стосувався антикорупційної інфраструктури, і його історія також заслуговує на увагу. Конкурс на вакансію керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) стартував у січні 2021 року і тривав більше ніж півтора року, супроводжуючись численними затримками та скандальними подіями.

Врешті, лише у липні 2022 року керівником призначили Олександра Клименка, проте цей процес досі залишається невизначеним і потребує змін.

Інші вимоги стосувалися переважно абстрактних концепцій, таких як створення Стратегічного плану реформування органів правопорядку, який виявився досить загальним і декларативним. Також мали місце "побажання" окремих держав-членів ЄС, наприклад, ініціатива щодо розробки законодавства про національні меншини.

Таким чином, Україні вдалося легко виконати ці вимоги, що дозволило нам з історичною швидкістю просуватися на шляху євроінтеграції до наступних етапів.

Наша заявка була схвалена 23 червня 2022 року, що сталося менш ніж за чотири місяці. Це безпрецедентний випадок в історії Європейського Союзу. Наприклад, Польща та Угорщина отримали статус кандидатів лише через три роки після подачі своїх заяв.

"Знижка" проявилася ще й в іншому: ці постумови для отримання статусу кандидата стали передумовами для наступного важливого кроку: відкриття перемовин про вступ.

Цей крок є безпрецедентним і не мав аналогів у відносинах з іншими державами. Він надав Україні можливість майже "без витрат" пройти два надзвичайно важливі етапи, які інші країни зазвичай долають протягом багатьох років.

Хоча наші дії відбувалися в динамічному темпі, проте кардинальних змін у системі правосуддя вони не призвели.

Чи слід було Європейському Союзу діяти інакше, не надаючи ці ці статуси? Ні, оскільки в умовах війни та загальної ситуації, в якій опинилася наша країна, це стало важливим символом підтримки України та незворотності її євроінтеграційного курсу.

Але враховуючи такий кредит довіри до України, ЄС мав би врахувати необхідність підвищення інтенсивності реформ надалі. Або бодай змінити підхід на більш серйозний, який вимагав би від України більш відчутних кроків на шляху до реформи правосуддя.

Проте цього не відбулося, і в результаті ми не робимо достатньо для змін у країні.

Цю тенденцію можна проаналізувати, розглянувши два звіти щодо розширення, що були опубліковані наприкінці осені 2023 та в 2024 році. Хоча в деяких областях спостерігаються певні зрушення, все ж варто зазначити, що Україна значно відстає від інших країн-кандидатів – прогрес у багатьох сферах залишається вкрай обмеженим.

В останньому ж звіті взагалі чимало фраз, які відносять до попереднього: "як і в попередньому звіті, ми рекомендуємо…" тощо. Це стосується, наприклад, і Верховного Суду, і адвокатури, і органів правопорядку, й інших необхідних речей, які мають бути в порядку у будь-якого члена ЄС чи країни, яка туди прагне.

Якщо українським чиновникам зрозуміла логіка "зробити мінімум, а отримати максимум", що є бажанням багатьох політиків, то залишається питанням, чому ця стратегія приваблює наших партнерів у Європейському Союзі.

Адже якщо одночасно збережеться дуже скромний темп реформ, а подекуди навіть "відкат" назад (як-от з рішенням Верховного Суду щодо судді Усатого, про яке уточнює і сама Єврокомісія), разом із шаленим темпом проходження ключових точок на шляху до ЄС, то це незворотно призведе до дуже негативних результатів.

Слід пам'ятати, що до Європейського Союзу приєднуються не лише держави, а й їхні громадяни. Коли ми підтримуємо уряд лише для отримання політичних вигод, ми насправді завдаємо шкоди людям, підриваючи спільні інтереси України та ЄС.

У такій ситуації варіантів два: або ЄС прийме нас до себе суто політично, заплющуючи очі на всі ті негаразди, які є в нашій сфері правосуддя, або ми в якийсь момент маємо величезний ризик застрягти з цим на десятиліття, як і чимало країн Західних Балкан.

Обидва альтернативи є неприйнятними для України.

У першій ситуації, подібно до інших держав Центрально-Східної Європи, з моменту вступу всі реформи фактично припинять своє існування, оскільки для уряду зникне будь-який стимул їх запроваджувати та реалізовувати.

Безсумнівно, такий підсумок не відповідає інтересам ані України, ані Європейського Союзу.

В іншому випадку, якщо Україні не вдасться реалізувати свої амбіції щодо євроатлантичної інтеграції, це призведе до значних загроз безпеці для всіх нас. І якщо комусь здається, що обраний Україною курс є незворотним, враховуючи російську агресію, то яскравим і сумним прикладом цього є сучасна ситуація в Грузії.

Цього ще не зазначають у звітах про розширення, але скромним прогресом наші проблеми не обмежуються: українська влада в окремих випадках узагалі "звертає" реформи назад.

До прикладу, під виглядом євроінтеграції правоохоронний комітет Верховної Ради погодив абсолютно антидемократичний закон, який передбачає відповідальність за "несанкціоновані розголошення та збут" інформації з державних реєстрів - до восьми років ув'язнення.

Європейський Союз так і не надав однозначної відповіді на це питання.

Це не єдиний випадок "відкату": в останньому варіанті згаданої Дорожньої карти Уряд включив норми, які передбачають прийняття закону, що "оптимізує" вимоги до членів Громадської ради доброчесності (ГРД), а також запровадить "механізми контролю для запобігання конфлікту інтересів".

Схоже, що головною метою цього процесу є підпорядкування ГРД політичній владі та інтересам окремих осіб, що вже намагалися реалізувати подібні наміри представники влади. Внаслідок цього, замість справжнього громадського контролю за кваліфікаційним відбором суддів на вільні вакансії, суспільство може отримати ГРД, яка буде підлеглою і легко керованою.

На жаль, ця проблема залишається актуальною, незважаючи на євроінтеграційні зусилля та бажання встановити принципи верховенства права.

Варто особливо акцентувати увагу на кризовій ситуації, що склалася у Верховному Суді.

Весною 2023 року антикорупційні органи затримали голову Верховного Суду (ВС) Всеволода Князєва за підозрою у хабарництві на суму майже 3 мільйони доларів. За повідомленням прокуратури, він вимагав розподілити отримані гроші у 13 чорних пакетах, кожен з яких містив різні суми.

Європейська комісія неодноразово підкреслювала в своїй документації важливість реформування Верховного Суду. У своєму останньому звіті, що охоплює всі країни-кандидати, Комісія звернула увагу на, зокрема, рішення Великої палати Верховного Суду стосовно судді Віталія Усатого. У цьому рішенні "суд змінив свою попередню практику, що поставило під загрозу якісну оцінку суддів з участю Громадської ради доброчесності".

Це рішення дозволило 180 недобросовісним суддям уникнути можливого звільнення.

Далі не краще: Ірина Мудра, заступниця керівника Офісу президента, стверджує, що міжнародні експерти не повинні мати суттєвої ролі в обранні суддів до Вищого адміністративного суду.

А Ольга Стефанішина, віцепрем'єрка з євроінтеграції та міністерка юстиції, заявила, що Україна планує відмовитися від незалежних іноземних експертів у конкурсних комісіях з добору суддів.

На конференції Фундації DEJURE Стефанішина зазначила, що "ніхто не має наміру зупиняти діяльність комісій, що складаються з міжнародних експертів, які мають вирішальний голос у прийнятті рішень". Проте, новий закон, що передбачає створення двох адміністративних судів замість ОАСК, зменшує вплив міжнародних експертів через необхідність проводити спільні засідання Експертної ради з Вищою кваліфікаційною комісією суддів.

Дорожня карта, яку нещодавно отримала громадська організація від державних органів, не включає згадок про міжнародних експертів у ключових процесах. У деяких випадках документ навіть використовує термін "дорадчий голос" стосовно їхньої участі.

Реформаторська дорожня карта повинна включати перегляд процесу призначення генерального прокурора, щоб гарантувати відповідність принципам незалежності, об'єктивності, прозорості та професіоналізму. Це вимагає впровадження незалежного відбору з-поміж кандидатів, які будуть обрані на основі конкурсних процедур, з чіткими критеріями для оцінки їхньої компетентності та доброчесності.

Не менш важливою є чітка регламентація процедур звільнення генпрокурора для унеможливлення ручного та свавільного усунення з посади. Проте наразі ключова інституція продовжує функціонувати в умовах надмірного політичного впливу, що суперечить європейським стандартам незалежності прокуратури.

Залучення міжнародних фахівців до процесу відбору суддів стало еталоном оцінки кандидатів.

Ця практика продемонструвала свою дієвість під час формування Вищого антикорупційного суду, коли Громадська рада міжнародних експертів (ГРМЕ) відхилила всіх кандидатів, які явно не відповідали стандартам доброчесності. Проте останнім часом ми спостерігаємо явні спроби з боку влади підривати ці досягнення.

Набагато гірші результати показують комісії змішаного формату, куди, крім іноземців, входять ще українці, яких делегувала одіозна Рада суддів.

Остання регулярно направляє до комісій осіб із сумнівною репутацією. Серед них можна згадати "суддю Майдану" Юрія Трясуна та Володимира Кузьменка, який також є одним із учасників "плівок Вовка".

Серед делегованих РСУ експертів є і ексголова Верховного Суду часів Януковича Ярослав Романюк, який підтримував сумнозвісні "закони 16 січня". У цьому списку є й судді, що порушували антикорупційне законодавство і чинили тиск на підлеглих, як-от Володимир Сіверін.

Безсумнівно, що з таким складом комісій для відбору система буде й далі відтворювати свої власні принципи.

Якщо ці зусилля досягнуть успіху і з процесу добору прибрати ще й міжнародних експертів, українська судова система моментально повернеться до стандартів епохи Віктора Януковича. А це, як ми розуміємо, ні з ідеєю євроінтеграції, ні з побудовою спроможної держави несумісно.

Отже, важливо підтримувати і навіть розширювати участь міжнародних експертів, поки Брюссель не визнає, що наша судова система відповідає європейським стандартам.

Саме це, а не їх відмова, повинно бути головним пріоритетом для Уряду.

Sure! Here’s a unique version of that text: *****

Чи може Україна здобути членство в Європейському Союзі ціною жертв? Чи залишимося ми на стадії переговорів протягом багатьох років? Чи не станеться так, що Україна знову звернеться до Росії, як це трапилося з Грузією?

Багато залежить від того, наскільки серйозно зараз ЄС поставиться до формування ключових документів, які визначатимуть перелік ключових змін.

Це може здатися несподіваним, але якщо Європейський Союз та його країни-учасниці прагнуть підтримати Україну в цей вирішальний період, їм варто ставити перед Україною більш амбітні вимоги щодо впровадження реформ.

Ще не пізно змінити ситуацію, але для цього необхідний серйозний і відповідальний підхід.

Одним із потенційних механізмів є згадана раніше Дорожня карта, що повинна містити перелік усіх важливих реформ, які Україні необхідно реалізувати, аби отримати схвалення для вступу.

Важливий аспект: цю Дорожню карту схвалює не тільки Європейська комісія, але й країни-учасниці, які, якщо їм небайдужа ситуація, повинні висловити свою думку.

Необхідно не лише дотримуватися формальних вимог, а й досягати суттєвих результатів, щоб Україна могла стати повноправним та надійним учасником Європейського Союзу. Інакше ми можемо ризикувати стати "проблемним підлітком", а не країною, яка вносить значний вклад у спільну безпеку та економічний розвиток Європи.

Михайло Жернаков, виконавчий директор Фундації DEJURE;

Тетяна Шевчук, правниця Центру боротьби з корупцією.