Сім етапів конфлікту 5.0. Продовження боротьби через укладення мирного угоди.
Україні слід позбутися ілюзій щодо зовнішньої підтримки у досягненні своїх цілей. Важливо зрозуміти, що такі питання, як "дезінтеграція Росії" або "відновлення кордонів 1991 року", не повинні бути основою для комунікаційної стратегії.
Вже майже півроку пройшло з моменту виходу попередньої версії статті "Сім рівнів війни -- 4.0. Ні перемоги, ні поразки". Ще рік тому була представлена третя версія під назвою "Тупик історії. Антифукуяма, або Сім рівнів війни". Концепція "семи рівнів війни" була вперше запропонована у 2014 році центром стратегічного аналізу "Громадський оперативний штаб", а у травні 2021 року її вдосконалили Валерій Пекар та Андрій Длігач.
В даний момент у семирівневому протистоянні спостерігаються значні тектонічні зміни, викликані трансформацією політичної еліти та новим системним підходом з боку США. Демократична партія та її члени зазнали поразки на виборах до Конгресу, Сенату та в президентській адміністрації. Це означає, що зовнішня та внутрішня політика США, як одного з основних гравців на світовій арені, зазнає змін.
Рік перед початком повномасштабної агресії Росії проти України, директорка Національної розвідки США Авріл Хейнс представила всебічний прогноз до 2040 року. Через три з половиною роки після презентації цієї концепції можна спостерігати, який з п'яти запропонованих сценаріїв почав реалізовуватися.
На сьогоднішній день, з огляду на прагматичні та ізоляціоністські дії, яких, за прогнозами міжнародних експертів, слід очікувати від нової адміністрації президента Дональда Трампа, стає очевидним, що ми спостерігаємо еволюцію чогось проміжного між двома сценаріями: "Світ у невизначеності" (A world adrift) та "Сегреговані світи" (Separate silos).
Глобальна система стає дедалі більш хаотичною, втрачаючи чіткість у пріоритетах і напрямках розвитку. Держави ігнорують міжнародні норми та заклики від організацій, що займаються питаннями безпеки. Економічний ріст уповільнюється, а атомізація суспільств посилюється. У цей час, коли західні країни не здатні адекватно реагувати на нові виклики, Китай активізує своє впливове позиціонування. Світ розпадається на численні економічні та безпекові блоки різної потужності, з центрами у США, Китаї, Європейському Союзі, Росії та Індії. Торгові ланцюги перебудовуються, а інформаційні потоки переважно функціонують у відокремлених кібернетичних сегментах. Країни, що не належать до західного світу, стикаються з необхідністю ухвалювати ризиковані рішення на користь своїх глобальних лідерів або потерпати від недостатньої інтеграції у світову економіку та інформаційний простір.
При цьому слід враховувати те, що розвідувальні структури по всьому світу демонструють украй низьку стратегічну спроможність, враховуючи те, що ми розглядаємо сценарії, підготовлені саме ними.
Шість місяців тому обговорення війни в Україні зосереджувалося на тому, як утримати існуючий баланс сил на фронті, поки ресурси Росії не вичерпаються, і вона не зможе вести таку ж активну бойову діяльність, як сьогодні (сталійний стан або війна на виснаження).
Нині ж усе більше дискусій свідчать про вибір України між продовженням страшної війни на невизначений термін, залишаючись у консервативному сценарії вичікування виснаження Росії (що здається нереалістичним, враховуючи продовження отримання Росією високих доходів від торгівлі вуглеводнями). Або готувати суспільство, розігріте переможними наративами за останні три роки, до важких компромісів і територіальних поступок, за якими буде слідувати ще важча робота з продовження гібридної війни та підготовки до нового наступу з боку Росії, який станеться в горизонті 7 -- 10 років.
В яких саме координатах ми знаходимося в даний момент?
Рівень 1: Відстоювання української ідентичності в контексті її майбутнього
На Валдайському форумі, що проходив з 4 по 7 листопада 2024 року, модератор звернувся до Путіна з питанням про те, які межі Росія визнає для України.
На це запитання вже дав відповідь один із керівників Патрульної поліції, відомий "кіборг" Євген Олександрович Жуков (з позивним "Маршал"). Він зазначив, що межі Росії встановлюються в тих місцях, де російські війська можуть отримати "звіздюлін".
Однак у Володимира Путіна виявилася ще одна відповідь на це запитання. За його словами, Росія визнавала Україну в рамках домовленостей 1991 року, але тоді в Декларації про державний суверенітет України було написано, що Україна -- це позаблокова держава. За словами Путіна, Росія визнавала кордони України у взаємозв'язку з цією політичною заявою.
Можливо, Путін має на увазі положення Декларації про державний суверенітет України, ухваленої 16 липня 1990 року. У цьому документі зазначено, що "Українська РСР заявляє про свій намір у майбутньому стати постійно нейтральною державою, яка не братиме участі у військових альянсах та дотримуватиметься трьох основних принципів, пов’язаних з ядерною зброєю: не приймати, не виробляти та не набувати ядерних арсеналів".
Згодом Україна вирішила внести зміни до своєї Конституції, додавши до неї намір вступити до НАТО, не отримавши попередньої згоди від Путіна. "Ми ж не так домовлялися..." -- заявляє російський лідер. При цьому Володимир Путін, визнаний міжнародним злочинцем за версією Міжнародного кримінального суду, забуває, що зміни в українській Конституції, які стосуються євроатлантичної інтеграції, стали відповіддю на неспровоковану військову агресію та анексію Криму. Це грубе порушення Будапештського меморандуму, про який ігнорують як у Москві, так і в Вашингтоні та Лондоні.
Безсумнівно, питання про нейтралітет України стане предметом обговорення між західними та російськими політичними елітами. У своїх виступах і різних медіаформатах Путін постійно акцентує увагу на тому, що масштабна агресія та вбивства мирних жителів українських міст є лише складовою частиною російської боротьби з "глобальним Заходом", який, на його думку, заважає Росії розвиватися і "обманював" його особисто.
У цьому контексті умовний "глобальний Захід" уникає визнання своєї прямої участі у конфлікті, що вигідно як Заходу, так і Путіну. Яскравим прикладом такої ефективної співпраці можна вважати передвиборчу кампанію теперішнього прем'єр-міністра Угорщини Віктора Орбана. Завдяки своєму республіканському консультанту Джорджу Бірнбауму, Орбан розпочав "священну війну" проти Джорджа Сороса, котрий, однак, так і не з'явився на цій арені. Унаслідок того, що Орбан "переміг" уявного супротивника в очах своїх виборців, він знову став прем'єр-міністром, а вплив Сороса в Угорщині зазнав значного обмеження.
Незважаючи на це, цей досвід не став уроком для членів Демократичної партії США, які продовжили дотримуватися невдалої стратегії "неескалації" у відносинах з Україною. В результаті, вони зазнали втрат у своїх політичних позиціях.
Нині Володимир Путін користується тим, що демонструє своїм візаві за океаном претензії на те, що перш ніж приймати якісь зміни до Конституції, Україна має узгодити їх із Росією. Це і є наступ на ідентичність і суб'єктність України, який може внести розкол в українське суспільство, якщо таке питання хоча б буде поставлене на обговорення.
Це те, чого прагне Володимир Путін. Його мета не в тому, щоб Україна стала нейтральною. Він намагається досягти внутрішньої політичної дестабілізації, використовуючи "обговорення" про можливий нейтралітет, що в результаті може перетворити Україну на легку мішень.
Таким чином, важливою складовою української ідентичності та суб'єктності є можливість визначати власний зовнішньополітичний курс, а також вирішувати питання про приєднання або неприєднання до різноманітних політичних і військових альянсів. Варто зазначити, що Путін не звертався до української влади, коли створював ОДКБ чи ШОС. Він не запитував ні в кого, коли здійснював конституційний переворот у Росії, вивівши політику з регіонів шляхом зупинки будь-якого політичного процесу в суб'єктах федерації, а також скасувавши терміни своїх президентських повноважень, щоб мати змогу знову балотуватися. Ми не давали згоди на такі дії. Ми засуджуємо державний переворот у Росії, організований Путіним для утримання влади.
Отже, можна прогнозувати, що під час переговорів українська ідентичність і самостійність стануть мішенню для нападів, оскільки Росія намагатиметься нав'язати Україні свої вимоги. Це включатиме в себе ідеї про нейтралітет, компроміси в питаннях територіальної цілісності, зміни в законодавстві стосовно так званої "денацифікації", а також зменшення чисельності Збройних Сил в рамках концепції "демілітаризації".
Це той переговорний пакет, який із високою долею ймовірності Путін винесе на особисті контакти з Дональдом Трампом. Єдина мета цього переговорного пакета -- завдати максимального ураження українській ідентичності та суб'єктності.
Отже, перед нами відкривається два шляхи. Перший – це відмова від будь-яких компромісів у рамках цього переговорного процесу та безкінечне продовження збройного конфлікту. Другий – розробка комунікаційних стратегій, що сприятимуть формуванню та зміцненню гнучкого ідентичнісного ядра наративів. Ці наративи можуть бути відокремлені від фізичних об'єктів (як, наприклад, концепція кордонів 1991 року), але вони здатні забезпечити імпульс для досягнення стратегічної поразки не лише Росії, а й усіх держав, що входять до авторитарного альянсу (Китай, Північна Корея, Росія, Іран, Білорусь, Венесуела, Куба).
Це, по суті, є завданням України на світовій арені — змінити її історичний курс, коли ліберально-демократичні керівники призвели до тупикової ситуації.
Рівень 2: Відбиття російської агресії
За останні шість місяців на цьому рівні відбулися досить значні зміни. А оскільки цей рівень протистояння розкриває природу війни України з Росією як боротьби за виживання української нації, то їхню динаміку слід окремо вивчати.
Передусім, міжнародні експерти все більше усвідомлюють, що протидія російській агресії в Україні є складовою частиною глобальної боротьби з авторитарними режимами, про які згадувалося раніше.
По-друге, операція Збройних Сил України в Курській області продемонструвала, що навіть значна поразка російських військ на фронті не обов'язково призводить до змін у політиці чи режимі в Росії. Немає переконливих підстав вважати, що Крим є для російського військово-політичного керівництва більш цінним, ніж частина курської території.
По-третє, прив'язка до відбиття російської агресії через призму територіальної цілісності України та контролю кордонів, що існували на момент 1991 року, виявилася комунікаційно невдалою. Хоча відновлення територіальної цілісності є безумовно важливим, акцент на поверненні контролю над кордонами, що діяли в 1991 році, виглядає утопічно і може викликати розчарування у міжнародних партнерів. Таким чином, концепцію перемоги в боротьбі з Росією слід розглядати в більш широкому контексті, про що вже написано чимало статей і пропозицій.
Зокрема, очікуваний результат конфлікту між Україною та Росією полягає у процесах деімперіалізації, деколонізації та рефедералізації Росії, що було офіційно підтверджено у Резолюції Європейського Парламенту від 29 лютого 2024 року. Зазначений фінал може бути реалізований не лише завдяки військовим діям.
Рівень 3: Війна за цивілізаційний вибір між НАТО та СРСР
Як зазначалося в попередньому обговоренні "семи рівнів війни", НАТО так і не втрутився у конфлікт, що виник між оновленим СРСР і "західним світом". Хоча членство України в Північноатлантичному альянсі є важливим елементом "плану перемоги", країні не вдається отримати альтернативні безпекові гарантії, подібні до тих, що прописані у статті 5 Північноатлантичного договору. Є висока ймовірність, що деякі країни-члени НАТО зроблять усе можливе для того, щоб перешкодити вступу України до Альянсу.
Один з європейських аналітиків висловив свою думку на Facebook, зазначивши, що "введення військ НАТО в Україну можливе лише з метою захисту територіальної цілісності та суверенітету Росії".
А, отже, нейтралітет України буде зберігатися де-факто, якщо не де-юре. Що говорить про те, що треба думати, як це використати не як свою вразливість, а як можливість у перемовинах. Тобто перекласти відповідальність за нейтралітет України з українського воєнно-політичного керівництва та народу на політичних лідерів і спільноти держав-членів НАТО. Адже впродовж останніх 30 років із моменту підписання Будапештського меморандуму, річниця якого буде 5 грудня, безпека України є саме наслідком зовнішньої політики західних країн, які допустили напад Росії на Україну у 2014 та у 2022 роках.
Отже, питання фактичного нейтралітету, а не юридичного, не призведе до дестабілізації в Україні, хоча і може посилити антизахідні настрої та, можливо, відштовхнути українців від Заходу загалом.
У суті справи, можна стверджувати, що на даний момент СРСР здобуває перевагу над НАТО в стратегічному плані. Альянс так і не вступив у безпосередній конфлікт, тоді як відновлення впливу СРСР триває через політичні зміни в Грузії та частково в Молдові, а також через примусову мобілізацію українців на захоплених територіях до лав російської армії. Згідно з внутрішніми документами російського Генерального штабу, ці сили вважаються супротивниками НАТО. Таким чином, існує ймовірність, що північнокорейці та українці можуть воювати поряд з військовими НАТО. Якщо це не є свідченням поразки, то як це тоді розцінити?
Рівень 4: Боротьба між статус-кво та невизначеним майбутнім
Як ми вже зазначали раніше, невизначеність виступає одним з ключових викликів для політичних стратегій. Тому той, хто найкраще вміє маневрувати в умовах невизначеності, здатен досягати як ситуативних, так і системних успіхів у процесі багаторівневого конфлікту.
Ліберально-демократична програма західних політичних еліт виявилася надзвичайно чутливою до невизначеності, оскільки вони уникали створення цієї невизначеності власними зусиллями. Протягом багатьох років Володимиру Путіну навіювали, що його вимоги щодо "червоних ліній" мають підстави.
Голова Центрального розвідувального управління США Білл Бернс відкрито визнав, що заяви кремлівських пропагандистів про можливе використання ядерної зброї в Україні справили на нього значний вплив. Це свідчить про те, що Росія, яка виступає як джерело і рушій невизначеності, змогла отримати стійку перевагу над західними елітами.
Крім того, західні еліти постійно культивували для себе страх перед непередбачуваними наслідками потенційної поразки Росії. У результаті, поразка Росії у цьому конфлікті асоціювалася з системною невизначеністю. Уникаючи цієї невизначеності, західні еліти відмовлялися від будь-яких дій, які могли б призвести до поразки Росії. Таким чином, вони фактично створювали умови для можливих перемог Росії, що, в свою чергу, шкодило їхнім власним суспільствам. Адже в умовах стабільності Путін зможе висувати все більше вимог, обмежуючи геополітичні маневри західних націй.
Проте, з приходом Дональда Трампа та Республіканської партії США до влади, можна з обережністю припустити, що стратегія, щонайменше в одній частині західного світу, знову повернеться до так званої "стратегічної невизначеності". Це може включати угоди щодо зброї, масштабні санкційні заходи (як приклад, Трамп запровадив санкції проти "Північного потоку-2", які згодом були скасовані Джо Байденом) та навіть акти політичного насильства. Саме під час президенства Трампа були здійснені удари, що призвели до загибелі Абу Бакра аль-Багдаді та Касема Сулеймані. Можливо, Володимир Путін не відчуватиме такої впевненості, як за правління Джо Байдена.
Необхідно визнати, що Дональд Трамп може стати потужним джерелом невизначеності, здатним порушити стратегії як України, так і Західної Європи. Проте його дії також можуть вплинути на російські плани, що, в свою чергу, зрівноважить наші можливості. Щодо Західної Європи, то, з усією повагою, її варто було дестабілізувати ще раніше, адже страх перед змінами в статус-кво вже давно заважає раціональному мисленню в цьому регіоні.
Не так давно один з українських аналітиків звернувся до членів європейської переговорної команди зі словами: "Якщо вам не страшний Путін, сподіваємося, що Трамп викличе у вас побоювання..."
Рівень 5: стратегічна конфронтація між Сполученими Штатами та Китаєм.
Очевидно, що цей рівень протистояння ризикує отримати максимальну активізацію та потягнути за собою зміни на всіх інших шести рівнях протистояння. Однак, враховуючи непередбачуваність Дональда Трампа та його спроможність до трансакційних домовленостей, які ґрунтуються на цинічному розрахункові, взаємовідносини між США та Китаєм можуть набути певного балансу, який буде виключати зацікавленість із боку Китаю у такому факторі дестабілізації як Росія.
Це свідчить про те, що Кремль втратить постійну підтримку з боку Китаю у своїх військових діях проти України і буде змушений йти на компроміси.
Проте існує ймовірність, що Трамп може скористатися угодою з Росією, аби перешкодити її зближенню з Китаєм, яке, попри все, відбувається повільно і не відповідає очікуванням Кремля.
У будь-якому випадку, акцент на Україні, ймовірно, з часом зменшиться, оскільки існує ймовірність, що під час президентства Трампа він може бути змушений займатися вирішенням конфліктів в Азійсько-Тихоокеанському регіоні.
Рівень 6: Битва "Світу кордонів" і "Світу доріг"
Обговорення цього виміру конфронтації зазвичай вимагає залучення різноманітних фахівців і врахування численних аспектів та варіантів. Концепція "світ кордонів", що передбачає управління значними територіями та реалізацію геополітичного впливу через контроль над ними, залишається основним пріоритетом для кремлівського керівництва.
Спільне з Китаєм просування ініціативи "Один пояс – один шлях" являє собою цікаве явище, в якому логістична геоекономічна інфраструктура слугує інструментом для просування геополітичних цінностей. Володимир Путін, виступаючи на Валдайському форумі, підкреслив, що концепцію "Один пояс – один шлях" слід розглядати не лише як фізичний механізм для переміщення товарів. Він зазначив, що учасники цього торгового простору будуть ділити спільні цінності та уявлення про майбутнє, акцентуючи на тому, що це не "китайський шлях", а саме "спільний шлях".
Отже, метою Дональда Трампа, який здобув популярність завдяки своїм навичкам у веденні жорстких переговорів в рамках захисту американського бізнесу, стане розробка стратегії для процесів переміщення товарів, яка, з одного боку, дозволить максимізувати прибутки американських компаній шляхом розширення торгових можливостей, а з іншого — здійснити потужний політичний тиск на своїх опонентів, застосовуючи економічні важелі.
Слід враховувати, що результати в цій сфері можуть бути не завжди вигідними для України. Проте принаймні можна сподіватися, що вони будуть базуватися на раціональних та безпосередніх причинах, а не на лицемірних рішеннях, подібних до відновлення "Північного потоку-2" з боку адміністрації Джо Байдена.
З високим ступенем імовірності одне з ключових місць у протистоянні світів кордонів і доріг займатиме розвиток штучного інтелекту (ШІ) та спроможність найбільш розвинених держав створити й імплементувати концепцію його розвитку, яка, з одного боку, буде використовувати "м'яку силу" ШІ та його проникнення в аудиторії шляхом формування бачення контекстів подій і процесів. А з іншого боку -- не допустить формування упередженості ШІ, а повного розуміння регіональних і мультикультуральних контекстів. У цьому процесі може лежати невивчений досі потенціал здобуття переваг на цьому рівні протистояння.
Рівень 7: Вічна битва Добра зі Злом
Сучасна геополітика обумовлює потребу України в новому підході до самовизначення й усвідомлення власних інтересів. Лідерство ліберально-демократичних західних сил у розбудові українського суспільства продемонструвало їхню слабкість у низці ключових екзистенціальних питань.
Фізичне існування українського народу не визначається їх вибором між "добром" і "злом", а скоріше тим, як ці поняття сприймаються ключовими аудиторіями в Україні.
Важливо враховувати певну двозначність у сприйнятті понять "добра" і "зла" різними цільовими групами. Українська стратегія виживання та реагування на внутрішньополітичні виклики, які можуть виникнути в умовах перемир'я, повинна брати до уваги, що наші партнери можуть по-різному оцінювати ці категорії. Крім того, необхідно бути обережними щодо того, коли саме вони можуть маніпулювати цими визначеннями для досягнення своїх власних вигод.
Український досвід протистояння російській агресії висвітлив суттєві недоліки в глобальній системі безпеки, підкреслюючи невірність наївного підходу Заходу до вирішення конфліктів. Сьогодні зрозуміло, що стратегія провідних держав часто виявляється недостатньо ефективною та орієнтованою на компроміси, а не на реальні рішення актуальних викликів. Внаслідок цього загальна політична агенда невідворотно схиляється вправо, що вже підтвердили нещодавні вибори в Європейському Союзі та США.
Інфантильність Заходу у стосунках із Росією проявляється у відсутності чіткої та жорсткої стратегії. Обіцянки підтримки, запевнення у партнерстві залишаються лише словами, за якими немає готовності діяти рішуче, а санкції нагадують "рух без ефекту". Замість прагнення здолати агресора політики Заходу, зокрема США, демонструють бажання залагодити конфлікт, знайти компроміси навіть тоді, коли це суперечить інтересам не тільки України, але й американського народу.
Фраза "ми будемо з вами стільки, скільки необхідно" виглядає цинічно, якщо врахувати, що дійсні потреби України залишаються поза увагою, а основна стратегія в конфлікті з Росією зосереджується на політичних маневрах, а не на справжньому бажанні досягти перемоги.
Україна, однак, повинна відійти від ілюзій, що будь-яка зовнішня сила надасть їй можливість досягти стратегічної мети без власного активного втручання та контролю. Для цього важливо чітко усвідомлювати, що такі питання як "розвал Росії" чи "повернення до кордонів 1991 року" не мають сенсу як цілі комунікаційної політики.
Натомість слід зосередитися на концепціях деколонізації та деімперіалізації Росії (не варто плутати їх із дезінтеграцією чи розпадом країни), що може стати підґрунтям для змін у політичній системі Росії, поступового ослаблення путінської "владної вертикалі" та впровадження федералізму на регіональному рівні.
Слід усвідомлювати, що українська перемога не залежить від дестабілізаційних процесів у Росії, а полягає в трансформації її внутрішньої системи. Лише при справжньому розпаді політичного механізму російської імперії Україна зможе досягти стратегічної стабільності на своїх кордонах.
Глобальна політика, побудована на спробах знайти компроміс, фактично зазнала фіаско. Спадщина таких підходів, що бере початок ще з часів Генрі Кіссінджера, створила політику "трансакційних відносин", яка виявилася неспроможною перед реаліями сьогодення. Співпраця з Ізраїлем, участь у близькосхідних конфліктах, підтримка союзників, таких як Україна, потребують не лише символічної підтримки, а реальних рішень і дій. Проблема полягає у тому, що великим державам, таким як США, не вистачає прагнення перемагати; замість цього вони намагаються "гасити пожежі" там, де від них очікують чітких відповідей. Зі зміною політичного керівництва у США ця ситуація може навіть погіршитися. Хоч ми й будемо вірити у краще.
Україна не повинна ставити себе в залежність від випадкових рішень могутніх країн. Нам не можна сподіватися, що кожен новий президент США чи керівник ЄС змінить свої висловлювання на користь нашої держави.
Справжні механізми впливу та усвідомлення власних потреб, здатність їх захищати, створювати стратегічні плани та підвищувати вимоги не лише до супротивників, а й до союзників — ось що є основою нашої стійкості.
Отже, обговорення питання вибору між "добром" і "злом" набуває багатогранних аспектів, якими не можна знехтувати. Варто зауважити, що бути "добрим", але безжиттєвим, може виявитися менш вигідним варіантом, ніж виглядати "злим", але залишатися при цьому живим.
Прикладом цього є позиція Ізраїлю, який оголосив секретаря ООН персоною нон грата. Хоча радикальні заходи можуть не бути нашим вибором зараз, актуально обговорити рівність етичних стандартів щодо як супротивників, так і західних союзників.
Виживання потребує того, щоб український народ не лише опирався агресору, а й виходив із меж інфантильних сподівань на те, що хтось інший (Трамп чи Європа) забезпечить нам мир і стабільність. Це вимагає від нас відмовитися від наївних очікувань і повернутися до розуміння, що в основі кожної перемоги лежить реалістичний і прагматичний підхід, фрустрація та важкі жертви, а не залежність від інтересів інших держав. Яка, до речі, й так неодмінно конвертується у фрустрацію та важкі жертви.
