Siloviki: The Ukrainian Perspective
"Силовики проти Олігархії" - таку назву мала стаття, опублікована в The New York Times в 2003 році. Її автором був Вільям Сафайр, відомий лауреат Пулітцерівської премії, який, на жаль, вже покинув цей світ. У своїй колонці він коментував гучну справу ЮКОСу в Росії та зазначав, як на тлі впливових олігархів, що раніше домінували, з'являються ще потужніші "силовики". Це слово, що стало популярним у контексті раннього президентства Путіна, увійшло в західний політичний дискурс без перекладу.
Відомо, що Україна істотно відрізняється від Росії. Проте, деякі цивілізаційні явища, притаманні обом пострадянським державам, включають вплив олігархів. У Росії етап розквіту олігархії припав на 1990-ті роки, в той час як в Україні цей феномен продовжував існувати і в 2000-х, і в 2010-х роках.
Протягом багатьох років олігархи залишалися найвпливовішими особами в Україні. Вони були безпосередньо пов'язані з ключовими моментами політичного життя країни. Олігархи стали символом постійних внутрішніх проблем, таких як відсутність розвитку, бідність та корупційні схеми.
Олігархічні капітали виглядали як найсильніша зброя на українській території. Водночас, внутрішні силові структури не могли зрівнятися з російськими.
Протягом багатьох років Збройні сили України виглядали як застарілий елемент радянської епохи. Тим часом МВС і СБУ сприймалися як інструменти, що обслуговують інтереси олігархів, і викликали загальне презирство у суспільстві.
Однак, як кажуть, немає лиха без добра. Постійна конкуренція між олігархічними групами сприяла виникненню певних стримуючих механізмів і противаг, які ускладнювали встановлення справжньої авторитарної влади в Києві. Крім того, відносна слабкість правоохоронних органів значно допомогла в успіхах протестів у Україні в 2000-х і 2010-х роках. На відміну від Путіна і Лукашенка, Кучма та Янукович не змогли створити достатньо потужну репресивну структуру, повністю лояльну до своїх режимів.
Проте все в цьому світі має свій кінець, і епоха впливових українських олігархів також завершилася. Повномасштабна війна завдала нищівного удару по олігархії. Після 2022 року попередні володарі економіки не лише зазнали значних фінансових втрат у мільярдах доларів, але й втратили політичний вплив, внаслідок чого перестали бути справжніми олігархами.
У новій українській державі, що стала централізованою та мілітаризованою, життєві шляхи людей розвивалися по-різному. Деякі опинилися за ґратами, інші під санкціями, а деякі вирішили залишити країну. Водночас чимало людей зосередилися на власному виживанні, передавши свої медіаактиви під контроль чинної влади та відмовившись від колишніх прагнень.
Тепер справжнім джерелом влади в нашій країні є не фінансові ресурси, а силові структури. Людей у елегантних костюмах поступово витісняють представники правоохоронних органів. І було б наївно сподіватися на інше в умовах найзначнішої війни за останні чотирдесят років.
В даний час стабільність України залежить від її силових структур. Армія України виступає основною перепоною на шляху агресивних сил. Спеціальні служби країни слугують як щит і меч для держави в умовах війни. Правоохоронні органи забезпечують спокій у тилу. Не дивно, що за останні три роки наші силові інститути отримали вплив, який був би неможливим до 24 лютого 2022 року.
Внаслідок російської агресії в Україні, що пережила пострадянський період, починають формуватися свої впливові силовики, хоча і значно пізніше, ніж у сусідній Росії. Це з одного боку є закономірною реакцією на умови війни, а з іншого - несподіваним задоволенням суспільного запиту на сильне керівництво, який відчувався ще до початку великого конфлікту.
Дійсно, суспільство часто уявляє собі ідеальних силовиків, що діють у вакуумі: осіб, які, отримавши практично безмежні повноваження, залишаються благородними захисниками без страху і докору. Однак, на жаль, реальність демонструє іншу тенденцію. Чим більше влади надається силовикам, тим більше зловживань виникає внаслідок цієї влади. Це спостерігалося в усі часи і в усіх куточках світу. І, звичайно, сучасна Україна не стала винятком з цього правила.
Якщо силові структури здійснюють недобровільну мобілізацію, хтось неминуче спробує перетворити її на джерело збагачення, а хтось - на інструмент політичного пресингу та зведення рахунків.
Коли правоохоронні органи охороняють інформаційний простір від зовнішніх загроз, завжди знайдуться ті, хто прагнутиме використати цю ситуацію для придушення своїх супротивників.
Якщо правоохоронні органи виявлять підприємство, що має зв'язки з супротивником, неодмінно знайдуться особи, які спробують скористатися цими обставинами для здійснення вимагання, рейдерських захоплень та усунення конкурентів.
Зокрема, самостійно приборкати свої зловживання силові структури не спроможні. Будь-яка спроба вирішити проблему зловживань лише через репресії призводить до того, що основний репресивний орган стає головним джерелом цих зловживань. Так, в Радянському Союзі найбільш корумпованою й аморальною організацією виявилися ОГПУ-НКВС-КДБ, у Третьому Рейху — СС, а в сучасній Росії — ФСБ.
Стримувати зловживання силового апарату дозволяє лише ефективний громадський контроль. Однак у країні силовиків це складніше завдання, ніж у країні олігархів. Достатньо згадати, що в олігархічні 1990-ті російські журналісти вважалися надзвичайно впливовими людьми, і ланцюгових псів демократії з Москви ставили за приклад українським колегам. Але варто було тамтешнім силовикам взяти гору над олігархами, і хвалена "четверта влада" в РФ капітулювала за лічені роки.
Чи свідчить це про те, що Україні судилося частково стати подібною до свого супротивника? Чи, можливо, в найближчому майбутньому наша держава неминуче впаде в безодню авторитаризму? Очевидно, що це не так.
Це означає лише те, що багаторічний досвід боротьби за демократію, набутий Україною до 2020-х, значною мірою втратив актуальність. Вітчизняні реалії часів олігархії та двох Майданів стали надбанням історії. А нова реальність потребує нових підходів, умінь та навичок. І якщо хтось із нас, як і раніше, збирається відстоювати демократичні цінності, права людини та свободу слова, то цим доведеться займатися в інших історичних умовах.
Одна річ – коли вуличні демонстрації намагаються придушити під виглядом "забезпечення громадського порядку". І зовсім інша – коли несанкціоновані акції на вулицях зупиняються в ім'я національної безпеки.
Є різниця між тим, коли правоохоронці намагаються протистояти "радикальним" та "екстремістським" угрупованням, і тим, коли вони переслідують уявних агентів зовнішнього супротивника.
Є велика різниця між відкритою критикою олігархії та її представників, що приносить підтримку від аудиторії, і публічною критикою силових структур, яку деякі можуть сприймати як зраду рідної країни.
Реальної демократії, свободи слова і дотримання прав людини не буває без впливової опозиції. Але в олігархічні часи українська опозиційність за замовчуванням сприймалась як боротьба за все хороше і проти всього поганого. А в епоху силовиків будь-який прояв опозиційності можна інтерпретувати як боротьбу з власною державою на користь ворожої держави. Причому в багатьох випадках така інтерпретація буде цілком справедливою.
Тож відтепер українській громадськості доведеться перманентно шукати відповіді на два прокляті питання. Скільки влади мають отримати вітчизняні силові структури, щоб їх не перемогли і не замінили ворожі siloviki? І скільки влади може отримати наш силовий апарат, щоб у нього не було надто багато подібності до ворожого?
