Синдром надмірної підготовленості
У сучасній психології все частіше згадують про синдром навченого безсилля. Цей феномен проявляється в тому, що індивід заздалегідь здається під тиском труднощів, психологічно налаштовуючись на поразку, оскільки не має впевненості у своїх можливостях.
Українському суспільству слід уважніше звертати увагу на прояви цього синдрому, адже ми на колективному рівні часто виявляємося у ролі невдахи. Незалежність, Помаранчева революція, Євромайдан, контрнаступ... Усі ці події, як не дивно, відбуваються за схожим сценарієм: спочатку виникає виклик, за ним слідує реакція, потім ейфорія від досягнутого успіху та єдності, далі – втрата цієї єдності і віри у майбутнє, і знову повернення до складної ситуації.
Але синдром тут спрацьовує інший. Амбіцій і самовпевненості нам зазвичай позичати не доводиться. Бракує іншого - підготовки.
Постійна нерішучість стала причиною тривалих поразок українських сил і втрат, яких наша нація зазнала протягом останніх двадцяти років. Після Помаранчевої революції країну охопила морально-політична криза, яка була очевидна для багатьох, разом із інтелектуальною та стратегічною безпорадністю, що залишалася непоміченою для багатьох. Однак саме відсутність чіткого розуміння шляхів розвитку економіки, а також зовнішньої та внутрішньої політики, недолік управлінських навичок, професійного аналізу та креативного підходу призвели до падіння "помаранчевої команди", і це стало більшою причиною, ніж скандали між Ющенком і Тимошенко.
Історичні події знову виявилися схожими після Революції гідності.
Історія знову зазвучала, коли країна почала оговтуватися після "електоральної революції" 2019 року, незадовго до початку широкомасштабної війни.
Ми завжди опиняємось у стані нестачі підготовки, тому змушені реагувати на нові виклики сучасності в хаотичний і імпульсивний спосіб.
Причини такої неготовності лежать одразу в кількох площинах. Частково вони зумовлені деякими рисами ментальності українців, описаними, зокрема, Остапом Вишнею в гуморесці "Чухраїнці". Справді, жартувати ми вміємо, але висновків робити - поки що ні.
Однак існує й цілком раціональне пояснення тому стану інтелектуальної та ідейної безпорадності, яка зводить нанівець наші успіхи й досягнення, здобуті напруженням волі та спалахами національного ентузіазму. Точніше, їх є декілька.
Політики в Україні навчилися імітувати патріотизм і турботу про спільне благо, прикриваючи ними своє прагнення отримати інструменти влади, які надалі використовують для грабунку. Звісно, що за цих умов держава не може стати центром пошуку рішень, їх ухвалення й реалізації. Держава лишається транзитною точкою в перетворенні капіталу публічності на капітал тіньових статків.
Інтелектуальний ландшафт в Україні продовжує залишатися на рівні провінції, характеризуючись вторинністю своїх концепцій та ідей, а також соціальною природою, що нагадує заробітчанство. У таких умовах значущі ідеї можуть з'являтися, проте їх подальший розвиток залишається під загрозою.
На тлі спекуляцій, безпринципності й некомпетентності зростає конфліктність, яка виявляється в багатьох формах. Це й нетерпимість до іншої думки, й боротьба за місце під сонцем, і схильність до афекту там, де потрібні розважливість і раціональність.
На жаль, усі ці характеристики та хронічні недуги національного організму не зникли під час війни. Наразі вони проявляються в стадії загострення прямо перед нашими очима.
Хоч політичний сезон ще не стартував, на арені політики вже з’явилося чимало популістів із застарілими товарними пропозиціями – радикальними лозунгами, спрощеними відповідями, маніпуляціями страхами, ілюзіями та відвертим обманом.
Ми все ще не готові покладатися на власні думки, постійно звертаючись до зовнішніх наставників та магічних методів, сподіваючись на зміни у нашому житті без необхідності змінюватися самим. Національна стратегія перетворилася на інструмент політичного піару, аналітичні установи страждають від браку фінансування або випадкових грантів, а медіа-простір опинився в полоні хайпу та політичних маніпуляцій.
У цій війні ми остаточно виборюємо свою незалежність. Але в післявоєнних реаліях ми опиняємося на порозі нової доби, перед викликом найважливіших рішень, які визначатимуть українську ідентичність, форму та зміст української державності й наше місце в сучасному світі на майбутні десятиріччя.
